Скажи свою думку.
— Гаразд, Пере. — Я на хвилину замовк, збираючись з думками. — В принципі я згоден з вами, навряд щоб це було збудовано тут людьми з метою позбиткуватись над нами. Є ще одне пояснення: скульптура — справа рук якоїсь іншої, могутнішої, ніж наша, цивілізації. Очевидно, вона знає нас дуже добре, навіть краще, ніж, наприклад, Лоу, який не відає, хто такий Мойсей, і не чув ім'я Мікеланджело. Якщо це так, доходимо висновку: вони знали, що рано чи пізно ми будемо тут. І встановили скульптуру, щоб ми її побачили. Адже всім іншим, крім нас, її існування нічого не говорить.
— Неможливо? — озвався Лоу. — Послухати тебе, так вони звели цю надзвичайно дорогу споруду, щоб показати нам цю дурну статую?
— По-перше, статуя зовсім не дурна, — відповів я. — А по-друге, штучний Місяць може мати якесь не знане нам призначення. Але зараз нас цікавить насамперед статуя. Навіщо її поставили тут, в чому її сенс? Найімовірніше, це документ, знак або пам'ятник знанню. Щось на взірець відомої піраміди Хеопса, таємниця якої була розкрита лише в XXII столітті.
— А може, все простіше, — озвався командир.
— Навряд, Пере! — сумно зітхнув я. — Прості загадки розраховані на дітей. Насамперед, ми не знаємо, в чому тут загадка — кому це пам'ятник: Мойсеєві чи Мікеланджело... А може, самій статуї та її трагічній долі? Я думаю, ми з'ясуємо це тоді, коли вивчимо всі матеріали. Зробити ж це можна лише з поверненням на Землю.
— Так, але, можливо, що в загадці криється попередження, — промовив командир. — І якщо ми її не розгадаємо, то, може, нам не вдасться повернутися, назад.
— Так, Пере, це найгірше, що може бути.
— Тож треба все обміркувати. Розказуй усе, що знаєш про Мойсея.
— На жаль, дуже мало. Мойсей — напівлегендарна. напівісторична постать; про нього розповідається в релігійних міфах, записаних у біблії. Проте в наш час ніхто не заперечує його реального існування. Якщо не помиляюсь, він жив десь біля 1200 року до нашої ери. Безумовно, був освіченою людиною і здібним полководцем. Ось що цікаво — він вивів, саме вивів, ізраїльтян із Єгипту і вказав їм шлях до землі обітованої. Похід був довгий, виснажливий, і сам Мойсей помер, не досягши мети. Як ведеться в подібних випадках, пов'язаних з релігійними міфами, Мойсею приписували здатність творити різноманітні чудеса.
— Які саме? — запитав командир.
— Звичайно, трохи наївні, як і всі, описувані в біблії. Наприклад, одним порухом руки він розділив надвоє Червоне море, щоб через нього пройшло його плем'я. Що там ще? Призабув. Щось про манну небесну і воду в пустелі. Так, його плем'я залишилось зовсім без води. Тоді Мойсей вдарив жезлом по скелі і з неї потекла вода...
— Що таке "жезл"? — запитав Гавон. — Щось на зразок меча?
— Важко пояснити. Уяви собі коротку паличку, зроблену з благородних металів і оздоблену коштовним, камінням. Крім того, забув вам сказати, Мойсей автор одних з найдавніших законів у історії людськості, так званих десяти заповідей. Як на наш погляд, вони досить елементарні, але свого часу відіграли велику роль в етичному вихованні народів.
Я замовк, напружуючи пам'ять.
— Чи відомо, що спонукало Мікеланджело створити цю скульптуру?
— В "Енциклопедії стародавніх мистецтв", що є в моїй картотеці, дається детальна довідка про цей витвір мистецтва, — відповів, я. — Можливо, Пере, вам варто з нею познайомитись, адже мені важко пригадати всі подробиці. Знаю, що протягом віків статуя Мойсея вважалась символом величі і могутності людського духу.
— Це щось та значить, — зауважив Гавон.
-За переказами, Мікеланджело був дуже задоволений своєю роботою. Коли скульптура була готова, він ударив її по коліну і промовив знамениті слова: "Говори, Мойсею!"
Я здригнувся і замовк. Інші перезирнулися. Думка, яка промайнула в свідомості, була зовсім безглуздою, але ж і все, що нас оточувало, не можна було вважати природним і реальним.
— Спробуй, Славіне, — почув у навушниках голос командира.
— Спробую, — відмовив я тихо.
Я зійшов на дві сходинки вниз і застиг біля підніжжя величної статуї. Мене охопило незрозуміле збентеження. Але то, слід гадати, дурниці. Я силувано всміхнувся, підвів броньований кулак скафандра і вдарив по мармуровому коліну, сказавши:
— Говори, Мойсею!
І тієї ж миті опинився в безмежному мороці. Відчував, що із шаленою швидкістю падаю в якусь безодню. І втратив свідомість.
II
Я лежав горілиць на вузькому твердому ложі. залитому сліпучим світлом. Не розумів, де я і чому тут опинився. Відчував, що я не сам, але світло заважало роздивитись, хто поруч. Лежав непорушно, немов оціпенілий. Чув лише легенький шум довкола себе і тихі голоси.
Я напружив пам'ять, щоб зрозуміти, що це зі мною, але нічого не міг пригадати. Лежав приголомшений, паралізований, осліплений потужним освітленням. Лежав без пам'яті, наче відокремлений од власної особистості. Нарешті в одноманітному шумі вирізнився ясний і сильний голос.
— Розпочнемо, колеги.
