Коли я поверталася з церкви і клала в сінях свій молитовник, батько саме встигав ще поцілувати мене, а потім я чула, як його гучний бас віддаляється до контори. Мені було п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, і в материних очах я читала суворе очікування: її саму кинули на поталу вовкам, то, може, мене доля вбереже від цього? А вовки вже підростали, охочі до пива, в гімназійних і студентських кашкетах, гарні й не такі гарні, а на мені тяжіло страшне прокляття: я бачила їхні руки, їхні очі й знала, який вигляд вони матимуть у сорок, у шістдесят років, бачила сині жили на їхній шкірі, відчувала, що їх ніколи не торкнеться чар суботнього вечора: поважні батьки родини, свідомі своєї відповідальності, вони охоронятимуть закони, вчитимуть дітей історії, рахуватимуть гроші, завжди будуть за політичну розважність. Вони всі були приречені прийняти причастя буйвола, як мої брати. Вони й замолоду не були молодими, тільки одне могло надати їм блиску й величі, огорнути їх міфічним серпанком — смерть. Час тільки на те й існував, щоб понести їх назустріч смерті, вони винюхували її, і все, що тхнуло смертю, було для них добре, вони самі тхнули смертю, гнилизною. Смерть причаїлася в нашому будинку, я бачила її в очах тих, кому мене мали кинути: юнаків у гімназійних і університетських кашкетах, в очах охоронців закону. Тільки дві речі були заборонені: прагнення до життя і гра. Ти розумієш мене, старий? Гру вважали смертельним гріхом, але не спорт ,— із ним вони мирилися, він підтримує в тілі бадьорість, зберігає грацію і красу, додає вовкам апетиту. А ще добре діло іграшкові кімнати: вони виховують інстинкти господині й матері. Вміти танцювати також добре, це цінується на ринку, але танцювати у своїй кімнаті без нікого, в самій сорочці — гріх, бо це вже був не обов'язок, а втіха, зате на балах юнаки в університетських кашкетах могли спокійно обмацати мене в темних сінях, а коли ми після прогулянок на природу поверталися додому, я навіть повинна була в лісових сутінках витримувати їхні не вельми сміливі пестощі,— ми ж бо не святенники. Я молилася, щоб прийшов той, хто врятує мене від смерті у вовчому кишлі, молилася, приймала біле причастя і бачила тебе у вікні в майстерні навпроти. Аби ти знав, як я тебе кохала, аби ти міг уявити собі це, то не підводив би тепер очей, не показував би мені календаря і не поривався б розповісти, що мої онуки за цей час виросли, що вони розпитують про мене і не забули мене. Ні, я не хочу їх бачити. Я знаю, що вони люблять мене й що була тільки єдина можливість урятувати мене від убивць: оголосити божевільною, але що було б, якби зі мною сталося те, що з матір'ю Греца? Мені пощастило в цьому світі, де один помах руки може коштувати людині життя, де тебе можуть або врятувати, або віддати на смерть, оголосивши божевільною. Я ще не хочу вернути з себе ті роки, які мені довелося проковтнути, не хочу бачити Йозефа двадцятидвохрічним, зі слідами вапна на штанях, з гіпсовими плямами на піджаку, прекрасного юнака, що вимахує лінійкою і носить під пахвою згорнуті в рурку креслення, не хочу бачити дев'ятнадцятирічну Рут, що читає "Підступність і кохання". Заплющ очі, старий Давиде, згорни календар, ось твоя кава.
Я справді боюся, повір мені, я не брешу, хай мій кораблик пливе, не будь, як ті малі бешкетники, що все ламають. Світ лихий, у ньому так мало людей із чистим серцем. Роберт також бере участь у грі, слухняно йде всюди, куди я його посилаю: від тисяча дев'ятсот сімнадцятого року по тисяча дев'ятсот сорок другий, і ні на крок далі. І завжди йде рівно, не згинаючись, щирий німець. Я знаю, що він тужив за домівкою, що на чужині його ніщо не тішило, ні гра в більярд, ані г|х)рмули, які він товк, знаю, що він повернувся не тільки задля Едіт, він щирий німець, читає Гельдерліна й ніколи не приймав причастя буйвола, він належить до обраних, він не ягня, а пастух. Я б лише хотіла знати, що він робив на війні, але він про це ніколи не розповідає. Архітектор, що не збудував жодного будинку, ніколи не мав слідів вапна на штанях, де там, завжди бездоганно чистий і бездоганно чемніш, кабінетний архітектор, якому ніколи не хотілося побувати на святі закінчення будівництва. Але де наш другий син, Отто? Поліг під Києвом, наша плоть і кров. Звідки він прийшов і куди дівся? Вій справді був схожий на твого батька? Ти ніколи не бачив Отто з дівчиною? Я так хотіла б щось довідатись про нього. Я знаю, що він любив пиво і не любив огірків, пам'ятаю його рухи, коли він розчісувався й надягав пальто. Він виказав нас поліції, пішов у армію, ще навіть не скінчивши школиг й писав нам листівки, сповнені вбивчої іронії: "Я живу добре, чого й вам бажаю, пришліть З". Він навіть у відпустки не приїздив додому. Де він їх проводив? Який детектив міг би нам розповісти про це? Я знаю номер його полку і номер польової пошти, знаю його звання: обер-лейтенант, майор, підполковник Фемель, і як останнім удар—знов цифри, знов дата: "Поліг 12.1 1942". Я бачила на власні очіу як він бив на вулиці людей за те, що вони не віддавали честі прапорові. Підіймав руку й бив їх, вій би й мене вдарив, якби я не поквапилася звернути на Кремерцайле. Як вій опинився в нашому домі? Я навіть не можу себе обдурити тим, що його підмінили немовлям, він народився вдомау через два тижні після Генріхової смерті, у спальні нагорі, похмурого жовтневого дня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. І був схожий на твого батька.
