— Подивимось, які ми люди.
— Виснажимо акумулятор, — обізвався шофер стримано. — Він і так слабкий.
Пешо відчув, що полковник обережно штовхнув його ноту, і подивився вниз. Філіпов тримав у руці цигаркову коробку, перекинуту тильною стороною вгору. На коробці нерівними, розкаряченими буквами було написано:
"Машина і шофер бандитів?"
Світло потухло.
— Так! — прошепотів ледве чутно Пешо в темряві.
Полковник тихенько поплескав хлопця по коліні, наче хотів йому сказати: "Спокійно! Немає нічого страшного! Спокійно, я знаю і розумію все!" Пешо полегшено відкинувся назад, хвиля радості залила його груди. Як він догадався? Як зрозумів те, що було таким дивним і незвичайним? Хлопець непомітно обернувся і глянув на Філіпова. Полковник дивився просто поперед себе з байдужим виглядом, але щось у його позі говорило про тривожну напруженість. Пешо знову затремтів. Що може статися? І чи станеться щось тут, у машині?
Полковник Філіпов справді був серйозно стривожений — не за себе, а за хлопця. Так, він догадався, саме догадався! Ще перед виїздом з Софії в нього зародилося невиразне і незрозуміле підозріння — чи не знайдуть вони на копальнях машину бандитів? При повторних розшуках виявилось, що одна з машин, яка прибула до Софії тієї пам'ятної ночі, була саме машина копалень і саме бюїк. Цей факт, що міг бути і зовсім випадковим, зіставлений з іншим фактом — інтересом Тороманова до копалень, — вже породжував певне підозріння. Полковник серйозно не вірив у нього, та все ж узяв Пешо з собою, щоб хлопець при нагоді пізнав машину чи шофера.
І тепер полковник дуже шкодував, що своєчасно не попередив хлопця про можливу зустріч. Він виразно помітив, як Пешо збентежився, відчув його розгубленість, бачив, як той швидко й тривожно оглянув усю машину. Опис зовнішності шофера, який дали хлопці, нагадував вигляд чоловіка, що стояв перед ним. Потім він глянув на крило машини. На ньому була вм'ятина, про яку йому говорили. Сівши в машину, полковник напружено міркував — як спитати Пешо? Як перевірити? Він написав у темряві коротку фразу, вдало пожартував з вмиканням і вимиканням світла. Ясно! Тепер усе ясно!
Але в ту ж мить думки полковника набрали іншого напряму. Чи не зрозумів шофер автомашини, кого він везе? Це було цілком можливим.
Особа полковника не була таємною, він звичайно ходив по місту в формі, і всі, кому це було потрібно, могли бачити його. Хіба він колись, як підпільник, не знав в обличчя всіх начальників політичної поліції і майже дві дюжини поліцейських агентів? Хіба не знали їх і його товариші? Тепер було так само ймовірно, що шофер-диверсант знає його! Полковник Філіпов відчув щось схоже на збентеження і розгубленість в його поведінці, щось особливе в погляді, — це непокоїло його, віщувало небезпеку. І друге питання в зв'язку з цим дуже цікавило полковника — чи озброєний шофер? Коли озброєний, що, на його думку, було цілком ймовірним, то становище ще більше ускладнювалося. Значить, шофер знає, кого везе. Він розуміє, що над ним і його спільниками висить смертельна небезпека. Але, з іншого боку, шофер переконаний, що сам він не впізнаний, що ніхто не догадується, яку веде він машину. Шофер не знає і не може знати, що Пешо бачив уже його і пізнав. А що коли раптом йому спаде на думку позбутися своїх небезпечних пасажирів? Він, звичайно, певен, що випередить їх і що ініціатива повністю буде в його руках. Пустинне, темне і безлюдне шосе було зручним місцем для таких дій.
Полковник непомітно переклав свій пістолет із задньої кишені штанів у кишеню пальта, продовжуючи уважно стежити за шофером. Через якийсь час йому здалося, що шофер теж робить якісь ледве помітні рухи, схожі на ті, що він сам робив трохи раніше. Справді, коли в нього був пістолет, то він зараз вийняв його з задньої кишені штанів і тепер він лежить у кишені пальта.
Легкова машина все так само мчала по шосе. Темрява повністю оповила землю, поле обабіч дороги немов зникло. Мотор машини спокійно гуркотів, іноді спалахувала і знову гасла сигнальна лампочка. Але, незважаючи на тишу і зовнішній спокій, полковник ясно усвідомлював смертельну небезпеку. Тепер він дуже шкодував що взяв з собою хлопця, в іншому випадку він легко поклав би край непевному становищу.
Однак полковник Філіпов знав і інше — шофер не може обернутися і вистрілити, доки машина в такому швидкому русі. Це ж означало б втратити контроль над керуванням, а це загрожувало катастрофою. Значить, потрібна увага.
Машина в'їхала в ріденький дубовий лісок, фари освітлювали стовбури і поросле листям віття.
Раптом мотор почав давати перебої.
Полковник Філіпов дістав пістолет.
— Що сталося? — спитав він спокійно.
— Пошкодження якесь, товаришу інженер, — так само спокійно відповів шофер.
Значить, пора!
Полковник Філіпов упер дуло пістолета в худу потилицю шофера і сказав крижаним голосом:
— Не з місця, стрілятиму!
Шофер завмер на місці. Становище його зараз було зовсім невигідним, він не міг ворухнутися, а не тільки обернутися і стріляти.
— Зупини машину! — тим самим тоном наказав полковник.
Шофер натиснув на гальмування, машина зупинилась на пустинному, темному, безлюдному шосе. Лише фари, які все ще горіли, освітлювали край лісочка, що тихенько шелестів молодим листям.
