Фермерова дочка

Новела
Переклад: Ірина Стешенко

І

Вона повільно з'їздила кручуватим підгірком униз, — спускалась-бо з битого шляху на стежку в ложкові Довгої Яруги, сидячи верхи на старій сивій коняці, ще обережно ступала, роблячи зиґзаґи. їй було років сімнадцять — отій тендітній дівчині, що мала гарненьке ластате обличчя та скорботно похнюплені уста й великі сумні карі очі. Вона була вбрана в споловілу перкалеву сукенку, а поверх неї вдягла стару чорну спідницю (щоб верхи їздити); голова дівчини ховалася в бридкому старомодному білому капорі, який, коли глянути на нього ззаду, завше напроваджує нас на думку, що перед нами стара жінка. Дівчина везла кілька пакунків з бакалією, що їх було прив'язано до луки старого обшарпаного дамського сідла.

Стежка пролягала вздовж низки каменистих водоймищ на дні яруги, і дівчина полохливо зиркала на ті страшні, зловісні ставочки, коли їх минала.

Сонце вже сіло, принаймні за пагорками, що висолилися обабіч Довгої Яруги. Стара коняка помалу ступала нерівною стежкою для в'ючаків, що слалася то по один бік ложка, то по другий; все глибше й темніше ставало міжгір'я, все стрімкіше й стрімкіше здіймалися вгору його похмурі, порослі чагарями крутовини.

Дівчина раз у раз сторожко озиралася навколо, немов боялася, що хтось іде за нею. Один раз вона натягнула була поводи й почала пильно прислухатися до якогось шарудіння, що почулося в кущах.

— Кенгуру… — прошепотіла вона; то й справді були тільки кенгуру.

Вона проминула невеличку темну прочистку, де колись була ферма, і в'їхала в корчасті порості букшпанових кущів та молоденьких дерев із волокнуватою корою. Коли це враз, важко плигаючи — гуп, гуп — вискочив на стежку, поперед дівчини великий кенгуру, прикро її перелякавши, та й помчав підгірком угору.

— Ой боженьку мій! — зойкнула дівчина, вхопившись рукою за серце.

Вона дуже нервувалася цього вечора; серце їй раптом стиснулося від болю, й вона поклала руку на груди, а на очі їй навернулися сльози й заблищали при місячному світлі, що почало ходити по спадах межигір'я, — місяць-бо зійшов уже над яром.

— Ох, щоб я могла забратися звідси, з оцих чагарів! — простогнала вона.

Стара коняка тюпала собі помалу стежиною, раз по раз сумовито стріпуючи головою, — здавалося, немов їй добре відомі всі дівчачі знегоди й вони завдають їй великого жалю.

Дівчина проминула ще одну прочистку і незабаром під'їхала до невеличкого будинку в улоговині, порослій деревцями з волокнуватою корою, що лежала під широким переходом у гірському пасмі — Мерців Перехід. Це місце звалося Мерцеве Міжгір'я, і назва та дуже пасувала до нього.

Так званий "будинок" — низьку споруду на дві кімнати, з комірчинами — було поставлено з обаполів та волокнуватої кори, і виглядав він так, наче ввесь з самого тільки даху складався; кора, що потемніла від нещодавнього дощу, надавала йому ще похмурішого вигляду, ніж звичайно.

Високий на зріст, брусуватий парубок років на двадцять прибивав цвяхами кенгурову сирицю до обапілків; він був у кепському настрої, бо забив собі великого пальця. Дівчина відв'язала пакунки й понесла їх до хати; минаючи брата, вона сказала:

— Розкульбач коня, Джеку, гаразд?

— Ого! А ти що, сама не можеш його розкульбачити? — відгризнувся він. — Не бачиш хіба, що мені ніколи, — я коло роботи!

Бона зняла кульбаку й гнуздечку і віднесла до шопи, а там повісила їх на бантину. Терпляча старенька шкапина стріпонулася досить енергійно, що, здавалося, аж ніяк їй не випадало, зважаючи на її похилий вік та стан здоров'я, й попленталася до греблі.

