Обережно, старий, нас уже помітила черниця, чого доброго ще покарає їх. Як тебе звати? Мене звуть Маньюко; може, сходимо в неділю в кіно? Нехай вона завтра відповість записочкою або на знак згоди кивне з автобуса головою. А тобі, Куельяре, подобається якась? Ага, он та, що сидить позаду. В окулярах? Ні, ні, поряд. Чого ж ти їй не напишеш? А що я їй напишу? "Хочеш бути моєю подружкою?" Чи, може: "Я хочу з тобою дружити і посилаю тобі поцілунок". О, це вже краще, але якось невиразно, треба вигадати щось сильніше. Приміром: "Я хочу дружити з тобою, але сподіваюся на більше…" Ха-ха-ха! Тепер підпишися і намалюй що-не-будь. А що? Та що завгодно — бичка, квіточку, або… цюрку.
Отак ми проводили час після уроків, бігаючи за автобусами школи "Ла Репарасьйон", а іноді приходили на проспект Арекіпа подивитися на дівчаток у білій формі з "Вільї Марії"[124]. Ви що, після першого причастя? — кричали ми їм. А бувало, сідали в експрес і виходили на станції Святого Ісідора, щоб подивитися на дівчаток зі школи "Святої Урсули" або "Серця Христового". У футбол ми тепер грали дуже рідко.
Коли старші хлопці почали запрошувати на дні народження дівчаток, ми залишалися в саду і вдавали, ніби граємо в квача, в "струмочок", у піжмурки, в фанти, а самим так і кортіло почути або підгледіти, що там робиться у вітальні? І страшенно заздрили, що не вміємо танцювати так, як вони.
Саме тоді ми теж вирішили навчитися танцювати і відтоді по неділях і суботах танцювали один з одним. Зберемося в Лало? Гайда до мене — у мене просторіше й краще; а Чото: у нас платівок більше; а Маньюко: зате в мене є сестра, і вона вчитиме нас; але Куельяр: ні, до нього — і край, його старі вже в курсі справи; якось днями він приходить додому, аж зирк — на столі програвач, — це тобі, моє серденько, подарунок від мами, — мені одному? Так, любий, хіба ти не хочеш навчитися танцювати? Поставиш програвач у свою кімнату і запрошуй друзів, коли забажаєш, піди, серденько, в магазин і купи собі, які хочеш платівки. Ми, певна річ, усі гуртом посунули до магазину й набрали цілу купу платівок — усякі там уарачі[125], мамбо, болеро та вальси, ну, а рахунок сказали послати його старому — вулиця Маршала Кастільї, два вісім п'ять, сеньйорові Куельяру.
Вальс і болеро опанувати було легко: відраховуй і пам'ятай — крок сюди, крок туди, а музика — справа десята. От уарача, та набагато складніша, стільки всяких па треба вивчити, що й схибнутися можна, казав Куельяр. І мамбо теж з викрутасами — то відпусти партнершу, то хапай знову, та й себе треба показати. Майже одночасно ми навчилися і танцювати, і курити, наступали один одному на ноги, давилися димом "Lacky" і "Viceróy", стрибали як навіжені, аж поки: ух, старий, годі, це па виходить в тебе добре; кашляли, плювались — ану ворушись; оце ковтнув диму, аж у голові замакітрилось, — брехня, у нього дим під язиком; а Цюрка: ну й що з того, краще ото рахуйте. Вісім, дев'ять, десять — а тепер випусти носом, нахилися, зроби такий ось поворот і випростайся, не збиваючись із ритму.
Раніше ми понад усе захоплювалися спортом і кіно. А тепер тільки й думали що про дівчат і танці, ладні були все віддати за вечірку з піснями Переса Прадо[126] та ще в домі, де дозволено курити. Вечірки влаштовувалися щосуботи, і ми не пропускали жодної, ходили навіть туди, куди нас ніхто не запрошував. Перше, ніж здивувати господиню своєю появою, ми навідувалися в підвальчик до китайця і там — грюк кулаком по прилавку: п'ять "капітанів"![127] Пити до дна, казав Цюрочка, ось так — буль-буль-буль — як справжні чоловіки, як я!