— Руки вгору!
Шофер повільно й неохоче підніс руки.
— Вище! Лише один найменший рух, і я стрілятиму!
Шофер завмер в незручній позі. На мить полковник побачив у дзеркалі його сполотніле обличчя.
— Пешо! — звернувся Філіпов до хлопця. — Вийди з машини, але не зачиняй дверей! Підійди до шофера, засунь руку в праву кишеню пальта і вийми звідти пістолет! Обережно, не натисни курок.
Пешо, який з безмовним захопленням спостерігав усю сцену, швидко вискочив з машини і, відчинивши передні дверцята, наблизився до шофера. Засунувши руки в кишеню диверсанта, він одразу намацав холодне дуло пістолета.
— Дай мені пістолет! — сказав полковник і вперше посміхнувся. — Так, дуже добре!
Тепер полковник Філіпов тримав в руках два пістолети. Він звелів шоферу вийти з машини і знову наказав Пешо пильно обшукати його. Іншої зброї у нього не було.
— Сідай за руль! — наказав знову полковник. — Пешо, сідай і ти!
Шофер мовчки сів на своє місце.
— Слухай тепер, дружище, що я тобі накажу! — почав полковник уже зовсім спокійним, навіть лагідним голосом. — По-перше, ти заведеш мотор і поїдеш далі. По-друге, ти не розвиватимеш швидкість більше як двадцять кілометрів на годину. По-третє, нікуди не звертатимеш! По-четверте, зупинишся перед управлінням, візьмеш мій чемодан і йтимеш попереду мене на два кроки до кабінету директора. Все це ти зробиш так, наче між нами нічого не сталося. Якщо ж спробуєш зробити щось не так, сам будеш винуватий, ми не будемо гратися з тобою! Все ясно?
— Ясно! — відповів хрипким голосом шофер.
— Гайда, рушай!
Машина поволі рушила, цього разу зі швидкістю воза. Щоб забезпечити себе від якоїсь несподіванки, полковник засвітив лампочку в кабіні. Деякий час усі їхали мовчки, далі полковник спитав:
— Ти пізнаєш мене? Знаєш, хто я?
— Не знаю, — сказав глухо шофер.
— Брешеш, ти дуже добре мене знаєш… Я — полковник Філіпов… Моє прізвище тобі відоме?
— Не знаю я вас! — після короткого мовчання повторив шофер.
— Брехнею, дружище, далеко не заїдеш! — суворо сказав полковник. — Навіщо ти переклав пістолет із задньої кишені штанів до кишені пальта?
— Він був у кишені пальта…
— Отже, ти ще робиш мене Сліпим! Ну, добре, з навіщо шановному шоферові потрібний в кишені пальта заряджений пістолет із спущеним запобіжником?
— Шляхи тут небезпечні, — відповів глухо шофер.
— Вірно, небезпечні! — посміхнувся полковник Філіпов. — Іноді і на таких занедбаних шляхах можна зустрітись з офіцерами Державної безпеки.
Шофер нічого не відповів.
— Брехня твоя не відзначається оригінальністю! — сказав полковник. — Ти брешеш найбезглуздішим способом.
— Я нічого не брешу і нічого не знаю! — відповів шофер.
— Кажуть — на злодієві шапка горить! Ти все знаєш і все розкажеш! Зрозуміло, це буде тобі на користь, полегшить твою долю. Адже тобі не загрожує такий вирок, який загрожує Владо Попову, наприклад, або Петру Заякову! Доки ми будемо їхати, ти добре поміркуй!
Полковник виразно бачив у дзеркальці як шофер здригнувся, як очі його зненацька розширились. І вже за хвилину Філіпов майже пошкодував, що розпочав цю розмову. По дорозі назустріч їм ішла автомашина з сильними фарами. Вона вже сигналізувала для роз їзду. Неприємний дрож пройшов по тілі полковника. А що, коли шофер вріжеться машиною у вантажну машину? При такій страшній небезпеці для нього це буде все-таки якимось виходом — або смерть усім, або, якщо він залишиться живим, — порятунок! Фари все наближались, полковникові вже здавалося, що машини обов'язково вдаряться одна об одну. Хотілося гукнути — обережно! — але він стиснув губи. Навіщо самому нагадувати?
Шофер, одначе, був зовсім далекий від подібної думки. Приголомшений несподіваним ходом подій і смертельно наляканий, він благополучно довів машину до великого, освітленого електрикою будинку управління. Як і було йому наказано, шофер вийшов з машини, взяв чемодан полковника і, не озираючись, пішов, похнюпившись, по сходах. Полковник Філіпов, який ні на мить не випускав його з очей, вже передчував — ні, знав напевне, що шофер заговорить. У супроводі Пешо він пішов за шофером, і, коли вони піднялися на другий поверх, шофер зупинився перед широкими білими дверима з написом: "Головний директор".
— Тут! — сказав він глухо.
— Добре! Постукай і заходь.
Шофер покірно виконав наказ. Увійшовши до широкого, зручно обладнаного кабінету, полковник Філіпов одразу побачив людей, які були там. За письмовим столом сидів із втомленим обличчям директор копалень Стефан Бобев, а в одному з бокових крісел, одягнений в цивільне, сидів начальник охорони копалень лейтенант Наумов. Побачивши своїх гостей, директор посміхнувся і підвівся, а лейтенант, попереджений про приїзд полковника Філіпова, навіть не поворухнувся з місця.
— Наумов! — сказав полковник. — Є в тебе наручники?
Офіцер здригнувся.
— Знайдуться, товаришу… — він не закінчив, а лише подумав, — полковник.
— Добре, Наумов, одягни їх на цього вашого приятеля.