— Досі вона ніколи не знала, куди я ходжу, а тепер раптом геть усе знає…
— Тепер і я починаю дещо розуміти, — озвався молодий прокурор. — Моя дружина сердилася на мене. Три дні тому я перекинувся словом з Яворовою перед брамою. Вона вийшла з кухні у фартушку, просто так собі. Вона показна молодичка, ви ж знаєте, ми всі залюбки з нею розмовляємо… А дружина присікалася: до кого, мовляв, я в тій бридкій корчмі залицяюся, що то була за покоївка… Страх як лютувала.
— Але це жахливо!
— Хто ж поширює такі чутки?
— Мабуть, прислуга.
— Або Яворова.
— Пусте. Яворова не буде сама собі шкодити, — сказав Франьо. — Та і як же ваші дружини спілкуватимуться з прислугою або прислуга з ними?
— То хто ж тоді?
— Ні, я таки перестану ходити, — потвердив Штурец. — Ось ще тільки подивлюся. Ще кілька днів.
— Воно й справді прикро, коли дружина або сестра геть усе знають.
— Зрештою, те, що ми випиваємо, — не гріх, — завважив молодий прокурор.
— Але ж хіба про це мають знати всі? Хіба це порядна корчма, коли все, що тут діється, набуває широкого розголосу? — гарячкував Штурец. — Зберігають же таємниці держава, різні установи, пошта, хай і корчма їх зберігає. Хіба ж не так?
Усі погодились, і всі були розгнівані. Покликали Явора. Порядок повинен бути. Явор тільки посміхнувся.
— Але ж, панове, я сам, звісно, чуток не поширюю? Прислуга давня, і досі такого не було. Самі знаєте. То, мабуть, є хтось такий поміж відвідувачами…
Почали гадати, кого можна підозрювати. Жодного. Усі однаково ходять сюди, однаково охоче п'ють. Хто ж би то сам себе зраджував? Щоправда, буває й таке, що чоловік, коли дуже довго затримається, аби виправдатися, пошлеться на якихось чужих гостей. Скаже, що були, приміром, росіяни, або поляки, або якийсь знаменитий чеський письменник, або слов'янський філолог, історик. Мовляв, там були всі передові діячі, приміром, Дюрський, а коли Дюрський міг затриматися до третьої години, то чому ж я, серденько, не міг? Таке буває. Але щоб навмисне зраджувати, — тут уже ні. Не може такого бути.
— Усе з'ясується, — вирішили добродії.
Проте зрада тривала.
— Це, напевно, ти розповів, — вичитував приятель приятелеві, — що я вчора по обіді розважався.
— Кому?
— Дружині.
— Що не тобі наверзлося?!
— То хто ж тоді? Ти був зі мною. Чорт тебе знає, може, ти хотів підлеститися до неї…
— Це вже занадто! Це вже, пробач…
— Ніхто інший не міг…
— Наклепник!
— Сам ти наклепник! Чого це тобі закортіло розповідати про все моїй дружиш?..
Самі чвари між добродіями. Юнакам теж почали дорікати вдома. То вони співали до першої години ночі. Розпізнали їхні голоси. То п'яні вешталися з циганами. У Живецьких улаштували нічну серенаду і, замість поводитися тихо, як годиться, коли хочеш когось ушанувати, — дехто витанцьовував під вікнами. А які ж ці юнаки хулігани! Повідчиняли у Явора всі вікна і щоразу, як вип'ють пляшку, то шпурляють її у вікно. Розпізнали там геть усіх. Був при цій забаві той, отой, отой… Танцювали на більярді. На підлозі — купа скла…
— Це вже занадто! Це жахливо! Глум і скандал! Хто про все це розбовкує?
Товариство у Явора тануло. Кинули ходити Штурец, аптекар, прокурор і всі інші добродії. Молодь теж почала уникати Явора, і незабаром велика корчма майже обезлюділа. Не зустрінеш ти вже там жодного поважного добродія. Франьо теж не приходив, коли не було товариства.
Явор задумався.
— Хто ж це інтригує?
Він походжав поміж білими чистісінькими столиками, підходив до вікон, виглядав. Офіціанти струшували порох з чистих скатерок, змахували серветками, витирали келихи, тинялися по залах, грали в більярд і без упину курили сигарети. "Що це сталося?" — дивувалися вони й чекали.
Нікого.
— Немає ніякого прибутку, де таке бачено? — бурмотів старший офіціант.
— І мої чайові загули, — журився пікколо.
— Що мені тут робити, коли немає відвідувачів? — нарікав третій.
— Треба йти звідси.
— Атож. Мабуть, таки треба йти. Немає гостей — немає роботи.
