— То діло пусте, не варт шкурка за вичинку, — може, Том спроможеться з того злочину виправдатися.
Мері впала навколішки біля матері, вигукуючи;
— Озвіться до мене, матусю!.. О боже мій милосердий, вона конає! Озвіться… Гомоніть заради мене, мамо! Не вмирайте, матусю; це якась помилка… Не вмирайте, не кидайте мене тутечки саму…
Але безталанна стара жінка померла.
Вілі вийшов на волю наприкінці року, а за кілька тижнів по тому він привів до своєї хати… другу жінку.
IV
Боб Бентлі, мандрівний крамар, зупинився на перепочинок під скелями коло битого шляху, саме там, де Довга Яруга починалася.
Його товариш міцно спав під халабудкою. Боб стояв спиною до ватри, тримаючи люльку в роті й заклавши руки за спину. Полум'я осявало знизу галуззя над його головою; місцевий ведмідь сидів на розсошині дерева й кліпав очима, не зводячи їх з вогню, а місяць над ним освітлював кожну волосинку на його вухах. Чути було, як десь за деревами мелодійно побрязкує ланцюг, що ним спутано коні, як тихо цокають копита й — "хрум-хрум" — похрускує трава на зубах у коней, що паслися — то на видноті, при місячному світлі, то в м'якому затінку зникаючи.
Старий Грім, великий чорний собака якоїсь невиразної породи кинув багатозначний погляд на свого хазяїна та й помчав угору стрілицею, а за ним погнало ще кілька собак, але вже менших. Незабаром Боб почув "гав-гав-гав!" старого Грома та дзявкання дрібніших собак — вони загнали на дерево опосума. Боб упав на траву й прикинувся, що вік спить.
Нараз дався чути якийсь гамір, немов чималенька каменюка котиться з гори, а тоді Грім оббіг навколо ватри, намагаючись з'ясувати, чи піде з ним його хазяїн.
Боб захріп.
Собака глянув на нього запозирливо, попокрутився коло його і врешті зваживсь на останній захід — своїм довгим слинявим язиком двічі облизав йому обличчя.
Боб схопився на рівні ноги, добротливо лайнувшись.
— Стривай, старий… — сказав він Громові, — ох, і настирливий же ти до дідька! Ну, що з тобою вдієш? Ти ж не заспокоїшся, доки я з тобою не піду.
Він добув з халабудки рушницю, набив її та й подався на гору; старий Грім то забігав наперед, то повертавсь, показуючи шлях — немов того гавкання та дзявкотіння інших собак було замало, щоб не дати його хазяїнові збитися з дороги.
Коли Боб вернув із опосумами назад, він з несподіванки так здивувався — аж рота роззявив. Де ж таки, в таборі з'явилася жінка!
Вона сиділа на колоді біля ватри, сперши лікті на коліна, похиливши голову й затуливши обличчя руками.
— Тю… якого гаспи… хто ви?
Дівчина підвела на нього бліде, скривлене з гіркої безнадії обличчя. То була Мері Вілі.
— Мій батько й… п ота жінка… вони не виходять з горілки… вони вигнали мене! Вони вигнали мене!
— Справді? Мені дуже вас шкода… Чим я можу стати вам у пригоді?.. "Вона божевільна, як стань, — подумав він нишком. — А я взяв її за примару".
— Не знаю… — заголосила вона, — не знаю… Ви — чоловік, а я безпорадна дівчина… Вони вигнали мене! Моя матінка померли, а брат мій подався десь далеко від рідної хати. Гляньте! Подивіться! — Вона показала на синець, що прикрашав їй чоло. — Це зробила та жінка. Мій рідний батько стояв поруч і все те бачив… Сказав, що так мені й треба! Ой, боже ж мій, боже!
— Яка жінка? Розкажіть мені все, як було.
— Жінка, що її батько привів у нашу хату!.. Я хочу тікати з чагарів!.. О, бога ради, допоможіть мені втекти з чагарників!.. Я не спинюсь ні перед чим!.. ні перед чим!.. Воля ваша, — тільки допоможіть мені втекти з чагарників!..
Боб та його товариш, котрий під той час уже прокинувсь, намагалися зробити все, що могли, аби заспокоїти її; аж раптом, цілком несподівано для них, дівчина зірвалася на рівні ноги й видряпалася на щолопок скелі, що над самим табором звисала. Там вона спинилась і стояла яку мить, яскравим місячним світлом облитая, пильно дивлячись униз на безлюдний шлях.
— Он вони їдуть! — скрикнула вона, показуючи пальцем на дорогу. — Он вони їдуть… дозорці! Я бачу, як блищать козирки їхніх кашкетів… ох, як вилискують вони у місячному світлі!.. Я йду звідси! Мати пішли… Я йду теж за ними!.. Прощайте!.. Прощайте!.. Я тікаю з чагарів!
Вона побігла, петляючи межи деревами, до входу в Довгу Яругу.
Боб та його товариш кинулись за нею; але місцевість тая була їм чужа, й вони випустили дівчину з очей.
Вона підбігла до гострого ребра гранітової скелі над найглибшим з каменистих водоймищ. Нараз із долу дався чути важкий виплеск, і троє сполоханих кенгуру, що прийшли сюди напитися водички, відскочили назад і помчали, немов три сірі привиди, вгору стрілицею, аж до осяяної місячним світлом верховини.