Коли до Ліми приїхав Перес Прадо зі своїм оркестром, ми, звичайно, кинулися в Корпас[128]зустрічати його, а Цюрка: ану, хто за мною? — протиснувся крізь натовп, підійшов до Переса Прадо, взяв його за полу піджака й вигукнув: "Слава королю мамбо!"
Перес Прадо мені всміхнувся, слово честі, потиснув руку і розписався в моєму альбомі для автографів, ось гляньте!
Ми, звісно, рушили в натовпі шанувальників за Пересом Прадо; Бобі Лосано підвіз нас на машині до площі Саи-Мартін, а тоді ми зуміли прослизнути на сонячну трибуну амфітеатру Ачо і таким чином потрапили на фестиваль мамбо, ніхто й не згадав про заборону архієпископа та застереження братів Леонсіо та Лусіо.
Щовечора в домі Куельяра ми ловили по радіо програму "Ель Соль" і слухали, умліваючи від захвату, концерт Переса Прадо — оце сурма, оце ритм, оце голос!
На той час ми вже змужніли, носили довгі штани, зачісувалися, змащували волосся брильянтином, одне слово, повиростали, а надто Куельяр. Колись він був найхирлявішим серед нас, а тепер став найвищим і найсильнішим. Ти, Цюрочко, хлоп'яга хоч куди, казали ми йому, справжній Тарзан!
III
Перший, хто завів собі дівчину, був Лало, — ми тоді вчилися в третьому класі другого ступеня. Якось увечері він зайшов у "Cream Rica"[129], посміхаючись аж до вух, і ми відразу: ти чого? А він напиндючився, як павич, випнув груди: хлопці, я "приклеївся" до Чабуки Меліни, вона дала згоду!
Усі гуртом ми пішли відзначити цю подію в "Часкі"[130], і після другого кухля пива Куельяра повело: Лало, а як ти освідчився їй у коханні? І що сказала Чабука? А за руку її тримав? — причепився, як реп'ях, — а ти поцілував її? Лало аж сяє від щастя, ну просто монета, начищена до блиску, і задоволено відповідає на всі запитання. Ну, ваше здоров'я, пора й вам заводити собі дівчат. А Куельяр стукає склянкою по столу і знай своє торочить: як усе було, що вона сказала, що сказав ти, що вона відповіла?
Ти, Цюрочко, точнісінько як наш священик на сповіді, сміявся Лало, а Куельяр: ну, розповідай же, хутчій, не тягни. Вони випили три "кришталя", й опівночі Цюрка геть сп'янів. Прихилившись до стовпа на проспекті Ларко біля міської лікарні, він став блювати. Що ти робиш, телепню, казали ми йому, пивом вулицю поливаєш, грошима смітиш. Але Куельярові було не до жартів: Лало, ти зрадник! — на губах піна; ти зрадив нас! — роздирає на собі сорочку; тишком-нишком завів дівку та ще й не хочеш розповісти, як її обкрутив.
Заспокойся, Цюрочко, нахилися нижче, ти вже геть обляпався, а він затявся і править своєї: зрадник, так друзі не роблять, нехай я обляпаюся з голови до п'ят, яке тобі діло!
Потім, коли ми його чистили, злість у нього минула, і він став сумно нарікати: тепер ми вже не побачимо Лало, тепер він щонеділі гулятиме з Чабукою, а про нас, мерзотник, навіть і не згадає. А Лало йому: та що ти, Цюрочко, одне одному не завадить, дівчата — то одне, а друзі — зовсім інше, дарма гарячкуєш. А ми: ну, годі вам, миріться уже, дай йому руку; але Куельяр затявся на своєму: нехай іде до своєї Чабуки, руки я йому не подам. Ми провели Куельяра до самого дому, і, поки йшли, він увесь час щось бурмотів, — помовч, старий, — щось мимрив, — ти краще не здіймай шуму, а тихесенько, навшпиньках, прошмигни сходами, бо прокинуться твої предки і тобі буде непереливки. Але Куельяр навмисне почав галасувати, грюкати в двері кулаками й ногами — ха, нехай прокинуться, йому байдуже, він своїх батьків не боїться, а ось ми, всі четверо, боягузи, замість тікати, постояли б тут і подивилися.
