Аж ніяк. Він просто над усе полюбляв порядок.
"Краще б я й далі вчився в садівника Мусташа", – , подумав Тісту.
Трохи згодом вони вирушили в дорогу.
– Місто, – почав мосьє Трунадіс, який добре підготувався до уроку, – складається з вулиць, пам'ятників, будинків і людей, котрі в них живуть. А що ж, на вашу думку, найважливіше в місті?
– Ботанічний сад, – відказав Тісту.
– Ні! Найважливіше в місті – це порядок. І ми насамперед відвідаємо будинок, в якому дбають про порядок. Без порядку місто, держава, суспільство – не більше, як химера. Порядок – річ конче необхідна, і щоб його дотримувати, слід карати тих, хто сіє безладдя.
"Мабуть, мосьє Трунадіс каже правду, – подумав Тісту. – Але чому він так кричить? В нього не голос, а справжнісінька труба. Чи варто зчиняти такий галас, розповідаючи про порядок?"
Люди на вулицях озиралися їм услід, і Тісту почувався дуже ніяково.
– Тісту, будьте уважні! Отже, що таке порядок? – суворо прогув мосьє Трунадіс.
– Порядок? Це коли всі вдоволені, – відмовив хлопчик.
Мосьє Трунадіс непевно хмикнув, і вуха йому враз зачервоніли.
– Я помітив, – вів Тісту далі, не знітившися й трохи, – що, приміром, мій поні Гімнаст, коли його добре вишкребуть, причешуть, вплетуть у гриву сріблясті стрічки, – куди більше вдоволений, ніж коли він брудний. А коли садівник Мусташ підстриже кущі, підріжу дерева – вони всміхаються до нього. Оце, мабуть, і є порядок?
Але така відповідь вочевидь не потішила мосьє Трунадіса, бо вуха йому зачервоніли ще яріш.
– А що належить робити з людьми, які сіють безладдя? – спитав він.
– їх, звичайно, треба карати, – відмовив Тісту, а сам подумав: "Сіяти безладдя" – це щось на взірець "сіяти пантофлі" в кімнаті, чи "посіяти іграшки" в садку.
– Таких людей садовлять у в'язницю, ось сюди, – заявив мосьє Трунадіс, показавши на якийсь дивовижний – довгий, сірий, глухий – мур.
– Оце і є в'язниця? – спитав Тісту.
– Так, це в'язниця. Її споруджено, щоб навчити людей порядку.
Вони пішли попід муром і спинилися перед високими чорними гратами з гострими шпичками на кінцях. За ними видніли інші чорні грати, а ще далі височіли похмурі сірі стіни. І мур, і грати – все втикане гострими залізними шпичками.
– Навіщо оті бридкі шпички? – спитав Тісту.
– Щоби в'язні не повтікали.
– Якби ця в'язниця не була така огидна, – мовив Тісту, – їм, може б, і не кортіло тікати.
Щоки мосьє Трунадісові запалали вогнем – точнісінько як вуха.
"Що за дивний хлопець! його виховання слід починати від самісінького початку!"
– Ти мусиш знати, що в'язні – лихі люди, – сказав мосьє Трунадіс уголос.
– То їх замикають сюди, аби вилікувати від усього лихого? – спитав Тісту.
– Принаймні, намагаються вилікувати. Привчають їх жити, нікого не обкрадаючи, нікого не вбиваючи.
– Вони б збагнули це шидше, якби не сиділи в такій огидній в'язниці, – правив своєї Тісту.
"О, та він ще й затятий!" – подумав мосьє Трунадіс.
Тим часом Тісту вгледів за гратами в'язнів: похнюпившись, вони мовчки походжали по колу. Наголо обстрижені, в смугастому одязі, в грубих, важких черевиках; всі як один видавалися вкрай жалюгідними та нещасними.
– Що вони роблять?
– В них прогулянка, – пояснив мосьє Трунадіс.
"Оце так! – подумав Тісту. – Коли це прогулянка – яка ж має бути робота?! Ні, в'язниця аж надто вже сумна".
