Вам сподобалось? Я дуже радий, — казав він.
З потиску руки, з погляду своїх колег він угадував, які завтра з'являться статті.
Якийсь старезний дідок з плямистою шкірою, що кольором нагадувала пряник, з металевим кільцем апарату для глухих на лисому черепі, спитав:
— Як звуть ту молоду особу, що грала головну роль?
— Сільвена Дюаль, дорогий герцог.
—Що ви кажете? Як?
І він підніс Вільнерові до рота крихітний мікрофончик, щоб той повторив.
Підійшов тип у смокінгу, жестом показуючи, що він не може вимовити й слова, такий вражений.
— Просто не можу... це надзвичайно... усе це, — видушив він.
Надбігли дами.
— Едуарде, дай я тебе розцілую!
Вільнерові щоки могли правити за рекламу зразків усіх паризьких помад.
— Зостанься, — шепотів він деяким. — Вип'ємо трошки. Але нікому більше не кажи: будуть тільки свої.
Час від часу він поверх голів кидав оком на юрбу, немов шукав когось. Але, на жаль, чарівна, скромна, тендітна молода дружина службовця з Ке д'Орсей зникла безслідно.
Коли повідь, нарешті, відринула і залишилася тільки піна відданих друзів, Вільнер вигукнув:
— Ох, друзі мої, як я зголоднів!
Він не міг чути того, що казали люди, вийшовши з залу на вулицю. А вони казали:
— А знаєте, ми таки непогано провели вечір.
І ті, кому ще не хотілося спати, пішли на останній сеанс в один з кінотеатрів на бульварах; там показували незвичайний, дивовижний фільм, один з перших звукових фільмів, точніше — другий, він називався "Живцем поховані". Подумати тільки — там можна було почути, як моряки в затонулому підводному човні перестукуються з водолазами!
VII
У двох кабінетах, спеціально пристосованих для такого випадку, обранці разом з акторами наминали бутерброди з гусячою печінкою, холодних курчат, піраміди птифурів, і пані Летан ще раз могла переконатись, що трьох келихів шампанського на душу — замало.
Вільнер любив ці прийоми після генеральної репетиції, коли навколо ще панує атмосфера успіху, коли йому цитують його ж власний текст, хвалять за ту чи іншу сценічну знахідку, за ту чи іншу репліку, за той чи інший несподіваний хід; а головне — це все віддаляло хвилину, коли він залишиться сам. Але того вечора більше компліментів сипалося на адресу Сільвени, ніж на адресу п'єси, і хоч Сільвена була теж його творінням, це дратувало Вільнера.
— Дорогий Едуарде... (Відносини їх обох з Мартою Бонфуа були такі, що молодий депутат міг дозволити собі таке звертання)... дорогий Едуарде, як вам пощастило!— сказав Сімон Лашом. — Вона чарівна, вона чудова, вона зробить блискучу кар'єру.
— Вона подобається вам, мій хлопчику? — спитав Вільнер. — То в чому ж річ? Спробуйте добитись її прихильності, чи, вірніше, проявіть її самі. Мені здається, вона дуже цікавиться вами. Авжеж, запевняю вас.
Лашом здивувався.
— Ви жартуєте! — мовив він. — Усі ж знають...
— Що? Це ви про мене?.. Ну, що ви, мій дорогий! — заперечив Вільнер. — Що ви, адже я старий! Вона мені потрібна тільки як актриса!.. Правда, іноді, між іншим...
Розмова перейшла на любовні пригоди взагалі... Вільнер заявив, що з якогось часу йому вже неприємно, прокидаючись, бачити коло себе жінку.
— А ви? — спитав він.
— О, я завжди ходжу до жінок сам і ніколи не приймаю їх у себе, — відповів Сімон. — Таким способом уникаєш постійних зв'язків, ну і, звичайно, менше марнуєш часу. Я завжди йду від них о четвертій годині ранку...
