Пішли вгору дорогою, що йшла серед зелених каштанових гаїв, і мене з хвилювання взяло за горло. Праворуч, переливаючись під сонячним промінням, у широкому кам'янистому коритищі текла річка, зникаючи в гірській тіснині. Мені здавалося, що впізнаю кожен витин, кожен метр шляху, кожен прискалок, усі хатки й села на узбіччі.
На вершині перевалу зупинив мотоцикла. Марта, котра ніколи не бачила таких обріїв, осяяних сліпучим світлом, підбігла до парапету над кручею і, ставши навшпиньки, завмерла, зависнувши над безоднею, ніби готова злетіти пташка. Я підійшов до неї, повільно ступаючи теплим асфальтом; у глибині душі відчув утіху, що знов їду цим асфальтом, він був такий самий, як і колись, той самий м'який італійський асфальт. Вдихав його ледь уловимий запах, змішаний з знайомим ароматом дерев, трав, розлитої внизу річки.
Я неуважно обійняв Марту за стан, вона дивилася і далі як зачарована на долину і верхів'я гір. Ми довго стояли мовчки.
— Ось цією дорогою, — сказав я, — йшли тоді наші.
Марта здригнулася і подивилася на мене відсутнім поглядом, ніби не чуючи моїх слів.
— Цією дорогою, — повторив я, — ми відступали. Всі війська Гарфаньянського фронту пройшли тут. І мій батальйон також.
Марта знов задивилася в долину, припавши головою до моїх грудей.
— Так? — сказала вона.
— Ми йшли пішки, — вів далі я, стежачи за її поглядом. — Простували один за одним двома довгими вервечками по узбіччю дороги.
Вона обернулася назад, до шляху, що біг під нами вниз схилом, до моря. Я показав рукою на тонку чорну смужку, яка то виринала, то пропадала серед листя дерев; хотілося розтлумачити дружині, куди саме ми йшли удень і вночі, переслідувані кулеметним вогнем англо-американських винищувачів.
Я розповідав Марті, а сам знов бачив нескінченні колони втомлених вояків, що поволі бредуть під брязкіт автоматів розгойдуваних на грудях, чув крики команди, гуркіт моторів у гострому і ядучому бензиновому чаду. Тепер із висоти, я знов побачив усю рівнину, увесь Гарфаньянський фронт, ще не прорваний, ще могутній, він повз угору шляхом. просто до несусвітньої поразки, а внизу на рівнині — війська союзників, — вони зупинилися розгублені перед відногами Апеннін.
Двері будинків були замкнені, віконниці зачинені; села ніби вимерли. А ночами було світло від вогнів ракет, вони гронами падали з неба, і за кожним прискалком чатували партизани.
З боями ми добулися до цього перевалу, але не зупинилися, наказ велів іти далі, до берегів По, хоча ми могли й утримати цю дорогу.
Чому ми відступали? Тепер, коли я розповідав про все дружині, це запитання знов почало мучити мене, як мучило тоді.
Я замовк, Марта вражено дивилася на дорогу, залляту сонцем і тишею. Показав їй на гострі шпилі й блакитні скелі Апуанських гір, вони бовваніли в далечині над відногами, що спускалися до моря.
По той бік цих гір залишився Карл.
— Просто важко повірити, — сказала Марта. — Все так гарно. Важко повірити, що тут пройшла війна.
На луках під терасою, де ми стояли, показалася отара овець, її гнав хлопчик-вівчарик. Хлопчик кидав камінці в зарості чагарів, позаду стада бігла, погавкуючи, чорна вівчарка.
У сільці, що притулилося на схилі, святково бамкали дзвони, люди виходили з церкви й зупинялися погомоніти на майдані.
Під руку ми перейшли через дорогу й рушили до єдиного в селі бару "На перевалі". Саме такою мені запам'яталася ця хатинка, вимурувана з чорного річкового каміння. Але в дні відступу цей бар був зачинений. На маленькому майдані перед баром стояв великий червоно-жовтий ваговоз із причепом, двоє водіїв, спершись на шинквас, пили вино. Коли ми ввійшли, ті, не відліпившись від шинкваса, обернулися і, глипнувши на мене, почали мовчки розглядати Марту. За шинквасом порався високий стариган, згорблений і худий, в окулярах, перев'язаних шворкою.
— Вип'ємо вина, — сказав я.
Марта, зніяковівши перед чужинцями, розгублено озирнулася довкола, погляд її затримався на приколотих до стіни пожовклих олеографіях і на розп'ятті. На картинах було зображено сцени мук Христа на Голгофі.
— Вина, — попросив я по-італійському.
Водії посунулися, давши трохи місця біля шинкваса; вони були одягнуті в сині засмальцьовані комбінезони, обидва смагляві, чорночубі й чорноокі.
— Це німці, — прошепотів один із них, нахилившись до бармена.
— Так, — підтвердив я.
Водії збентежено посміхнулися, стариган за шинквасом, ставлячи склянки на мармурову дошку й наливаючи вино, також посміхався.
— Далеко? — запитав стариган.
— Прошу? — відповів я.
— Далеко їдете? — перепитав він.
— До Тоскани.
Марта тремтячою рукою взяла склянку і відпила ковток. Вино їй не сподобалося, але вона спробувала приховати гримасу огиди. Я ж випив одним духом.
— Браво, — сказав один із водіїв, він пильно дивився на мене, киваючи схвально головою.
Троє італійців трималися якось скуто, і водночас у їхньому поводженні було щось запобігливе, злякане. Це була та сама запобігливість і той самий страх, що їх я відчував довкола себе під час війни. І я знов спізнав почуття гіркоти і воднораз утіхи.
— Кумедні люди ці італійці, — сказав я Марті.