По дорозі назад він не мовив і слова – ледве стримував сльози. А мосьє Трунадіс вирішив, що це добра ознака – мовляв, урок порядку не минув марно.
Однак він написав увечері в щоденнику:
"Хлопчик потребує пильного ока: він задає надто багато запитань".
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
в якому Тісту приснився страшний сон, і що потім з цього вийшло
Авжеж, Тісту задавав надто багато запитань, задавав навіть уві сні. Тої ночі йому приснився страшний сон. Звичайно, сон всього-на-всього сон; але заборонити снам снитися нам незмога…
Отже Тісту побачив уві сні поні Гімнаста. Обстрижений, він снував по колу між високими похмурими стінами. За ним – восьмеро чистокровок, теж обстрижених, у смугастому одязі. Вони ледве совали ногами У важких черевиках і кружляли, кружляли, не спиняючись і на мить. Раптом поні Гімнаст, оглянувшися на всі боки, – чи хто не бачить – стрибнув через стіну, але впав на гострі залізні шпички. Повиснувши на них усім тілом, він бив у повітрі ногами й тужливо стогнав.
Тісту враз прокинувся. Чоло в рясному поті, серце калатає, як не вискочить.
"Щастя, що це – тільки сон! – зітхнув він з полегкістю. – Гімнаст у стайні, і чистокровки теж".
Але заснути вже не міг. "Коли коням сумно й страшно у в'язниці, то як же має бути людям? І навіщо тих бідолашних в'язнів стрижуть, навіщо так паскудно вдягають? Чому вони ходять по колу? Адже так вони нізащо не виправляться. Їй-право, аби й мене замкнули там, навіть коли б я не зробив нічого лихого, – то кінець кінцем і я став би лихий… Як би хоч трохи полегшити їм життя?"
Дзигарі на майдані вибили одинадцяту, потім північ, а Тісту ніяк не міг склепити очей.
І раптом йому сяйнуло:
"А що, як виростити для в'язнів квіти? Може б, тоді "порядок" не видавався їм таким огидним? Може б, вони порозумнішали й полагіднішали? У мене ж чарівні пальці.. Завтра спитаю в мосьє Трунадіса…"
Але ту ж мить Тісту подумав, як займуться мосьє Трунадісові вуха, коли він почує про його намір. І хлопчик згадав Мусташову пораду: нікому не розказувати про чарівні пальці.
"Я маю зробити це сам один, так, аби ніхто не знав".
Тісту відчув, що не засне, аж доки не здійснить задуманого.
Він скочив з ліжка, пошукав пантофлі. Одну знайшов під комодом, а другу… Друга зависла на віконній ручці й сміялася з нього! Он як буває, коли, лягаючи спати, жбурляєш пантофлі в повітря!
Тісту вислизнув з кімнати: пухнасті килими поглинали його кроки. Він нищечком дійшов до сходів і з'їхав униз, як завжди – животом на поруччях.
На небі світив повний місяць. Він надув обидві щоки свіжим нічним повітрям. Мабуть, місяцеві до вподоби люди, які гуляють уночі. Забачивши Тісту в його довгій нічній сорочці, місяць одразу протер обличчя хмаринкою, що саме линула повз нього.
"Слід посвітити цьому хлоп'яті, – подумав місяць, – а то, диви, ще заоре носом у рівчак".
Місяць плив, ясний, як ніколи; він навіть попросив зорі Великого Воза світити якомога яскравіше.
Отак, під захистом місяця й зірок, Тісту благополучно – де бігцем, а де поволеньки – дістався в'язниці. Він, звичайно, дуже хвилювався. Адже це перша його спроба. "Аби лиш мені вдалося! Аби Мусташ не помилився!"
Тісту тицяв великими пальцями всюди, де тільки міг: попід муром, в розколини між камінням, в поперечки та перехрестя грат. Трудився на совість. Не забув і про колодки на брамі, ба навіть про вартівню, де спав жандарм.