Стара жінка сиділа у великій кімнаті коло вогнища, що забирало багато місця, — принайменше добрячий шмат будинку. На слупчиках, укопаних у землю, стояв насеред кімнати дощаний стіл, а обабіч його стояли дві лави. Долівка була глиняна. Все навколо було охайне й убоге; але все, що можна було побідувати, було біле, й усе, що можна було вимити, було чисте, аж блищало. Полиці з обапольних дошок позастелювано чистими часописами, а на них порозставлювано блискучі цинові миски й кухлики та щербатий череп'яний і фаянсовий посуд, та ще й порозставлювано їх саме так, щоб справляли щонайкраще враження. Але стіни, проте, було знекрашено різдвяними додатками до ілюстрованих журналів.

Дівчина увійшла і втомлено сіла на дзиґлика проти старої жінки.

— Вам хоч трохи покращало, мамо? — запитала вона, — Ледь-ледь покращало, Мері, ледь-ледь. Ти бачила батька?

— Ні.

— Й утямки не візьму, куди він подівся?

— Та що там тямити. Навіщо тим побиватися, мамо?

— Я гадаю, що він ізнову в горілку вкинувсь.

— Дуже можливо. Хоч як ви побиватиметеся, а хоч і до смерті, — однаково не зумієте себе порадити у такій пригоді.

Стара сиділа й жалілася на злі хуртовини, що мчали в неї над головою, як жаліються всі старі люди. А вона мала на що жалітися.

— Цікава я знати, де твій брат Том подівся? Ось уже рік проминув, — ані звістки, ні чутки про нього. Мабуть, знову вшелепався в біду по самісінькі вуха. Десь на свою головоньку потугоньку чую: вшелепався він у біду по самісінька вуха…

Мері скинула капора й жбурнула його собі на коліна.

— Та й чого ви тим побиваєтеся, мамо? Навіщо?

— Я тільки хтіла б знати. Я тільки хтіла б знати!

— А яке було б із того пуття? Ви ж знаєте, що Том погнав худобу не сам, а разом із Фредом Даном, і Фред його припильнує; а крім того, зараз уже й Том постаршав та споважнів.

— Ох, тобі байдуже про нього… Тобі байдуже про нього!.. Тобі однаковісінько, але ж я йому мати, і…

— Ой, бога ради, не починайте знову все спочатку, мамо! Це болить мене більше, ніж ви гадаєте. Я йому сестра; як я сумними думками гризлася — теє тільки бог відає! Не завдавайте більшого болю, бо вже й так не з медом.

— Батько їдуть! — гукнув хтось із дітей знадвору. — Ще й бичка додому женуть.

Стара не ворухнулася й нервово стиснула руки. Мері намагалася вдавати, ніби не бере її ніяка турбота, й посунула ронделика на вогонь.

Із сутінок вирнув, верхи на маленькій коняці, кремезний чоловік із темною бородою, що гнав бичка до обори. Одне з хлоп'ят підбігло до горожі, щоб поперечину спустити.

Незабаром Мері та її мати почули, як грюкнули поперечини, коли їх спускали, а тоді підіймали та знову закладали до гар, а за хвилину важка хода, схожа на кінський тупіт, почулася за дверима.

Фермер утирився в хату, швиргонув свого капелюха в куток і сів до столу. Його жінка підвелася й заходилась поратися, вдаючи бадьору та веселу.

Нарешті Мері наважилась.

— Де ви були, тату? — спиталася вона.

— Де був, там нема…

Запанувала мертва тиша, що тривала, допоки стара набралася відваги і сказала обережно:

— То ти пригнав бичка, Вілі?

— Еге! — відгризнувся він; тон був задирливий.

Руки в старої жінки затремтіли так, що вона впустила кухлика додолу. Мері трохи зблідла.

— Сто чортів! Дайте мені чаю! Дайте ж мені чаю, нарешті! — гарикнув містер Вілі. — Я не маю бажання сидіти тут цілу ніч.