Марта почервоніла, квапливо відпила ще ковток вина і поставила склянку на шинквас. Може, вона боялася, що італійці розуміють нашу мову.
— Ходімо, — прошепотіла вона, поспішаючи до виходу.
Ми подалися тим самим шляхом, що привів нас сюди; тепер він непомітно спускався до корита річки. Сонце стояло високо над горами, і небо було чисте, як дзеркало. За одним із поворотів несподівано розгорнулася долина Луніджани. Над зеленими полями, ніби срібні хмаринки, стояли оливняки. Від блискучого на сонці листя олив усе довкола здавалося ще яснішим. Апуанські гори зносили вгору свої шпилі, а внизу, там, де річка, гублячись у хащах кущів, зникала з очей, невиразно вгадувалася близькість моря.
Я пустив мотоцикла під гору. Мотор Ослика також вдихав свіже морське повітря. Я чув, як кров усе шпаркіше переливається в жилах, і здавалося, ніби Франкфурт, чотири стіни мого житла, приймальня з худим жидком, довгі безмовні ночі, проведені поруч із Мартою, — лиш невиразний спогад про якесь далеке примарне життя, сонна змора, після якої встаєш із полегкістю, ніби з пітьми підземелля вийшов на сонце.
Усе частіше почали траплятися назустріч містечка й села. Обабіч дороги і на відногах гір то тут, то там у зруйнованих будинках прозирали внутрішні стіни з вицвілими шпалерами. Груз, повалені бантини вже подекуди позаростали травою.
Ми наближалися до лінії фронту, де трималися кілька місяців доти, доки настала катастрофа. А зараз кожен клапоть землі дбайливо оброблено, маленькі прямокутники ґрунтів: городи, виноградники, оливкові гайки густо засіяно й засаджено. І хоча поля вкривала рослинність, неважко було вгледіти вирви від бомб і снарядів, вони зяяли все ще, як незагоєні рани.
На рівнині, за Сардзаною, поряд із новими і, мабуть, зовсім недавно вибудуваними селищами, чорніли кістяки зруйнованих будинків, тяглися покинуті села. Ось тут, на цих самих вулицях, з-поза цих мурів прогриміли наші останні постріли.
Довкола Каррари, сяючи білим як сніг мармуром, височіли Апуанські гори — останній бастіон Готської лінії[1]. Тепер море було вже близько — летячи широким обсадженим деревами шляхом, ми вже вловлювали його подих, несений леготом.
Що відчувала Марта, сидячи за моєю спиною? Чи здогадалася вона про мої думки, про моє хвилювання?
Я помчав з крайньою швидкістю, і ось кінець алеї сяйнув вузький простір, нерухомий, як смужка неба. Тірренське море неслося нам назустріч крізь юрбу, машини, будинки, закурені дерева. Воно ставало все ширше, все блакитніше, втрачало свою нерухомість, здимаючись і тріпочучи, як жива істота.
Я зупинив мотоцикла на шосе біля прибережних скель. Марта злізла і ступила кілька кроків назустріч сонцю, вітер маяв її косами.
Вони подивилася на море, і її очі наповнилися слізьми.
Ми довго блукали вздовж скель, обвіюваних вітром, потім спустилися на вузький піщаний пляжик, де з м'яким плюскотом набігали хвилі. Марта нахилилася торкнутися морського шумовиння, зачерпнула трохи в долоню і піднесла до рота. Сміючись, вона хлюпнула водою собі в обличчя. Набирала цілі пригорщі піни, встромляла руки у воду, сміючись, дивилася на мене і тягла за рукав, їй хотілося бігати і кричати з радощів. Щоб утихомирити її, я мусив міцно обійняти її, я вже не розумів: чи вона й далі жартує, чи справді така схвильована. Вона поцілувала мене, я відчув, що їй підломлюються ноги, вона втомилася і вся зів'яла, як після великого фізичного напруження.
— Заспокойся,— сказав я. — Нам спершу треба знайти готель.
— Авжеж, — сказала Марта.
Я поліз угору по скелях, туди, де залишив мотоцикл. Вона простувала за мною, все озираючись на море. Я показав рукою на гору, на позір таку близьку.
— Бачиш там наверху сіру пляму? — запитав я.
Марта примружилася, поглянула в тому напрямку, куди я показував, і нічого не відповіла.
— Це Форні, — пояснив я. — Маленьке сільце. Я відвезу тебе туди.
6
Сім днів тривав наш щасливий відпочинок. Я терпляче ждав. На восьмий день, була то неділя, від моря повіяв сильний південно-західний вітер, море потемніло, вже вранці не було видно жодного вітрила, з обрію насувалися низькі чорні хмари, невдовзі вони закрили небо суцільною заслоною, приглушивши всі барви і звуки.
— Ми поїдемо наверх, у гори, — сказав я Марті, що сиділа журливо на хвильорізі, дивлячись на море.
— Хіба вже скінчилося літо? — запитала вона.
Я засміявся, щоб підбадьорити її.
— Ні, не скінчилося, тут воно ніколи не закінчується: це єдине, чим багаті італійці, — сказав я. — Але зараз ми поїдемо туди, в гори.
І от ми залишили позаду море й рівнину і рушили шляхом, що веде вгору по гірській кручі до кар'єру, старим небрукованим шляхом, затиснутим між прямовисними схилами гір.
Довкола нас були тільки дикі скелі, брили мармуру, густий ліс. Рівний стук мотора далеко розносився в тиші, особливо лунко й виразно відбивався він у тунелях.
Ми проминули села з присадкуватими мурованими темними будинками, критими шифером. Потім шлях став пустельним, усе рідше й рідше траплялося людське житло; здавалося, шлях зайде в сліпий кут, упреться в гору. Але ось третій, а потім четвертий тунель, і попереду відкрилася маленька гірська долина.