Скінчивши роботу, Тісту вернувся додому й одразу міцно заснув. Ранком служник Каролюс ледве його добудився.
– Тісту, вже сонце підбилося високо!
Служннк Каролюс – я вже вам про це казав – розмовляв з легким іноземним акцептом.
У Тісту на язиці крутилося питання, але він не зважився його поставити. Проте чекати довго не довелося.
Бо в'язниця… Диво дивне, та й годі!.. Якби мосьє Трунадіс стрельнув з гармати на головному майдані Мірепуаля, то й тоді б не зчинилося такого шарварку! А шарварок зняли люди, побачивши, що в'язниця перетворилася на квітний замок, чудо-палац!
Надзвичайна новина блискавкою облетіла місто. Опівдні всі мірепуальці зібралися перед довгим муром – і не вірили власним очам. Геть увесь мур укрився трояндами, а грати скидалися на зелені альтанки. Вікна, поперечини, двері, одвірки – все квітувало. Стебла тяглися догори, звивалися, повзли вниз; замість залізних шпичок повиростали кактуси.
А вартівня! Чи таке видано! Всю її повив деревник, і жандарм опинився в полоні. Деревник учепився за його гвинтівку, заплів вхід. А жандарм стояв незворушний, сумирний і любесенько палив люльку.
Ніхто не міг пояснити дива, крім, звичайно, садівника Мусташа – він теж прийшов надвечір подивитися.
Назавтра, коли Тісту прибіг до садівника на другий урок, Мусташ зустрів його словами:
– А! Це ти? Нічогенько, нічогенько вийшло в тебе з в'язннцею! Для початку навіть добре!
Тісту засоромився.
– Аби не ви, мосьє Мусташу, я б ніколи не дізнався, що в мене чарівні пальці! – мовив він вдячно.
Але Мусташ не полюбляв сантиментів[3].
– Гаразд, гаразд, хлопче. Але ти перебрав міру з деревником. До того, будь обережний з хвилівником. Він і виткий, і гарний, але листя – надто темне. Іншим разом посади більше березки – вона ясніша, веселіша з вигляду…
Отак Мусташ став таємним радником Тісту.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
в якому вчені не роблять відкриттів, а Тісту робить
Дорослі над усе полюбляють пояснювати непоясниме. Все невідоме, так само, як і незвичне, їх дратує, і тільки-но в світі з'являється щось нове, вони починають з запалом доводити, ніби воно схоже на інше, вже їм знане.
Приміром, згасне вулкан – тихо, наче догорить сигарета – і зразу дюжина вчених в окулярах схиляється над жерлом, дослухається, принюхується, спускається по мотузці всередину, обдирає шкіру, повзаючи навколішки, набирає повітря в пробірки[4], виготовляє малюнки, пише книги, сперечається… І це замість того, щоби просто сказати: "Вулкан перестав куритися; мабуть, йому заклало ніс".
А зрештою, вони й досі ще не пояснили, чому діють і чому згасають вулкани…
Таємниця мірепуальської в'язниці збурила дорослих до краю. Першими до міста наїхали журналісти та фотокореспонденти (адже це їхнє ремесло) й позаймали всі місця в готелі, єдиному на місто. Потім насунуло люду з усіх усюд – поїздами, літаками, таксі, навіть велосипедами. І все вчені, що їх називають ботаніками: вони розтинають квіти, дають їм такі назви, що й язика поламаєш, поки вимовиш; потім засушують квіти в спеціальних папках і стежать, за який час вони висохнуть і поблякнуть.
Коли ботаніки збираються всі разом – це іменується конгресом. Отже, в Мірепуалі зібрався конгрес ботаніків. Але якщо квіти – нескінченно розмаїті, то ботаніки поділяються лише на три розряди: ботаніки відомі, ботаніки видатні й ботаніки славнозвісні. Вони звертаються один до одного так: "Метре", "Професоре", "Мій шановний колего…"
А що готель заполонили журналісти, то довелося влаштувати для вчених-ботаніків кемпінг на головному майдані.