Він щось пробурмотів жінкам, зайшов перший, а вони за ним. Свілен стояв як укопаний, з відкритим від здивування ротом. За якусь мить він устиг помітити головне — на чорному одязі священика, там, де мали бути коліна, виднілись дві світлі плями від пилу, наче він деякий час стояв навколішки на брудній підлозі. Зрозуміло, нема ніякого сумніву. Все зрозуміло! І чому священик відразу не відчинив дверей жінкам, а так довго барився, і чому був сердитий та висварив їх.
Свілен заледве дочекався машини капітана. Вона прибула об одинадцятій годині, і з неї зіскочили кілька солдатів з автоматами в руках. Вони зразу зникли з очей. Двоє, що лишилися з капітаном, йшли за ним, тримаючи руки на автоматах. Свілен швидко розповів йому про все спостережене тут.
— Можливо, священик стояв навколішки й молився богу, — задумавшись, мовив капітан.
— Зовсім ні, товаришу капітан. Він молиться на килимку, я сам бачив. Крім того, його кімната дуже чиста, з найчистіших, яку тільки можна собі уявити. Там і зі збільшувальним склом не знайдеш ані порошинки.
— Отже? — спитав капітан.
— Отже, був на горищі… Лише там є пил. Інакше, чому відразу не відчинив жінкам? Якби був у кімнаті, почув би стукіт у двері.
— А з горища можна почути?
— Напевне…
— І він чув, що до нього прийшли…
— Чув…
— А чи відразу спустився? Як тобі здалося?
— Як на мене, думаю, за цей час тричі міг би спуститись і піднятись на горище.
— Так, — кивнув капітан. — І який твій висновок?
— Поза сумнівом одне: був на горищі, стояв навколішки і щось робив. Чув стукіт у двері, але відразу не зійшов, бо мав скінчити роботу, а коли з поспіху спустився, навіть забув струсити з колін пил. Напевне, злякався, що прийшли болгарські солдати, тому так розсердився на жінок.
Капітан не без захоплення глянув на свого малого помічника.
— Ти здібний хлопчина! — мовив він. — Як ти думаєш, що він робив на горищі? Що воно за таємнича робота?
— Не знаю, що й думати, товаришу капітане, — знічено відповів хлопець. — Не можу здогадатися. Нічого не розумію.
— А я, схоже, здогадуюсь, — задумливо мовив офіцер.
— То, може б, і мені сказали, товаришу капітан.
— Сам побачиш, — усміхнувся офіцер. — Якщо не помиляюсь, то невдовзі на власні очі побачиш дивний апарат. А втім, не дуже й дивний. Такі й ти бачив. А тепер до роботи.
Бійці з автоматами безшумно оточили флігель, а капітан зі своїм супроводом наблизився до дверей і постукав. Двері майже відразу відчинилися, на порозі з'явився кюре. Коли побачив озброєних людей, очі загорілися, а обличчя зблідло. Капітан повернувся до перекладача, який стояв поруч.
— Скажи йому, що ми прийшли робити обшук у флігелі, — мовив сухо.
Той переклав. Бліде обличчя священика почервоніло, очі обурено заблищали, з вуст полився потік нестримних, запально мовлених слів.
— Отець говорить, що обшук у будинку священика — образа релігійних почуттів угорців і що такого глуму над вірою він не може допустити, — перекладав перекладач.
— Скажи його милості, що це військовий наказ, а якщо буде чинити опір, ми змушені будемо його заарештувати.
Кюре мовчки вислухав переклад, але було помітно, що він весь кипить від люті.
— Скажіть вашому начальнику, — мовив розмірено і чітко, — підкоряюсь його наказу, але вважаю ці дії грубим насиллям над свободою релігії угорців.
— Мене мало цікавить, що він вважає, — сердито відповів капітан. — За роботу, хлопці…
Священик посторонився, і група бійців ввійшла до флігеля.
— Веди нас на горище! — сердито сказав капітан, і Свілен кивнув головою.
Священик знову зблід, коли побачив, що група прямує на горище. Важкі кроки військових простукотіли легкими сходами, відчинились дверцята. Ввімкнули великий ліхтар, побачили звалені докупи речі, безладдя, але, як і розповідав хлопчина, доріжка була дбайливо вичищена. Обережно наблизились до стіни, один із бійців підніс до неї тонкий і довгий металевий прут. До прута були прикріплені навушники.
— Що це? — тихо спитав хлопець.
— Прилад для виявлення мін, — відповів капітан.
