Він чудово розумів, що зробив так насамперед, щоб не перестрибувати кілька великих канав і не продиратися крізь рясні зарості. Коли б він був трохи молодший, він би й не подумав про втому, навіть не відчув би її.
Де-Воос, високий і стрункий, затягнутий у червоний мундир, дивився із дедалі більшою симпатією на цього чоловіка, який поводився так поштиво і водночас — рідкісний хист! — так невимушено, чоловіка, який полював оленів для забави сліпого і страждав зараз, відчуваючи наближення старості.
Тепер Де-Воос розумів, чому Жакліна по дорозі до маєтку сказала йому: "Лісовик — зворушлива людина".
Руки сліпого лежали нерухомо.
— Пан маркіз може не сумніватись, — вів далі Лісовик. — Я об'їхав ставок, винишпорив усе навколо, проїхав угору річкою. Собаки довели мене ось до цього місця... дозвольте, пане маркіз...
І Лісовик своїми шкарубкими червоними пальцями обережно взяв палець сліпого і посунув його до берега ріки.
— Звідки віяв вітер? — спитав сліпий.
— Прямо з заходу, пане маркіз.
Вказівний палець поповз на схід — угору річкою до її початку — і зупинився на її завороті. На обличчі маркіза з'явився вираз, який, певно, буває у шукача підземних джерел, коли той чує, що джерело десь близько.
— Так от, ваш олень отут, Лісовиче, — заявив маркіз. — Він іде водою, щоб замести сліди, і посувається за вітром, щоб запах його несло вперед, а не назад, де його почують собаки. І потім ви не гірш за мене знаєте, що олень, діставшись води після п'яти годин ловів, неспроможний від неї одірватись. Отже, він може бути тільки там і зараз бродить в очереті.
— Але, пане маркіз, це неможливо: річку перетинає загата, і він не міг там пройти. Або ж йому довелося б вилізати з води. А мої собаки не виявили його слідів ні на тому, ні на другому березі. Чари якісь, та й годі!
—Що б ви не казали, Лісовиче, а я певен, що ваш олень там, — повторив старий. — Я цього певен. Ще коли був живий мій батько, а я був зовсім хлопчиськом, олені часто звертали до Вовчого видолинку, і в ті часи там не одного взяли.
Лісовик подумав, тяжко зітхнув.
— Ну що ж, — сказав він. — 3 дозволу пана маркіза, я з'їм зараз шматок хліба, посаджу собак, які не дуже втомилися, в машину та й поїду туди. Отоді можна буде твердо сказати, що ми все зробили, аби взяти його.
Сліпий відхилився на спинку крісла. І зробив знак, щоб забрали мисливський ящик.
Він стомився: щоки його помітно запали, і Жакліна відчула, як стислось її серце.
Коли доїжджачий вийшов разом із дворецьким, сліпий, трохи заспокоївшись після розчарування, спитав:
— А де Жілон?
— Я гадаю, месьє, — відповів Де-Воос, — що він поїхав просто в Монпрелі, куди я теж зараз поїду.
— Яка досада! — зауважив маркіз. — Не люблю, щоб челядь надсаджувалася без господарів. Якби мені трохи кращий зір...
— Але ж я поїду з Лісовиком, дядечку, — озвалася Жакліна.
— Ну-ну, не кажи дурниць. Ти втомилася.
— Та ні-бо, дядечку, запевняю вас, моєї втоми як не було. Я залюбки можу полювати далі.
Вона казала правду: сподівання взяти оленя надало їй сил, і Де-Воос з подивом глянув на неї.
— Якщо дозволите, у мене є машина, — запропонував він. — Мені самому кортить знати, чим усе скінчиться.
Жакліна не вагалася й хвилини.
— Он як! Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала вона.
В думці Жакліна була вже біля річки, де вона робить коліно.
— Так ти й справді їдеш? — спитав маркіз.
— Авжеж, дядечку, я ж вам сказала.
На обличчі старого з'явився щасливий вираз.
