Так принаймні я тоді думав, бо він сам ніколи не казав про це ані слова. Тільки влітку іноді кричав, як навіжений, на дачників, що юрмилися біля квиткової каси.
Люди, котрі приїжджали і від'їжджали на море, до Туріна, Мілана, Рима, просили квитків у всі міста, сердячи мого батька. Він був начальником станції і щоразу говорив, що дирекція повинна надіслати сюди касира. Він лаявся з дачниками, просив їх брати лише по одному квитку, бо квитків і так обмежена кількість. Кінець кінцем він зачиняв віконечко і йшов відправляти поїзди. І щоразу половина пасажирів залишалася на вокзалі.
І нарешті одного дня, коли батька довели до люті, він зовсім відмовився продавати квитки. Потім підійшов до начальника поїзда, який чекав на сигнал від'їзду, і запитав його:
— Ви знаєте, хто тут керує?
— Так, — відповів начальник поїзда.
— Гаразд, — мовив батько. — Отож, цей поїзд не рушить. Зачекаємо тут собі на керівників з дирекції, нехай прийдуть сюди, то я їм покажу, як ідуть справи.
На суді батько пояснював, що домагався тільки призначення касира на станцію, не більше. Але його таки звільнили з роботи.
Солдати сміялися, слухаючи вигадки мого батька, які я повторював тут у пустелі. А мені здавалося, ніби я знов бачу, як він ходить швидким кроком по перону, дає знак машиністові і повертається до контори з виглядом мученика.
Напевне, він гнівався не лише тому, що не було касира; його дратувало, що й він сам не може сісти на поїзд і поїхати світ за очі. "А може, — казав, — я моряком народився!"
Після моєї розповіді знов запанувала тиша в пустелі, знов ми почували себе, як у пастці. В горлянці моїй пересохло. Солдати дивилися на мене мовчки, все ще на щось чекаючи. Я поволі —повернувся на своє місце і про всяк випадок наставив бінокля: зірки тремтіли, як живі, на небі, такому розгодиненому, що навіть у моєму селі, коли я ходив на вечорниці з Тоніно й голярем, не бачив нічого подібного.
Так, Тоніно і його голос, гітара й сад вродливої Йоланди. Зоряна ніч будила в мені знову спогади про дороги мого села і близьких мені людей.
Хтозна… В цей час, може, Йоланда бере воду з криниці при сяйві місяця або визирає у вікно, щоб перемовитися з кимось двома словами; або, може, хтось інший, замість мене, грає для неї серенаду.
Голяр, певно, сидить зараз у кав'ярні, слухаючи по радіо про нас, про патрульні операції в африканській пустелі. А може, і його призвано до війська і він гибіє десь у казармі?
А Тоніно? Тоніно, де б не був, напевно, співає. Я нашорошив вуха, вслухаючись у пустелю, так ніби з того боку могли нараз долинути слова, співані на повні груди, як за давніх добрих часів.
Але тут до мене підійшов солдат і, показуючи перед себе, мовив:
— Пане командире, може, англійці відступили? — і почав сміятися. Гадка про залишені перед нашими позиціями окопи навіть у мене викликала сміх.
— А що як, — говорив далі солдат, — ті люди подалися собі до моря, щоб повернутися додому?
Очевидно, я був би не проти, але не міг про це признатися.
— Припиніть розмови! Це зрада!
Я знов навів бінокль у далечінь, де все було таке нерухоме, як у часи створення світу. Мовчали гармати й карабіни, мовчали й люди. Навіть вітер не віяв і не морщив барханів.
Що довше я міркував, то більше здавалося мені все сном. Зараз я прокинуся й побачу зелені горби, дороги, Що ведуть до села, залізничний насип і червоний будиночок уродливої Йоланди серед лук.
— Ох, пане командире, — зойкнув хтось за мною.
— О боже! — зітхнув я.
— Ну, то що? Співаємо?
— Співайте! — гукнув я.
І всі заспівали пісеньку про жінок і веселі любощі і про дівчину з Лоді.
У паузах я думав про полковника, і мене охоплювала лють, що так накричав на мене і поганяв по тій жароті.
Потім ми співали ще про Розіну і про моряка; час швидше линув, а англійці не виявляли ознак життя.
"Може, справді вони відступили?" — подумав я.
Мені здалося, що то вже кінець. Ми пустили по колу баклажку, пили й сміялися, але в глибу душі причаївся страх. Ми хотіли скинути з себе тягар чекання і вслухування.
Несподівано, саме коли ми доспівали останній куплет старої альпійської пісеньки, показався полковник. Він як привид з'явився в окопі, махаючи стеком і лаючи нас на всі заставки.
— Вас чути на тисячу метрів, — репетував він, — на тисячу метрів!
Пісня урвалася, знову запала тиша. Більша, глибша, ніж будь-коли.
Полковник кидався по окопу, як навіжений, люто хльоскав стеком по стверділому піску валу. Зрештою, відсапавшись, вигукнув:
— Я ж вас попереджав, лейтенанте. Подам рапорт — і підете під розстріл. Ясно?
— Так точно, — відповів я. Все це здавалося мені чимсь нереальним і було таке несподіване і водночас смішне, просто смішне. Смішні були й винуваті обличчя хлопців.
— Покажіть пости, — наказав полковник, коли уже викричався про зрадників і про честь. Але звертався не до мене — дивився на солдатів. — А дозори розставили? — спитав він. — Хоч вартові у вас є, сучі ви сини, та й годі!
— Так точно, — відповів я.
Один солдат пішов супроводжувати його в обході.
— Я ж вас попереджав, — повторив полковник, ідучи геть. Нарешті він ніби заспокоївся.