Ото вже допекло його, мовив Маньюко, коли ми бігли Поперечною вулицею, тільки-но ти сказав, що підклеївся до Чабуки, як у нього аж обличчя посіріло й настрій геть зіпсувався. І Чото: завидки взяли, ото й напився. А Чинголо: батьки його добре відшмагають.
Але цього не сталося. Хто тобі відчинив двері? Мати. І що було? Надавала ляпасів? Ні, розплакалася: серденько моє, що ж ти накоїв, хіба в твоєму віці п'ють спиртне? Потім прийшов старий, полаяв для годиться: більше цього не буде? Ні, тату. Хіба тобі самому не соромно? Соромно, тату. Його помили, поклали в ліжко, а вранці він вибачився перед ними.
І в Лало попросив вибачення: не сердься, це в мене від пива голова пішла обертом, може, я тебе образив, може, вдарив? Та ні, дурниці, з ким не буває, коли напідпитку; давай руку — і мир, адже ми друзі, Цюрочко, і нехай усе буде, як досі.
Одначе щось таки змінилося: Куельяр почав викидати всілякі коники, щоб привернути до себе увагу. А ми його ще й підохочували — гадаєте, я не можу вкрасти у старого машину? Ану спробуй. Він викрадав "шевроле" з батькового гаража, і ми всі гуртом їздили кататись по Костанері[131]. Закладемося, що поб'ю рекорд Бобі Лосатто? Ану спробуй, Цюрочко. І він — дж-ж-ж — набережною, дж-ж-ж — від Беневідес до Кебради, дж-ж-ж — за дві з половиною хвилини, — ну що, бачили?
Маньюко аж перехрестився: еге ж, твоя взяла. А Куельяр: ну що, набрався страху, нещастячко? А хочете, запрошу вас до кав'ярні "Ой як чудово!" і не заплачу за рахунком? Ану спробуй. І ми рушали в "Ой як чудово!", об'їдалися гамбурзькими бутербродами, пили молочні коктейлі, а тоді поодинці зникали, тільки біля церкви Санта-Марія переводили дух і звідти спостерігали за Куельяром; він щось говорив офіціантові, а потім — бац його кулаком у живіт — і навтікача.
Ну, що я вам казав? Ось поцуплю в батька рушницю й переб'ю в цьому будинку всі вікна. Де вже тобі, Цюрочко! І всі шибки — вдрузки. Він на все був згодний, аби тільки відзначитися, справити враження, — ну, з'їв? — дошкулити Лало, — ти побоявся, а я — ні! Не може простити йому Чабуки, казали ми, тому й зненавидів.
У четвертому класі Чото почав залицятися до Фіни Салас, і вона була не проти, а Маньюко — до Пусі Ланьяс, і тут усе було гаразд. Куельяр цілий місяць просидів удома і в школі вітався з нами крізь зуби, — послухай-но, що з тобою? Та нічого. Чого ж ти не приходиш, нікуди не їздиш із нами? Куельяр став якийсь мовчазний, дивний, набурмосений і чогось на всіх ображається, казали ми. Але скоро те минулося, і він знову вернувся до хлопців. Щонеділі ходив разом із Чинголо на ранкові сеанси в кіно (гей ви, казали ми їм, старі парубки), а потім, не знаючи, як згаяти час, вони мовчки тинялися вулицями, руки в кишенях, — зазирнемо сюди, а може, туди? — слухали вдома у Куельяра платівки, переглядали комікси, грали в карти, а годині о дев'ятій навідувалися до парку, де на цей час збиралися хлопці, уже самі, без дівчат.