— Треба їх чимось привабити, — вирішив Явор. — Замовлю плзенського пива. Тоді напевно прийдуть. Знаю я їх. Вони не зможуть утриматися.
Привезли плзенське пиво. Виставили гарні таблички на вікна, але, на жаль, не привабили нікого… Уже й приміщення не таке охайне. Треба пофарбувати його. Пофарбували зали. Усе аж блищало. Не прийшов ніхто.
— Принаймні молодь приваблю, коли не цих старих дурнів! — лаявся Явор.
І одразу ж у новій касі з'явилася вродлива чорнява панійка, з синіми очима й тонкими бровами. Вона сиділа вельми граціозно й усміхалася цілком невинно. Прийшов дехто з юнаків, але тільки розвідати. Ніби ненароком розпитували в офіціантів:
— А чи не був тут мій приятель Прутик?
— Не був, пане.
— Де ж це він може бути? Піду пошукаю.
І тут же виходив. Коли приходили двоє, то питали про третього.
— А чи не був тут наш приятель Зарожнпй?
— Не був, панове.
— Де ж це він може бути? Підемо пошукаємо.
І тут же виходили.
Але й про цих пущено поголос, що приходили залицятися до касирки. Пили біля каси коньяк і змагалися з дотепності. І всі дами їм закидали це.
І ця спокуса не подіяла.
Даремно Явор ліпив на стінах плакати, що надійшло знамените мюнхенське пиво. Ніхто не приходив. Даремно великі червоні плакати з усіх стін сповіщали про те, що в Явора співає славнозвісна міс Тоні або Розі і грає всесвітньовідомий сурмач. Ніхто не приходив.
А Явор чекав, чекав… Минуло чверть року. Гості не приходили. Коли хто й приходив, то про нього одразу ж пускали поговір. Тому й не приходили. Минуло півроку. У Явора — порожньо, пустка, німота. Уже й великі ацетиленові лампи згасли одна по одній. З'явилися лампи олійні. Потім свічки…
Розгнівився Явор.
Кинув геть усе.
Зачинив корчму.
Зник…
Надходив вечір. Бруківкою, в затінку рясних духмяних каштанів, прогулювалося товариство. Добродії, добродійки, панночки, юнаки, діти з боннами… Я йшов до своєї нареченої у досить таки сентиментальному настрої. Поезія заполонила мою душу, мій мозок… "Хто ж вас не кохатиме, прекрасні дами? — міркував я. — Хто ж вас не шануватиме? Як легко здіймають дві слабенькі руки цілий цей світ з болота та мерзоти: й підносять у височінь, до зірок. Дві тендітні руки малюють на чорному полотні життя чудову, радісну картину. І ми кохаємося в ній. Ваш подих розтоплює морозяні квіти на шибках, і ми одразу ж бачимо у вікнах троянди, духмяні, великі, справжні троянди. То хто ж би вас не кохав, хто не шанував би? Поки існуєте ви, жінки…"
— Агов! Привіт, друже! — гаркнув хтось мені до вуха. Дивлюсь — Таравий.
— А, Таравий? Де це ти подівся?
— Сиджу звичайно вдома.
— Що робиш?
— Мовчу й слухаю. Краще й не питай. Я справдешній чернець, а мій дім — монастир.
— Та не кажи…
Мн пішли разом. Мій погляд упав на замкнені двері колишньої Яворової корчми.
— Куди ви тепер ходите?
— До якоїсь бридкої корчми. Ані випити, ані закусити.
— А добре було б оце зайти до Явора…
— А ти хіба пішов би?
— Зараз ні.
— Чому?
— Поглянь угору.
Над нашими головами у вікні навпроти колишньої корчми я вгледів літню напудрену панію, з високою зачіскою, з великою золотою брошкою під підборіддям і з великими аметистовими сережками. Хитрими, широко розплющеними очима вона дивилася на мене.
— Хто це? — запитав я.
— Моя дружина, — прошепотів Таравий.
— А й справді, шкода Явора, — почав я знову. — Хто ж то поширював чутки та інтригував?
Таравий показав угору.
— Оця пані?
— Оця.
— Твоя дружина?
— Еге. Я знайшов у неї цілий стос паперу. Самі нотатки та імена. Знайомі імена. Цілими днями сиділа вона біля вікна, ба навіть і вночі, і на світанні — і занотовувала, занотовувала і щодня, тричі на день, розсилала листи.
— Твоя дружина? — запитав я ще раз.
— Еге.
Того вечора я не пішов до своєї нареченої.
[1] Одземок — словацький народний танок навприсядки.
[2] Вербунок — народний словацький танок.