Як завжди, найохочіше їв Мишо, маленький, мов шротина, другокласник, який дуже скидався на свого батька — був такий же низенький, кремезний, веселий, із завжди всміхненими очима. Найменшому членові родини ледве сповнилося три роки, в нього були енні очі й ніс ґудзиком. Найприємніші за все були в нього щічки — свіжі й рум'яні, як персики. На його слинявчику синіми нитками було вишите суворе гігієнічне попередження: "Не цілуй мене". Незважаючи на це, хто б звідки не приходив, кожен поспішав приліпити лункий поцілунок до його рум'яних щічок, або — ще неприємніше — міцно його вщипнути.
І зараз, побачивши, що до кімнати входять люди, Мишо швидко, мов тарган, сховався під стіл, — звичайно, побоюючись, щоб його не вщипнули й не поцілували. Але цього разу тітка взагалі не звернула на нього уваги. Вона оббігла очима кімнату:
— Васка немає?..
— Немає! — відповіла здивовано тітка Надка. — Сьогодні він не приходив...
По обличчю жінки потекли сльози. Тітка Надка, яка мала добре серце, підбігла й обняла її:
— Не плач, Ленко, кажи, що сталося?
Захарі Піронков, який стояв здивовано посеред кімнати, ледь чутно проказав:
— Васко загубився...
— Он воно що! — вигукнула тітка Падка. — Загубився — то знайдеться... Це ж Софія, а не ліс, вовки його не з'їдять...
— Так і я кажу, — так само тихо мовив мебляр.
— Мій Мишо вже тричі губився, — вела далі тітка Надка, — востаннє його привели ввечері... Знайшли аж на вокзалі...
— Хто його знайшов? — запитала вже без сліз Васкова мати.
— Та його привели вам з міліції...
— Ходімо туди! — рішуче промовив Захарі. — Тільки марнуємо час...
Зарко, який досі не проронив ані слова, раптом озвався:
— І я піду з вами...
— Куди з ними? — гримнула мати. — Хіба тобі немає чого більше робити?
— Я хочу подивитися, — правив своєї хлопець.
Справді, Зарко ніколи не був у відділенні міліції. Ця мовчазна будівля з міліціонером на варті здавалася йому якоюсь загадковою, і дуже розпалювала його цікавість. Він уявляв собі довгі пімі коридори, кімнати при залізних дверях, суворих і похмурих людей, які допитливо дивляться на кожного, хто заходить туди. А внизу, в підвалі? Там, звичайно, камери для злочинців, там тримають бандитів, ув'язнюють усяких хуліганів. А оскільки Зарко не бандит, не хуліган, то коли йому ще випаде нагода побачити відділення міліції?
Трохи згодом він уже поспішав вулицею за родичами, які, переймаючись своїми тривогами, не звертали на нього уваги. Відділення містилося не дуже далеко, але зараз шлях здавався нескінченним. Коли вони нарешті увійшли в жовту будівлю, Зарко відчув, як дужче забилося його серце. І, звичайно, там усе було зовсім не так, як він уявляв. Коридорами сновигали люди, двері були звичайні, дерев'яні, ніхто не стежив за відвідувачами підозріливим поглядом. Якийсь добре поголений ввічливий міліціонер показав їм двері, у які треба ввійти. В кабінеті за маленьким дерев'яним столиком сидів так само старанно поголений міліціонер-начальник, який з грубим жовтим олівцем у руці розв'язував ребус. Забачивши відвідувачів, він підвівся, і в його очах промайнув хитрий вогник.
— Товаришу начальник... — зніяковіло почав мебляр.
— Знаю, знаю! — весело посміхнувся лейтенант. — Загубили дитину...
— Вона у вас? — радісно вигукнула мати.
— Ні, не в нас... Але не хвилюйтеся, знайдемо...
Мебляр здивовано дивився на нього.
— А звідки ви знаєте?
— Що?
— Що в нас загубилась дитина...