— Все-таки не кидають мене тут самого вмирати! — прошепотів він.
III
Крізь грати на задніх дверцятах старенького "пікапа" видно було здивовані морди великих мисливських псів, що підстрибували на вибоїнах повитої мороком дороги; ззаду їхала велика бежева машина Де-Вооса, і її пригашені фари відбивалися золотистими цятками в очах собак, — здавалось, мікенські божества враз ожили і заворушились у своєму храмі.
Жакліні вдалося, нарешті, прочитати прізвище й адресу власника машини, вигравірувані на срібній табличці з зображенням святого Христофора:
Мадемуазель Сільвена Дюаль,
драматична актриса,
вулиця Напль, 33
Хоч це прізвище не викликало у Жакліни ніяких певних спогадів, воно здалося їй знайомим і чомусь неприємним.
Де-Воос починав її цікавити і водночас насторожував.
Він був, безперечно, дуже вродливий. Лампочка на панелі машини освітлювала його знизу. Жакліна майже несвідомо розглядала обриси його профілю, довге підборіддя, загострене й вольове, це обличчя, що виражало свідомість власної зверхності та певність у своїх силах, — все це проявлялось у поставі голови, в погляді, навіть у тому, як грали м'язи на його щоках.
— У вас дуже гарна машина, — зауважила вона.
— Так... це автомобіль однієї моєї приятельки... вона дала мені його на деякий час, — пояснив Де-Воос. — А ваш дядечко, — змінив він тему розмови, — в дні ловів завжди надіває мисливський костюм і сидить у ньому біля каміна?
— Атож, і ніколи не скидає його, аж поки мисливці не повернуться в замок і доїжджачий не складе йому докладного звіту, — відповіла Жакліна.
Де-Воос помовчав.
— Це велике щастя зберегти отак, до старості, яку-небудь пристрасть, — сказав він.
— А ви маєте таку пристрасть, яку сподіваєтеся зберегти? — спитала вона.
Він нічого не відповів. Ведучи машину, він зняв грубу замшеву рукавичку з правої руки — руки досить великої, довгої та випещеної, з квадратними, старанно відполірованими нігтями, чи не занадто старанно для військового, — і, вийнявши золотий портсигар, простягнув його Жакліні. На секунду погляди їх зустрілись. У високого офіцера очі були великі, золотисті, але не іскристі, а нібито вкриті лаком. Він усміхався. Жакліна відчула легке збентеження.
Вона щільніше загорнулась у широке, підбите хутром пальто. їй було дуже затишно на шкіряному сидінні, до того ж Де-Воос люб'язно накинув їй на коліна свій бурнус.
"Чому в мене таке feeling[1] проти нього? — подумала Жакліна. — Він люб'язний, послужливий, не пробує скористатися з нашої самотності й не чіпляється до мене з дурним залицянням, як зробило б на його місці багато інших..."
Можливо, це почуття викликала рука з масивним золотим браслетом-ланцюжком, що лежала на кермі, це кепі, недбало насунуте на лоба, ці нагороди, — тут, певна річ, немає нічого поганого, та чи не забагато їх, чи не занадто це претензійно: адже цілком досить було б стрічечки офіцера Почесного легіону і чотирьох пальмових гілок на хресті "За бойові заслуги", навіщо ж усе інше? А може, ця вже надто шикарна машина, яка, проте, не належала йому, викликала у Жакліни враження, що перед нею людина, як сказали б у колах ла Моннері, — "не цілком респектабельна".
— Ви весь час живете у Моглеві? — спитав він.
— Ні. Я частенько навідуюсь у Париж, до дітей: вони там вчаться у коледжі, — відповіла Жакліна. — А сюди я почала їздити лише в цьому році... Я вперше після смерті чоловіка дозволила собі пополювати.
Щоразу, коли вона згадувала про Франсуа Шудлера, після самогубства якого минуло вже близько шести років, або коли при ній заходила розмова про нього, Жакліна на якийсь час замикалася, поринала у свої думки. Ось і зараз вона високо підняла брови і трохи згодом додала:
— Я певна, що ви сподобалися б один одному.