— Так, я це розумію, — сказав Вільнер, похитуючи великою головою. — Але ви — молода людина. З часом все може змінитися. Вставати й одягатись серед ночі не дуже приємно.
Хтось перервав їхню розмову, звернувшись до Вільнера:
— А як поставився до п'єси Шудлер? Він, либонь, сатаніє. Ви все-таки перебрали міри!
— Ця п'єса з підтекстом, це кожному ясно, — додав інший. — Про неї вже гомонить увесь Париж!
Уже сто разів після закінчення другої дії Вільнер чув: "Це п'єса з підтекстом... п'єса з підтекстом... Автор мав на оці, звичайно, Шудлера!.. Ну, признайтесь, що Шудлера!"
І раптом він розізлився, неначе хтось хотів принизити його творіння, звести його до рівня світського жарту; стискаючи в руці напівобгризену ніжку курчати, він роззявив свою пащу і, заглушаючи всіх, загримів могутній орган люті.
— Що, що ви хочете сказати, твердячи, що це п'єса з підтекстом? — заревів Вільнер. — Усі п'єси мають підтекст. У Расіна також п'єси з підтекстом. Візьміть його п'єсу про Олександра — до речі, погану, крім хіба двох сцен, — чи ж не вивів у ній Расін Людовіка Чотирнадцятого? А романи? Всі романи з підтекстом. У Бальзака. У Толстого... Толстой навіть не завдавав собі клопоту приховувати імена. Змінював одну літеру в прізвищі — та й усе. Якби я взяв за прообраз мою воротарку чи почав писати хроніку, як Стендаль або десятки інших людей, ви не сказали б, кого я обрав моделлю. Та й взагалі, як можна говорити про моделі!.. Отак скульптор ставить перед собою жінку з обвислими грудьми і помережаними червони" ми жилками стегнами, і робить з неї Венеру. І нічого дивного: адже у вас усіх, медам, — додав він, потрясаючи ніжкою курчати, — ручуся, груди не бездоганні. Вам досить скинути бюстгальтери, щоб переконатися в цьому.
Всі замовкли, з подивом і цікавістю слухаючи Вільнера і питаючи себе, до чого він веде свою імпровізовану промову.
— Але ж ми, — вів драматург далі, — на відміну від скульпторів, потребуємо десять моделей для створення одного образу. Що вас звеселяє? Що зворушує? Що вам потрібно? Правда! Ми працюємо з тим матеріалом, який нам дає життя, і ми маємо цілковите право користуватися ним, як схочемо. Адже існують лише два способи творчості: можна творити, дивлячись на власний пуп або на пупи інших. А щоб дати хороший твір, треба вміти дивитися на всі пупи одночасно. П'єса з підтекстом — це історична п'єса, ти її створюєш спільно з твоїми сучасниками. Запам'ятайте, що ви житимете рівно стільки, скільки ми схочемо, бо в наших п'єсах, у наших книгах, а не десь-інде і навіть не на надгробках майбутні покоління знаходитимуть ваші імена, обстановку, серед якої ви жили, — все аж до способів кохання. Отже благословляйте нас за те, що ми виносимо ваше життя за межі того жалюгідного існування, на яке приречені ваші органи й тіло. І, якщо у вас є вади, звинувачуйте в цьому ваших предків, але не нас!
Задоволений власним хамством, він глибоко вдихнув повітря. У нього раптом виникло бажання стусаном під зад викинути за двері усіх цих людей, яким він дозволив безплатно втішатись його п'єсою і які тепер жерли його птифури.
Присутні намагалися заспокоїти його, запевняючи, що він має рацію.
— То ви хочете знати, що сказав мені Шудлер? — трохи згодом спитав він. — Він сказав: "Ви надумали показати Леруа-Мобланів? Це чудово!.." Бачите, як воно буває!..