Він пішов у супроводі мого солдата. А я залишився, вдивляючись у ніч, туди, де були англійці, і чекаючи щохвилини атаки.
І мав я таке саме відчуття, як того полудня; мені здавалося, ніби ворог напав на мене, на моїх людей, на всіх тих, хто цілі місяці сидів у пустелі.
Тепер щохвилини могли вдарити англійці.
Довше так уже не може тривати.
І справді, недалеко розляглася кулеметна черга, довго відлунювала посеред ночі, аж згубилася в небі і зорях, замовкла. За мить долетіли до нас інші черги й пістолетні постріли. Слухаючи уважно, можна було розпізнати, що стріляє небагато людей, двоє або троє. А може, навіть тільки одна людина.
— Дивно, — буркнув я, — хіба не дивно?
Потім знову запанувала тиша. Ні, це ще не була атака. Ми зітхнули.
Коли солдат показався знову в окопі, він був сам. Підніс руку, козиряючи і щось бурмочучи півголосом.
— На нас напали з тилу, пане командире, — сказав він, — полковника вбито.
Частина друга. Люди на кораблях
4
Я побачив його несподівано в Бізерті, у барі, влаштованому в довгих залах із грубезними білими стінами, захаращеному столиками, на яких стояли пляшки, у барі, де було повно солдатів та жінок, серед хмар цигаркового диму.
Я прибув з фронту, як і всі люди в барі, подолав, відступаючи, багато кілометрів на машині і пішки, бо автоколони в дорозі іноді атакували літаки. Приволікся до Бізерти обідранцем і — так як усі, — щоб трохи оговтатися, зайшов до першого ж бару випити марокканського вина.
Тепер принаймні я упевнився в одному— все скінчилося. Кінчалася пустеля і війна, скінчилися ночі без жінок.
Тут крутилося коло нас з десяток жінок, саме так, як ми й уявляли собі за довгі місяці в окопах. Та важко було підчепити котрусь — спробуй тут дотовпитись!
Солдати стояли навіть коло підніжжя сходів, що вели на другий поверх, і гризли сухарі.
Заморочений вином, з важкою від утоми головою, я вже вбирався відійти від шинкваса, як раптом побачив свого односельця Тоніно, того самого, що мав такий гарний голос.
Я не був цілком певний, що то він, так його змінила довга борода й змарнілий вид; здавалося, його зжерла малярія.
Я спитав:
— Чи це ти, чи, може, я помиляюся?
А він:
— Це я, з тіла і кісток.
Насправді він більше був з кісток, ніж з тіла. Але після виснажливих переходів ми всі були такі.
Ми повернулися до шинкваса і почали знову пити. Він розповідав мені, що з ним сталося, геть усе аж до сьогоднішнього дня, і раз у раз лаявся. Я вторував йому. Потім ми почали згадувати рідне село. Серенади, голяра з гітарою, Йоланду.
Тепер, коли нарешті війна скінчилася. Тоніно, повернувшись додому, мав намір одружитися. Він говорив про це тоскансьою вимовою, що її я так давно не чув, і очі його блищали. Мені все ще не вірилося, що я зустрів його серед такої веремії. Щоб переконатися, я час від часу обіймав його за плечі.
З Тоніно я міг говорити вільно, отож виказував, що мав на серці.
— Далі було нікуди, — мовив я, — нам усе вже остобісіло. Навіщо кожному другому наказано помирати в цій пустелі?
Кволість і вино підкошували мені ноги. Щоб стояти, мені довелося спертися ліктями на шинквас. Раптом мені видалося, ніби все хитається в мене перед очима: ряди пляшок на поличках, вусатий чоловік, який наливав чарки, весь бар укупі із димом, жінками та солдатами.
— І німці залишили нас у тилу, — розповідав далі Тоніно.
— А чому б тобі не заспівати? — спитав я.
Але йому з думки не йшли німці.
— Вони забрали всі машини і покинули нас — чухрайте, мовляв, пішки, — мурмотів він коло мене.
— Заспівай-но того романса про червоні герані на вікні!
— Тепер те саме виходить із кораблями. Спершу вантажаться вони, а потім решта. А та решта — ми — сказав він.
Коли я до нього ближче придивився, то побачив, що Тоніно дуже змінився; можливо, аби я придивився до себе в дзеркало, то теж визнав би, що і я став якийсь інший. Ні,. Тоніно не був уже такий, як колись: веселий, з головою, забитою тільки дівчатами. Тепер він говорив про одну жінку, про те, що поведе її до вівтаря.
— Не знаю, як воно сталося, — намагався пояснити він, — але після всього, що я пережив, я хотів би ставитися до життя серйозно.
Тоніно поклав переді мною пачку листів і сказав, що під час війни заручився з Маріучою, дочкою колійного обхідника. Дивно тільки, що заручини відбулися листовно — він писав з пустелі, а вона з будиночка обхідника, десь за тисячу кілометрів.
Я намагався пригадати собі обличчя Маріучі, але марно, я не пам'ятав її. Проте вдав, ніби пам'ятаю, і сказав, що він зробив добрий вибір, дівчина гарна. Тоніно засміявся якось сухо, приглушено, ніби в саму бороду. Випив чарку вина і спитав, скільки часу візьме у нас переправа через море. Я добре розумів, як нетерпляче очікує він повернення додому.
— То залежить… — відказав я.
— Залежить від німців? — спитав він.
— І від англійців, — відповів я.
Він зажурився, і я попросив його щось заспівати. Він розрадить себе, та й мене теж. Як і тоді, коли ми гуляли, співаючи серенади. Але тієї самої миті високо в небі почувся рокіт моторів — над баром, над морем і над пустелею. Десь здалеку завили сирени.