Навіщо, власне, їй треба було додати цю фразу, — адже вона зовсім цього не думала, з досадою закинула собі Жакліна.
— Жілон багато розповідав мені про нього, як про людину виняткову, — сказав Де-Воос.
Жакліна промовчала. Машини звернули на путівець, жовтий, вкритий глибокими коліями. Очі собак все ще поблискували крізь грати.
— Та й взагалі, — вів далі Де-Воос, повертаючись до перерваної теми, — не можна самотній жінці жити цілий рік у цій похмурій великій казармі.
Жакліну і бентежив і водночас вабив владний тон офіцера. Ця легкість, з якою він втручався в чуже життя, всім своїм виглядом немовби промовляючи: "Коли вже я тут, ось побачите — все буде гаразд".
Він уже називав Моглев "великою казармою", неначе багато років бував тут, хоч насправді бачив замок уперше. Цікаво, що саме так називав його у свій час і Франсуа.
Жакліна подумала, що їй треба бути обережною в розмові з ним, щоб не дати приводу хибно витлумачити її слова і вкласти в них глибший зміст, аніж їй того хотілось.
"І чому всі вони так прагнуть знову віддати мене заміж", — подумала вона. — Мама щомісяця влаштовує світські прийоми, свекор сватав за Сімона Лашома, дядечко Урбен уподобав цього лагідного Жілона, а тепер причепився до першої стрічної людини!.. Навіть слуги, й ті неначе у змові проти мене... Невже їх так гнітить моє вдовування?"
В цю хвилину офіцер сказав:
— Ми безперечно знайдемо оленя. Ваш дядечко сказав абсолютну правду. Тварина, звичайно, йде вгору рікою.
І це він теж вимовив упевненим тоном обізнаної людини.
Машини зупинились аж у кінці путівця; Лісовик спустив на землю собак.
IV
Січень того року видався навдивовижу теплий. Земля після недавньої відлиги була вогка, небо чорніло, наче закурена стеля.
Ступаючи просто по воді, Лісовик ішов угору течією ріки і високо тримав над головою палаючий жмут соломи. Карлушка, молоденький псар, що доглядав собак, — коли хлопчика взяли з притулку, його ім'я здалося досить незвичайним, і йому не дали прізвиська ("Якщо заслужить, — сказав тоді Лісовик, — я згодом назву його Заслоном"), — оцей Карлушка, мало не засинаючи на ходу, простував слідом з другим факелом і з цілим оберемком соломи про запас. Двоє сміливих псів чалапали за ним. Ще четверо — серед них і старий Валансей — ішли берегом.
Низьким гортанним голосом Лісовик раз у раз підохочував хортів:
— Еге-ге-ей-ей! Вперед, мої вірні! Тю-тютю!
"Якщо ми візьмемо оленя, цим буде сказано все", — подумала Жакліна, хоч і не уявляла собі, що ж саме буде сказано. Вона трохи змерзла навіть у хутрі й часто здригалась.
Лісовик ішов уже, мабуть, з чверть години, але досі не пощастило підняти оленя. Перед доїжджачим була стара загата, про яку він казав маркізові; дошки, вкриті слизьким мохом, та каламутний пінявий вир перегороджували йому дорогу.
— Але ж мусив він десь пройти... — бідкався Лісовик.
Раптом йому спало щось на думку, і він гукнув:
— Карлушко, ану, лови!
Він одстебнув мисливський ніж, скинув каптан, пасок і шпурнув усе хлопчикові.
— Лісовиче, що це ви робите? — крикнула Жакліна.
— Хай пані баронеса не турбується, — промовив Лісовик, опустився на коліна, низько схилився над водою, витягнувся і, вхопившись однією рукою за оброслу мохом балку, а другою тримаючи смолоскип, просунув плечі у вузький отвір загати, під щит, який здибився над ним, мов ніж гільйотини.
"Не може бути цього, немислимо", — подумала Жакліна.