— Це неважко зрозуміти, — знову посміхнувся лейтенант. — Усі батьки, в яких загубилися діти, дуже схожі на вас... Але не хвилюйтесь, сідайте...
Обоє Піронкових, збентежені, посідали на дерев'яні стільці. Тільки Зарко лишився стояти, дивлячись нерухомим поглядом на симпатичного лейтенанта. Він уперше бачив такого веселого й кумедного офіцера міліції. Лейтенант сів на свій стілець і знову звернувся до Піронкових.
— Зараз побачимо, чи ми вгадали, — мовив він повільно. — Загубився хлопчик, чи не так?.. Приблизно п'яти-шести років... Невисокий, як на свої роки, зі світлими очима, веселий і неспокійний... Чи не так, товаришко?..
— То ви його знаєте? — запитала зраділа маги.
— Ні, лише здогадався, — скромно відповів лейтенант.
— Здогадались? — буркнув здивований мебляр.
— На моєму місці і ви б здогадались... Здебільшого губляться хлопчики й саме такого віку... А щодо його зовнішності — то вів має бути схожим на когось із вас.
Зарко спантеличено подивився на лейтенанта. Справді: як усе просто й легко.
— Тепер скажіть ім'я вашого сина і свою точну адресу, — серйозно мовив офіцер. — Нам потрібні точні дані...
Він усе старанно записав і знову підвів голову:
— Васко знає адресу?
— Аякже! — відповів мало не ображено батько. — Та він у нас навіть читає...
— Це добре... А як він одягнений?
— Та... В коротких синіх штанцях і в білій сорочці, — відповіла мати.
— А тепер розкажіть, як це сталося... Як він загубився?..
Єлена Піронкова гірко зітхнула й знову розпочала сумну історію, яку вже розповідала кілька разів. Коли вона закінчила, обличчя у лейтенанта посерйознішало
— Цікаво, — процідив він. — А до цього випадку він коли-небудь губився?
— Ніколи! — вигукнула мати. — Він же такий слухняний хлопчик.
Лейтенант узяв нотатник і мовчки вийшов з кімнати. Коли він повернувся, обличчя в нього було таке саме спокійне, хоч він уже не жартував...
— Зачекайте трохи! — сказав він. — Зараз ми перевіримо.
І, побачивши, як злякано мати втупилася в нього очима, поквапився додати:
— Не лякайтесь, нема нічого страшного... Скільки досі губилося дітей — ми всіх знаходили...
— Я думаю, чи з ним чого не сталося! — зітхнула мати.
— Що може з ним статися?
— Звідки мені знати?.. Стільки трамваїв... стільки автомобілів...
— Це неможливо, — сказав упевнено лейтенант. — Принаймні, в нашому районі нічого не трапилось...
Він задумливо подивився на журнал з ребусом, загорнув його і жартівливо додав:
— У дитинстві я теж одного разу загубився... Ішов якийсь цирк, і я подався за ним... Це було в обід — і тільки ввечері я згадав, що треба вертатися додому... Але що робити?.. Я не пам'ятав ні вулиці, нічого... Подумав, подумав — і розплакався... Якийсь добрий чоловік схопив мене за руку — і прямо додому...
Лейтенант засміявся й докинув:
— Ну й перепало ж мені тоді від батька... А доти, хоч він був простий робітник, і пальцем не чіпав мене...
Якось нервово задзеленчав телефон, лейтенант одразу підняв трубку.
Послухав трохи, потім спокійно проказав:
— Гаразд... Тримай мене в курсі...
Повернувшись обличчям до відвідувачів, він тим самим тоном доказав:
— Дитину ще не знайдено... Але заспокойтесь: до цього часу в місті жодного нещасного випадку з дитиною не зареєстровано...
Піронкови розпачливо перезирнулися.
— Вам найкраще повернутися додому! — вів далі лейтенант. — Дуже часто випадкові громадяни приводять дітей, що загубилися, в їхні домівки... Якщо ж сюди надійде якась звістка, я відразу вас повідомлю...