Жінка його замоторилася, намагаючись погамувати свою нервовість, і незадовго вони посідали чаювати. Джек, найстарший син, сидів набурмосений, і батько пробубонів, що виб'є з нього ту звичку сокирою.

— Що тобі наприкрилося, Джеку? — запитала мати лагідно.

Той кинув на неї похмурий погляд і промовчав.

Менші діти — три хлопці й дівчинка — завелися, тільки-но сіли до столу. Вілі гримав на них без упину, та бурчав, що їжа йому не до смаку, та лаяв свою жінку, що незугарна діти укоськати.

Тільки й чути було:

— Мамо! Ви не поклали мені цукру в чай.

— Мамо! Джіммі сів на моє місце; проженіть його — хай пересяде…

— Мамо! Скажіть же Фредові!

— Ой татку, цей тварюка Гаррі хвицає мене ногами!..

І так без упину.

II

По вбогій вечері Вілі взяв мотуза та різницького ножа і вийшов у двір, щоб бичка зарізати; але спершу зчинився неабиякий галас, йому-бо здалося — чи то він вигадав навмисне, — що хтось його ножем користувався. Він спутав бичка, підтягнув його до горожі й зарізав.

Тим часом Джек та менший хлопець узяли стару рушницю, повідв'язували собаки й подалися полювати на опосумів.

Вілі повернувсь до хати, сів коло вогнища і закурив. Діти сварилися за книжку; місіс Білі намагалася їх помирити, але надаремне — вони не звертали на неї ніякої уваги.

Нараз батько схопився з прокльоном, вирвав у дітей книжку й жбурнув її за грубу.

— Гетьте до ліжка! До ліжка! — загорлав він на дітей. — Спати! А ні, то я вам голови потрощу сокирою на гамуз!

Діти поклалися до ліжка. Його було збито з молоденьких дерев та кори; за постіль правили лантухи, натоптані сіном, а поверх них лежала стара пошарпана ковдра, що її клапті позшивано докупи.

Діти завелися й у постелі, поки батько не скинув очкура та не дав їм "чернечого хліба" покуштувати, як і обіцявся.

Раптом упала тиша; згодом долинули якісь згуки, що нагадували стук калаталки; по тому — ревище; а тоді мир та спокій повили ту щасливу оселю.

Вілі знову вийшов і ходив десь близько години; а як вернув додому, то сів до вогнища й похмуро закурив.

Через який час він вихопив люльку з рота й кинув нетерплячий погляд на стару.

— Ох, ради бога, лягай уже спати, — гостро сказав він, — і не стовбич отут мені перед очима, немов той катафалк похмурий! Ти тільки на те й здатна, щоб на людину нудьгу наганяти.

Місіс Вілі зібрала своє шитво й подалася з кімнати. Тоді фермер мовив до дочки:

— Ходімо, ти потримаєш свічку.

Мері вдягла капора й пішла слідком за батьком у двір.

Туша лежала коло самої огорожі, що до неї було дві стяжки деревної кори притулено, аби захиститися від вітру. Бичка почали вже білувати, і той клапоть шкури, де могло бути тавро, дбайливо відігнули. Мері помітила те відразу. її батько взявся знов до роботи і коли-не-коли бурчав на дочку за те, що вона кепсько йому присвічує.

— Де ви купили бичка, тату? — спиталася вона.

— Не завдавай питань, то й не почуєш брехні. — А за хвилю додав:— Хіба ж ти не бачиш, що шкура чиста — не таврована?

Дівчина мала гостре відчуття гумору, і думка про "чистошкурого бичка" розсмішила б її іншим часом. Але вона й не всміхнулася зараз.

Батько перекинув тушу; віддерта шкура відвалилась, і свічка виразно освітила тавро.

Мері сполотніла, як смерть, і рука їй затремтіла так, що вона ледве не впустила свічки.

— Що ти робиш, га? — згукнув батько.