Гуртовикова дружина

Переклад: Ірина Стешенко

Двокімнатний будиночок збудовано з круглого бервення, обаполів та луб'я, а поміст із дрібних обаполків намощено. Чималенька луб'яна кухня, що з одного боку до будинку притикає, більша за всенький будинок із верандою разом.

Навкруги чагарі — ніде й оком зачепитися, чагарі простяглися аж до небокраю, — це-бо улога місцевість. Ані горбочка на цілу округу. А чагарі оті — то миршаві, потворні дикі яблуньки, та й годі. Ніякого підліска. Нічого немає, що могло б тобі зір звеселити, хіба що жменька темно-зеленої порослі дубочків, що сумно вклякли понад вузеньким, майже висхлим ручайком. Дев'ятнадцять миль до найближчої познаки цивілізації — корчми понад великим шляхом.

Гуртовик, колишній вівчар, погнав кудись вівці. Його дружина та діти самі тут полишилися.

Четверо обшарпаних, кощавих дітей бавляться коло хати. Раптом одне з них кричить:

— Гадюка! Мамо, оно — гадюка!

Виснажена, засмагла від сонця уродженка чагарів вибігає з кухні, підхоплює з землі дитинча, притискає його до лівого клуба і простягає руку до ломаки.

— Де вона?

— Осьдечки! Залізла між дрова! — кричить старше хлоп'я, шибеник із кмітливою мордулькою, років на одинадцять. — Стійте там, мамо! Ось я зараз до неї доберуся. Оступіться! Ось я їй зараз покажу, паскудниці, де раки зимують!

— Томмі, ходи сюди! А ні, то вона тебе вкусить. Ходи сюди цю ж мить! Чуєш, що я тобі кажу, негідна дитино!

Хлоп'я неохоче підходить, тягнучи дрючка, більшого за себе. А тоді кричить, тріумфуючи:

— Ондечки вона повзе — оно, під хату! — і кидається з піднесеним дрючком.

Тієї ж миті великий, чорний, жовтоокий двірний собака, котрий із надзвичайною цікавістю стежив за всім, що відбувається довкола, зривається з ланцюга і кидається за гадюкою. Але собака на якийся мент припізнюється і пхає свого носа в щілину між обаполками саме в ту мить, як кінчик гадючого хвоста зникає. І майже воднораз хлопчик ляскає дрючком і обдряпує собаці носа. Алігатор і байдужки на теє, він починає рити землю, щоб попід хатину підлізти, але його приборкують нарешті і знову садовлять на ланцюг. Хазяї не можуть ним ризикувати.

Гуртовикова дружина ставить дітей коло собачої халабудки, а сама чатує на гадюку. Вона приносить дві мисочки з молоком і становить їх на землю побіля стінки, щоб спокусити гадюку вилізти з-під хати; але минає година, а гадюка все не вилазить.

Скоро вже й сонце сяде, ще й здалеку чорна хмара наступає. Дітей треба до хати запровадити. Але вона не хоче впускати їх до господи, — знає-бо, що гадюка там причаїлася і щохвилини може заповзти до хати крізь щілини в помості; отож вона приносить кілька оберемків дров до кухні, а тоді й дітей туди приводить. У кухні помосту немає — певніше, діл є, але земляний — долівка. Тамечки стоїть великий, неоковирно змайстрований стіл посередині. Вона приводить туди дітей і загадує їм на того стола залізти. Це двойко хлопчиків та двойко дівчаток, зовсім манесенькі. Вона дає їм повечеряти, а тоді, доки ще смеркнути не встигло, йде до хати й хапає кілька подушок та ряденець, щомиті чекаючи, що ось-ось тую гадюку побачить або наткнеться на неї рукою. Потім вертає до кухні й стелить на кухняному столі своїм діткам, а сама вмощується коло столу, щоб чатувати цілу ніч.