Це було сказано якоюсь дивною мовою, та ще дивніше було інше — я розумів її. Шумок навколо мене стих, і голос зазвучав знову:
— Дорогі колеги, перед вами чудовий екземпляр гуманоїдної мавпи. Десять днів тому ми спіймали її в помірному поясі цієї досить цікавої планети. Наші зоологи Сваск і Фертекс вважають ймовірним, що розум цих мавп розвивається, наближаючись до людського. Вони живуть на майже голих скелястих масивах, і це посприяло тому, що вони звелися на задні кінцівки. Про передні ми можемо з певністю говорити як про руки: маючи добре розвинуті пальці, вони можуть ними користуватись часом не гірше, аніж ми. Більше того — полюють вони не лише по одному, а й гуртом. Найцікавіше те, що, на відміну від усіх інших тварин на планеті, вони користуються камінням як зброєю для нападу і самозахисту. Наприклад, цей екземпляр влучив Сваска по шолому скафандра з відстані, яка в тридцять разів більша за його висоту.
Настала коротка тиша. Напевне, всі роздивлялись камінь. Я зрозумів що перебуваю в експериментальній залі якогось космічного корабля.
— Так, добряча каменюка! — озвався хтось. — Якби Сваск був без скафандра, нам довелось би зараз розглядати його мозок.
— Якщо в нього він є, — додав хтось інший — Адже як пояснити такий його промах.
— Як ви його спіймали, Сваску?
— Повернув йому борг, — пролунав добродушний голос. — Влучив у нього ампулою з нешкідливим снотворним газом. Найцікавіше те, що його жінка панічно покинула поле битви. В цьому, як бачиш, вона схожа на наших дружин.
— Продовжимо далі! — озвався той, хто розпочинав розмову. — Сваск і особливо Фертекс вважають, що еволюція гуманоїда буде дуже повільна. Розвиток планети зараз відбувається в стабільній геологічній ері, при слабкій радіації, що, як відомо не сприяє процесам мутацій. Особливо це стосується ссавців, які зараз становлять більшість на планеті. Цей нещасний велетень, як бачите, не проста собі тварина. Хоча за способом харчування він скоріш належить до хижаків, проте окрім рук, ніяких інших органів для нападу не має. Фізичні сили, порівняно з іншими хижаками, незначні, як і можливості для оборони. Йому нелегко забезпечувати себе їжею та рятуватись од інших звірів. Наші зоологи вважають, що не буде нічого дивного, якщо цей вид зникне, так і не вийшовши на шлях справжнього людського розвитку. Ось тому ми вирішили провести експеримент, який за успішного завершення може мати серйозні наслідки для планети. Але в цьому питанні вас поінформує наш старший біолог, шановний Уртекс. Йому слово. Якщо можеш, брате, на цей раз — коротко.
— Дуже коротко! Ми проводимо дослід з п'ятьма екземплярами цього виду гуманоїдів. Вони не всі подібні, між ними є певна різниця, що в основному стосується їхніх розумових здібностей. Цей порівняно непогано розвинутий. Я довго спостерігав, як він ловив рибу, — упорався з цією роботою досить добре. Спійману рибу викидав на берег, де її збирала жінка. Помітивши мене, злякався, але не втік. Мене ж розглядав з такою цікавістю, наче розумів, що ми прилетіли з космосу. Переконаний, він стукнув мене по голові більше з цікавості, аніж з якоюсь іншою метою, адже, як видно з усього, вони не споживають подібних до себе істот...
— Коротше, Уртексе! — втрутився той, хто проводив нараду.
— Гаразд, постараюсь коротше, — незадоволено відповів Уртекс. — Дослід полягає ось у чому. Ми штучно викличемо в гуманоїдів мутації в наступному поколінні їхні нащадки різнитимуться від батьків. У них буде менше шерсті, й поступово вона зникатиме. Це примусить їх у щось вдягатись, щоб приховати свою наготу. Ходитимуть тільки на двох ногах. Руками не лише кидатимуть каміння, а й виготовлятимуть примітивні знаряддя для захисту і нападу. Їхній мозок помітно збільшиться — і вагою, і за функціональними можливостями. Виявляться нахили до певних примітивних ремесел. Складніша справа з формуванням нахилів до суспільного життя, як-от до усвідомлення необхідності взаємодопомоги, милосердя, прихильності до подібних собі істот.
— А чи гарантується життєстійкість мутантів? — почулося із зали.
— Так, слушне запитання, — відповів біолог. — Перше покоління справді буде не вельми життєспроможним, особливо в ранньому віці. Тож треба забезпечити, щоб їх захищали батьки. Ми впливаємо на їхній мозок. Вони будуть досить тямущі, хитрі, навіть жорстокі й водночас віддані своїм дітям. Зможуть користуватись вогнем, і це вміння буде передане дітям. Вони стануть розумними істотами, людьми, які зуміють і за найнесприятливіших умов зберегти своїх нащадків. Ось у чому суть експерименту.
Запанувала коротка тиша.
— Є запитання? — звернувся до присутніх ведучий.
— У мене одне, — озвався хтось. — Чи надання гуманоїдам основ людської свідомості не дезорієнтує їх у новій для них дійсності? І чи не викличе в них внутрішніх конфліктів?
— Так, подібна загроза існує, — не дуже охоче відгукнувся біолог. — Пряме втручання в мозок гуманоїдів була оперативним і дифузним. А успіх таких дій ми не можемо сповна гарантувати оскільки користуємося екстрактами, розрахованими на людей. До того ж нелегко визначити необхідні дози. Так, наприклад, ми різко збільшимо статевий потяг у гуманоїдів та їхніх нащадків. Цей екземпляр, що перед вами, буде справжнім полігамістом, щоб не сказати розпусником.