— Так буде найкраще! — сказала згорьована мати.
Невдовзі вони втрьох були вже на вулиці. Зарко подивився на нестямні обличчя Васкових батька й матері і відчув, як стиснулося в нього серце. Вперше, відколи він був разом із своїм дядьком, він відчув якусь невиразну й непевну тривогу, наче перед великим нещастям.
Інспектор карного розшуку Ілля Табаков був у чудовому настрої. Неквапливо складав у валізу останні речі — бритву, зубну щіточку, велику сріблясту коробку з пляжним кремом. Його семирічний син Наско захоплено дивився на батька, засипаючи його запитаннями:
— Татку, а чи поклав ти вудку?
— Не турбуйся, поклав, — неуважно відповів батько.
— Отже, ми ловитимемо рибу...
— Ловитимемо...
— І я ловитиму? .
— Аякже... Хіба без тебе можна?
Наско аж зажмурився від задоволення. Він думав про риболовлю — ловитиме, та чи спіймається?
— А чи спіймається? — запитав він уголос.
— О, це вже від чогось залежить, — посміхнувся батько.
— Від чого?
Інспектор обернувся й ласкаво поплескав сина по щоках.
— Залежить від того, чи будеш ти слухняний...
— Дурниці! — сердито буркнув Наско.
— Що?! — здивовано звів брови інспектор.
— Я сказав — дурниці...
Ілля Табаков зупинився посеред кімнати. Обличчя в нього раптом посерйознішало, світлі очі втратили веселий блиск.
— Слухай, друже, хіба так розмовляють з батьком? — спроквола запитав він.
Наско засоромився — він дуже добре знав, що означає цей вираз на батьковому обличчі. Зібравши всю свою сміливість, він неохоче промимрив:
— А з дітьми так розмовляють?
— Що я таке сказав? — так само суворо запитав інспектор.
— Та ж про рибу... Хіба я такий дурний?.. Звідки знати якійсь там рибі у воді, слухняний я чи ні?..
Па обличчі в інспектора з'явилася невимушена усмішка. Та щоб приховати її, він повернувся до Наска спиною, відійшов до вікна. А коли перегодом подивився на сина, його обличчя знову було серйозне.
— То правда, — сказав він. — Але якщо ти розмовлятимеш нечемно, на море тебе не візьмемо, ти це знаєш...
Наско перелякався. Два дні тому його батько взяв відпустку — вперше за два роки — і сьогодні ввечері вся родина виїздить на море. А раптом його справді залишать тут, з бабусею? На його щастя, в цю мить розчинилися двері й до кімнати ввійшла мати.
— Треба купити темні окуляри, — озвалася вона ще з дверей. — Для тебе і для Наска...
— Для мене легко, — відповів батько. — Та от не знаю, чи знайдеться маленький розмір для Наска...
Хлопчик зітхнув з полегкістю. Йому купуватимуть окуляри — значить, візьмуть із собою. Саме в цю мить тривожно задзвонив телефон. Інспектор взяв трубку. Його веселе обличчя несподівано спохмурніло, очі погасли.
— Так, гаразд, — відповів він. — Іду негайно...
Поклав трубку, глибоко зітхнув і проказав невеселим голосом:
— Викликають на службу... Особисто до генерала...
Жінка злякано глянула на нього. Інспектор ніяково посміхнувся й погладив її по щоці:
— Зачекай, ще нічого не відомо...
— Вони не мають права! — вигукнула вона, засмучена. — Два роки ти не був у відпустці...
— Годі про це, — суворо відповів інспектор.
За чверть години він уже поспішав вулицею. Високий, худорлявий, елегантно вдягнений — навіть такого теплого дня в білій сорочці з краваткою. Хода в нього була стрімка й енергійна. Обличчя спокійне, тільки при-] пале сивиною волосся на скронях свідчило про те, що життя в нього не безтурботне.