— А ви що, міни шукаєте?
Капітан усміхнувся.
— Прилад може знайти будь-який металевий предмет, хоч би де він був схований.
Подібний до віяла кінець прута, ніби якась тваринка, обшукував стіну сантиметр за сантиметром, повзав догори і навсебіч. Обличчя бійця в навушниках — уважне і зосереджене — свідчило: нічого не зафіксовано. Свілен відчував, як б'ється його серце. Невже знову все марно? Цього не може бути. Ні, не може бути!
Стіна, яку вислуховував міношукач, була звичайної цегляної кладки. Шви між цеглинами були зовсім не пошкоджені, отож, зрозуміло, що цеглин ніхто не виймав і знову не прилаштовував на те ж місце.
Кінець міношукача наближався до краю стіни угорі, до дощаної покрівлі. І тут солдат стрепенувся:
— Чую… — промовив він. —Слабенько, але чую.
— Визнач, де саме, — сказав капітан.
Міношукач поволі окреслив невелику площину під дахом.
— Так, — озвався капітан, пильно придивляючись до стіни.
Він натиснув рукою на дошки над головою, вони на диво легко й безшумно піднялися угору. Капітан став на поламаний стілець і подивився в отвір. З його тихого вигуку всі зрозуміли: він побачив щось незвичайне.
— Рація! — стиха промовив він до бійців. — Наскільки я розумію, справжня німецька рація.
Один із бійців став на полірований столик і обережно дістав апарат. Так, це була рація — маленька, новісінька, останнє слово німецької техніки. Присутні розглядали її з німим здивуванням, хоча більшість із них на це й чекала. Капітан поставив рацію на підлогу і присів навколішки. А коли підвівся, на колінах виднілись дві невеликі плями від пилу.
— Ось бачите, — сказав капітан, усміхаючись. — Певний доказ, хоча б для нас, що з рацією працював священик.
— Ти сумніваєшся в цьому? — запитав поручик Баязов.
— Ні, але священик може заперечувати. Він може твердити, що рацію залишили німці, а що він сам навіть не підозрював про її існування. От бачите, яким богослужінням займався наш приятель!
Рацію понесли до нижньої кімнати, і коли кюре побачив її, його обличчя повила смертельна білизна.
— Це ваша річ? — запитав капітан через перекладача.
— Ні, — відповів кюре. — Вперше її бачу.
— Скажіть йому, що негідно служителю бога вдаватися до примітивної брехні! — сердито промовив капітан.
Кюре вислухав переклад, і його обличчя взялось густим рум'янцем. У словах його відчувалась злоба й рішучість.
— Запевняє, що його совість чиста перед богом, — переклав, злегка усміхаючись, перекладач.
— Перевіримо, — тихо озвався капітан. — Скажіть йому, що іменем болгарських військових властей він арештований за шпигунство на користь фашистів.
Не гаючи часу, бійці скрутили руки кюре, на його зап'ястях клацнули наручники.
Кюре вивели на подвір'я. Ступав він повагом і велично, з високо піднесеною головою та іскрометним поглядом. Обличчя знову стало бліде, але на ньому не було ні страху, ні відчаю.
— Мерзенний фанатик! — сказав похмуро йому вслід капітан. — Сумніваюсь, щоб він заговорив. І навряд чи дізнаємось про його спільників, якщо вони не в замку.
— У замку, — тихо мовив Свілен.
— Хтозна, хлопче, — відповів, зітхнувши, капітан. — Можливо, що ні…
Він на якусь хвилину задумався, потім сухо й неохоче наказав:
— Арештувати всіх угорців у замку.
— І графиню? — спитав Свілен.
— І графиню…
Через чверть години вся графська компанія сиділа у військовій машині. Велике обличчя графині сполотніло, червоні плями вирізнялись на ньому ще яскравіше, а банькаті очі, сповнені неприхованого жаху, надавали їй непривабливого вигляду. Капітан сів у кабіну і, коли захурчав мотор, перехилився через дверцята й тихо мовив:
— Про твої заслуги у викритті шпигунської зграї повідомлю командуванню. Дякую тобі від його імені…
Свілен знітився, не знаючи, що сказати у відповідь. Звичні військові слова наче застрягли в горлі, і він зніяковіло сказав:
— Служу батьківщині, товаришу капітан!
Машина рушила і зникла за поворотом. Останнє, що побачив хлопчина, був величезний яскраво-рожевий капелюшок графині і синій бант, що розвівався на вітрі.