Раз у раз зиркає вона в куток; тут же таки мається й ломачка, з молоденького дерева ізмайстрована, що лежить напоготові на миснику в неї під рукою, а поруч тії ломачки — її кошелик із шитвом та "Журнал для молодих леді". Вона привела до кухні й собаку.

Томмі нізащо не хоче лягати; аж після довгих заперечень, умощуючись, нарешті, на сон, він заявляє, що однаково не спатиме цілу ніч, а таки гепне тую кляту гадюку.

Мати питається в нього, скільки разів має вона товкти йому, що лаятись не вільно.

Він поклав свого дрючка біля себе — під ряденце, а Джекі протестує:

— Мамцю! Томмі подляпав мене всенького своїм длюцком. Сказіть йому, най його викине!..

Томмі на те:

— Стули губу, ти, пуцьверінку гасни…! Ти що, хочеш, щоб тебе вкусила гадюка?

Джекі замовкає.

— Якщо вона тебе вкусить, — каже Томмі по паузі, — ти всенький надмешся, й смердітимеш, і візьмешся червоними, й зеленими, й синіми плямами, аж поки не луснеш. Еге ж так, мамо?

— Годі-бо, не лякай дитини. Спи нарешті, — каже вона.

Двоє меншеньких дітлахів уже сплять, а Джекі з часу до часу скаржиться, що йому "незлуцно". Томмі посувається, щоб дати малому більше місця. Раптом Томмі каже:

— Мамо! Прислухайтеся-бо до тих (епітет) маленьких опосумів. Ох, і скрутив би я їм, поганцям, в'язи, бодай вони пропали!

А Джекі заперечує дрімливо:

— Та вони з нас не кусають, оті маленькі поганці, — бодай вони плопали!

Мати йому:

— Маєш! Я ж тобі казала, що Джекі в тебе лайки навчиться.

А проте мусила всміхнутися на ті хлоп'яткові слова.

Джекі засинає.

Томмі запитує:

— Мамо! А як ви гадаєте, чи вони коли допоможуть виборсатися отому (епітет) кенгуру?

— Господи! Звідки ж я маю знати, дитино? Спи,

— Ви мене розбуркаєте, якщо гадюка вилізе?

— Еге. Спи.

Добирається до півночі. Діти всі поснули, а вона сидить коло них тихенько, то шиючи, то читаючи по черзі. Раз по раз обводить вона оком долівку й стіну, що відмежовує кухню від хатини, і тільки-но чує яке шамотіння, ту ж мить хапається за ломаку.

І знялася враз громовиця та й ударила на хащі вітром, а той, провіваючи крізь щілини в обаполових стінах, загрожує загасити їй свічку. Вона становить свічку на мисник, у затишку, і примощує коло неї часописа, щоб застувати світло. ї раз у раз, тільки-но блисне грімниця, щілини поміж обаполами спалахують щирим сріблом. Гуркоче грім, а дощ іллє, як з луба.

Алігатор простягся на всю довжину на долівці, вп'явшись очима в межистінок. Це для неї доказ, що гадюка — там. Унизу в стіні великі Щілини, що крізь них можна під поміст хатини потрапити.

Вона не з полохливих, але нещодавно трапився один випадок, який дуже її занепокоїв. Маленького сина її чоловікового брата вкусила гадюка, і той помер. Крім того, вона вже шість місяців нічого не чула про свого чоловіка і турбується ним.

Він був гуртоправ, а згодом оселився тут і взявся до вівчарства — по тому, як вони побралися. Посуха 18… року зруйнувала його. Довелося йому рештки своєї отари спродати та й знову перегонити худобу. Він має на думці перевезти свою сім'ю до найближчого міста, коли додому повернеться, а тим часом його брат, що тримає корчму при битій дорозі, навідується до них приблизно раз на місяць і привозить їм харчі. Жінка має ще дві корови, одну конячинку та кілька овець. Чоловіків брат ріже вряди-годи одну з тих овечок, полишає їй м'яса як до потреби, а решту забирає й за теє привозить їй іншу живність.