Мовчи, старий, не озивайся, не розплющуй очей, не показуй мені, що тобі вже вісімдесят років. Memento quia pulvis es et in pulverem reverteris *. Сказано досить ясно: все стане порохом, і будівельний розчин, і заставні листи, і будинки, і хутори, і пам'ятник на тихій околиці, де діти, граючись, питатимуть: "Хто це такий?".
Коли я була молодою матір'ю, квітучою, веселою, і гуляла в Блесен4>ельдєькому парку, то вже знала, що буркітливі пенсіонери, які лають галасливих дітей,— лають тих, хто сам колись стане буркітливим пенсіонером і лаятиме в цьому парку галасливих дітейгякі знову ж таки обернуться в буркітливих пенсіонерів. Я вела за руки двох дітей, двох хлопчиків, одному було чотири, а другому шість років, потім шість
Пам'ятай, що ти порох і ш порох обернешся (латин.).
і вісім, вісім і десять, і в парку були розвішані бляшані таблички з чітко вималюваними цифрами "25", "50", "75", "100", з чорними цифрами на білій емалі, що завжди нагадували мені таблички на трамвайних зупинках. Увечері ти клав мені голову на коліна, поряд стояла чашка кави, на такій відстані, що її можна було досягти рукою. Ми даремно чекали щастя, не знаходили його ні в купе вагонів, ні в готелях. Чужа людина ходила по нашому домі, носила наше прізвище, пила наше молоко, їла наш хліб, купувала за наші гроші в дитячому садку какао, а потім шкільні зошити. Понеси мене знов на берег річки, де мої босі ноги доторкнуться до смуги, яку лишила повінь, де гудуть пароплави й пахне димом, поведи мене до кав'ярні, де гостей обслуговує жінка з чудовими руками. Цить, старий, не плач, я жила у внутрішній еміграції, а в тебе є син, двоє онуків, які, може, подарують тобі скоро правнуків. Я не маю змоги повернутися до тебе, щодня робити з календарного аркушика новий кораблик і весело плисти на ньому до півночі. Сьогодні шосте вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, це й є майбутнє, німецьке майбутнє, я сама читала про нього в місцевій газетці: "Картина з німецького майбутнього. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмий рік. Двадцятиоднорічний унтер-офіцер Моргнер став тридцятишесторічним селянином Моргнером. Він стоїть на березі Волги, робочий день скінчився, і він тішиться заслуженим відпочинком, курить люльку, тримаючи на руках свою найменшу біляву дитину, і задумливо дивиться на дружину, що саме доїть останню корову. Німецьке молоко на березі Волги..."
Ти не бажаєш слухати далі? Ну добре, але з мене досить майбутнього, я не хочу знати, яка з нього вийшла сучасність. Чи німці не стоять на березі Волги? Не плач, старий, заплати за мене викуп, і я повернуся до тебе з зачарованого замку, мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай.
Будь обережний, коли лізтимеш драбиною нагору, вийми сигару з рота, тобі вже не тридцять років, і в тебе може закрутитися голова. Ти сьогодні влаштовуєш родинне свято в кав'ярні "Кронер"? Може, і я приїду привітати тебе з днем народження. Вибач, що я сміюся. Йоганні було б уже сорок вісім, Генріхові сорок сім. Вони забрали з собою в могилу своє майбутнє. Не плач, старий. Ти хотів цієї гри. Будь обережний, коли лізтимеш драбиною нагору.
Жовтий із чорними смугами автобус зупинився біля в'їзду в село, а потім звернув із шосе в напрямку Додрінгена, і в хмарі куряви, що знялася за ним, Роберт побачив свого батька. Він виринув із тієї хмари, ніби з туману, ще й досі по-молодечому гнучкий. Післяобідня спека наче не позначилась на ньому. Він звернув на головну вулицю і пройшов повз "Лебідь". Сільські хлопці, які нудилися на сходах, провели його поглядом,— п'ятнадцятирічні й шістнадцятирічні підлітки, мабуть, серед них були й ті, що прозивали Гуго ягням божим, підстерігали його, коли він ішов зі школи, затягали в глухі завулки, в темні стайні й били.
Старий поминув сільську управу й пам'ятник полеглим, де стомлений самшит смоктав соки з кислого грунту, щоб зеленіти на честь тих, що загинули на трьох війнах. Старий зупинився біля цвинтарного муру, витяг хусточку, витер лоба, знову згорнув хусточку, обсмикнув піджак і пішов далі. За кожним кроком його права холоша описувала грайливу криву лінію, так швидко, що темно-синій рубчик, яким вона була підшита зісподу, показувався тільки на коротку мить, перше ніж нога знов торкалася землі, щоб піднятися й описати нову грайливу лінію. Роберт глянув на вокзальний годинник: за двадцять хвилин четверта, а поїзд прийде аж у десять хвилин на п'яту, лишається ще цілих півгодини. Скільки він пам'ятав себе, то ще ніколи не залишався так довго на самоті з батьком. Він сподівався, що батько пробуде в лікарні довше і йому не доведеться провадити з ним синівську розмову. Вокзальна зала в Денклінгені була чи не найгіршим місцем для цієї зустрічі, на яку батько чекав уже, мабуть, років двадцять або тридцять: на розмову з дорослим сином, що давно вже виріс із хлоп'ячого віку, коли його можна було взяти за руку, повести купатись до моря, запросити до кав'ярні на тістечка й морозиво, поцілувати ввечері перед сном і вранці перед школою, спитати, чи він приготував уроки, часом виголосити якусь сентенцію: "Правда й через болото протопче стежку" чи "Бог ніколи не обдурить".