Сільвена була п'яна. І не тому, що багато випила, а просто шампанське довершило дію тривалого нервового напруження, хвилювань, успіху та втоми, і вона втратила владу над собою. Вона ще говорила, як на сцені, надто голосно, карбуючи слова і раз у раз повертаючись до інциденту з опущеною завісою; втративши почуття міри, вона почала тупати ногами, трясти своєю шевелюрою.
— Але тепер ти розумієш, що я мав рацію, — роздратовано промовив Вільнер.
Обранці розходилися, говорячи на прощання:
— Едуарде, це був незабутній вечір...
Спускаючись з останньою групою запрошених, Вільнер спитав Лашома:
— Скажіть, мій друже, ви їдете додому не через той квартал, де живе ця чарівна дівчинка? Вулиця Напль вам не по дорозі?
— Звичайно, по дорозі, — відповів Лашом, хоч жив він у діаметрально-протилежному напрямі — біля Трокадеро.
А втім, все виходило добре: Марта Бонфуа давно вже поїхала з подружжям Стенів.
— Як же це, Едуарде?.. — прошепотіла Сільвена.
Вдячна, трошки п'яна і, мабуть, уперше закохана у Вільнера, вона пригорталася до нього на гвинтових сходах, мажучи рум'янами розкішний білий шарф свого старого коханця. Їй хотілося закінчити вечір, як належить, зазнати повного щастя.
— Ні, ні, крихітко. Шофер зовсім стомився. Хай іде спати. Наш друг проведе тебе.
Іншим разом така турбота про людей видалася б Сільвені дивною.
На вулиці вона спробувала ще раз:
— А може, ми поїдемо куди-небудь, посидимо, вип'ємо.... — запропонувала вона.
-— Я, діти мої, — сказав він, — просто падаю, так хочу спати й відпочити: адже успіх — нелегка річ. Я зразу в ліжко.
Потім, потиснувши дуже недвозначно руку Сімонові, він розкрив свою пащу і тихо мовив:
— Спасибі, мій дорогий, ви робите мені велику послугу.
VIII
Насолода витверезила Сільвену, нерви її заспокоїлись, і тіло огорнула солодка знемога. Сімон, звичайно, не дуже гарний, але після багатьох місяців вірності Вільнерові він був приємний Сільвені своєю молодістю, а крім того, це вже було щось нове.
Сімон і Сільвена згадували ніч, яку вони провели разом сім років тому в цій самій квартирі після обрання Еміля Лартуа членом Французької академії.
Але того вечора п'яний був Сімон.
— Як усе-таки це сталося тоді? — спитав Сімон.
— А хіба ти не пам'ятаєш?
Вони почали говорити одне одному "ти" з такою ж легкістю, як і перестануть після цієї ночі.
Так... Сімон Лашом пам'ятав. Вірніше, в пам'яті залишились уривки спогадів, які пам'ять п'яної людини фіксує чіткіше, ніж тверезої. Він пам'ятав цю кімнату, але ж тоді на стінах сяяли великі й малі золоті зірки, а зараз ніяких зірок не було.
— Шпалери тут відтоді міняли?
— Ні. А, певно, вже пора змінити. Треба буде це зробити, •— погодилася вона, просуваючи руку під голову і піднімаючи своє мідне волосся.
Він пригадав також два тіла, що лежали в обіймах на цьому ж таки ліжку — Сільвену й Моблана, а сам він лежав на дивані і, здається, їв круте яйце. .
— А потім я пам'ятаю твої оголені перса біля моїх очей. Було це?
— І це все, що ти пам'ятаєш? — глузливо прошепотіла вона.
Сімон відкинув простирало і замилувався гарними плечима Сільвени, перевіряючи, невже і в неї груди не бездоганні.
— Це було тієї ночі, коли я запевнила бідолашного Люлю, що матиму від нього діткну.
Тепер, коли той уже багато років був холодним трупом, коли значною мірою він саме через неї розорився, збожеволів і, нарешті, вмер, Сільвена називала Моблана: "Бідолашний Люлю"!
— Але взагалі, він усе-таки був мерзотник, — додала вона.