Вона звикла сама залишатися. Раз якось довелося їй жити отакеньки вісімнадцять місяців. Ще як була вона дівчина, то все у хмарах літала, надхмарні замки будуючи; але всі її дівочі надії й жадання давно вже розвіялись, мов клаптики туману при сонці. Вона знаходить втіху й опочивок, яких так потребує, в "Журналі для молодих леді" — цього їй досить, і — щасти їй боже! — на останні моди милується.

Її чоловік австралієць, і вона також. Людина він безтурботна, а проте яко чоловік — непоганий. Коли б йому гроші, він перевіз би її до міста і влаштував би її там, як принцесу. Вони звикли жити нарізно, принаймні вона звикла. "І чого б то бентежитися", — каже вона. А мо', він забува часами, що він жонатий; та вже, коли поталанить йому свою кишеню напхати, то, як додому вернеться, більшу частину грошиків доконче віддасть їй. Коли перепадала йому, бува, яка копійчина, то кожного разу до міста її возив — та ще й в окремому купе до спання — і в найкращих готелях зупинявся. Він навіть кабрітку їй купив, але їм довелося її спродати, як іще дечого багато.

Останні двоє дітлахів народилися в чагарях, на фермі — одне, заки її чоловік п'яного лікаря їй привіз, притяг до неї силоміць. А тим часом вона сама-самісінька лишалася, — ще й дуже знесилена. Перед тим її била пропасниця. Жінка благала бога прислати їй порятунок. Бог прислав їй Чорну Мері — "найбілішу", тобто найпоряднішу з усіх тубілок на цілу тую місцевість. Певніше, бог прислав їй спершу Короля Джіммі, а той уже прислав їй Чорну Мері. Він простромив свій чорний вид у двері, відразу збагнув, що саме тут коїться, і мовив підбадьорливо:

— Йой, місус, буде й на вашому тижню свято — я зара' приведу мій старий жінка, він там унизу, десь над протічок.

Одне з діток померло їй у той час, як вона тут сама домувала. Дев'ятнадцять миль гнала вона верхи, аби порятунку дістати, а на руках тримала мертву дитину.

Вже, мабуть, до години, а мо', й до двох годин ночі добирається. Вогонь майже згаснув. Алігатор лежить, голову на лапи поклавши, й пасе очима стінку. Він непоказний на вигляд, та ще при світлі добре видко численні старі близни в нього на тілі, що так і не позаростали шерстю. А що вже завзятий собака, то й слів нема, — нічого не боїться! Не бий його, мовляв, у ніс, бо він сам біс. На бичка кидається з таким же запалом, як і на блоху. Він ненавидить усіх інших собак — за винятком тих, що на кенгуру полюють — і вельми не полюбляє друзів та родичів цієї сім'ї. А втім, вони рідко з'являються. Часом він дає ознаку приязності до сторонніх. Він ненавидить гадюк і вже загриз своїми зубами їх чималенько, але ж і його колись укусить гадюка, то й він загине: більшість собак, що полюють на гадюк, гинуть саме так.

Коли-не-коли уродженка чагарів відкладає свою роботу набік, і пильно вдивляється у пітьму, та прислухається, та думу гадає. Вона згадує про ті події, що в її власнім житті відбувалися, а більше їй майже ні об чім думати.

Дощ падає на траву, й від того вона ліпше ростиме, і це нагадує жінці, як вона одного разу самісінька з лісовою пожежею боролася, — чоловік-бо її на ту пору десь поїхав. Трава була височенька і дуже суха, і вогонь погрожував усеньке їхнє житло спалити. Вона вбрала старі чоловікові штани і заходилася по полум'ї зеленою гілкою стьобати, аж великі краплі чорного від кіптяви поту повиступали їй на чолі й почали стікати смужечками по її закурених руках. Побачивши свою матір у штанях, Томмі, що героїчно допомагав їй, і на крок не відходячи, дуже звеселився, а вкрай перелякане маленя ревло й репетувало несамовито та кликало свою "мамцю".