Хосефіно нахилився, взяв з підлоги білі туфлі на високих підборах, подав їх Дикунці.
– Пітнієш зі страху, – сказав він. – Витри обличчя. Нема чого боятися.
Він пішов зачинити двері, а коли повернувся, Дикунка дивилася йому в очі не кліпаючи, з напіврозтуленими вустами, і ніздрі в неї тремтіли, немовби їй важко було дихати або ж вона раптово вловила якийсь сморід.
– Він п'яний? – за хвилину спитала Дикунка наполоханим, тремтячим голосом, рвучко витираючи обличчя серветкою.
– Трохи, – відповів Хосефіно. – Ми святкували його повернення у братів Леон. Він привіз добре піско з Ліми.
Вони вийшли. Дикунка поволі йшла коридором, однією рукою спираючись на стіну.
– Просто не віриться, що ти все ще не звикла до підборів, – сказав Хосефіно. – А може, це від хвилювання, га, Дикунко?
Вона не відповіла. У слабкому блакитному світлі її прямі й важкі вуста були подібні до стиснутого кулачка, обличчя затвердло, немовби вилите з металу. Вони спускалися сходами, а їм назустріч здіймався тютюновий дим і алкогольні випари. Коли внизу вималювалася зала, темна, галаслива, переповнена, Дикунка зупинилась, перегнулася ледве не навпіл через поручні, очі її розширились і з якимсь диким блиском забігали по невиразних постатях. Хосефіно вказав їй на бар:
– Онде, біля стойки, ті, що підіймають тост. Не впізнаєш його, бо він дуже схуд. Між арфістом і братами Леон, в костюмі з іскоркою.
Випроставшись, учепившись за поручні, Дикунка завмерла, обличчя її було наполовину закрите волоссям, неспокійний, з присвистом віддих підіймав груди. Хосефіно взяв її попід руку, і, пірнувши між стовплених пар, немовби в мутну водоверть, вони почали пробивати собі дорогу крізь задушливу товщу спітнілих людських тіл, смороду й невиразного гамору. Барабан і тарілки Боласа вибивали корридо, часом трохи голосніше вступала гітара Молодого Алехандро, і музика пожвавлювалася, та коли змовкали струни, вона ставала знову неритмічною, похмуро войовничою. Вони виринули з натовпу навпроти бару. Хосефіно відпустив руку Дикунки; Чунга випросталася в своєму кріслі-гойдалці, чотири голови повернулися, щоб поглянути на прибулих, і вони зупинились. Брати Леон, здавалося, були веселими, дон Ансельмо мав скуйовджене волосся, окуляри зсунулись на ніс. Рот Літуми, повний слини, скривився, одна рука намацувала стойку бару, щоб поставити склянку, очиці втупилися в Дикунку, друга рука механічно пригладжувала волосся. Нарешті він намацав стойку, відіпхнув Мавпу, і всім тілом посунувся вперед, але, ступивши крок, захитався, як дзига, що втратила силу обертання, і ошелешено витріщив очі; брати Леон підхопили його, коли він уже падав. Вираз обличчя не змінився, Літума далі дивився на Дикунку, глибоко дихав і, лише коли підійшов до неї, обважнілий, заслинений, підтримуваний братами Леон, злегка опираючись їм, болісний усміх з'явився на його обличчі, підборіддя затремтіло. Радий, маленька, бачити тебе, – і гримаса перекривила все обличчя, в очицях вимальовувався непідробний сум. Я теж радію тобі, Літумо, – сказала Дикунка, а він, хитаючись, повторив: радий, маленька, бачити тебе. Брати Леон і Хосефіно оточили свого приятеля, в його очах раптово з'явився блиск, ніби від якоїсь щасливої думки, і Літума, нахилившись до Хосефіно: привіт, брате, – впав у його обійми, – що за радість побачити тебе, брате. Стояв так, обіймаючи Хосефіно, белькочучи щось незрозуміле, видаючи час від часу глухий рик, але коли відпустив його, здавався вже спокійнішим – очі тепер не виказували нервової напруги, гримаса не спотворювала обличчя, і врешті він посміхнувся. Дикунка була спокійна – руки складені на спідниці, обличчя сховане за чорними, блискучими пасмами.
– От ми й зустрілися, китаяночко, – сказав Літума вже зовсім не затинаючись, зі щораз ширшою посмішкою. – Ходи сюди, давай вип'ємо, треба відсвяткувати моє повернення, я непереможний номер чотири.
Дикунка підступила до нього на крок, труснула головою, відкинула волосся, і в її очах засвітилися два зелених вогники. Літума простягнув руку, обійняв Дикунку за плечі й підвів її до бару, де панували ліниві зухвалі очі Чунги.
Дон Ансельмо, хоч і поправив собі окуляри, але підсліпувато водив руками в повітрі, а коли натрапив на Літуму й Дикунку, почав по-батьківському лагідно їх поплескувати, – оце, люди добрі, мені до вподоби.
– Ніч зустрічей, любий дідуню, – мовив Літума. – Ви бачите, як гарно я себе поводжу. Налий склянки, Чунго, Чунгіто, і випий з нами.
Він спорожнив склянку одним духом і засопів. Його обличчя було мокре від слини і піни, що капали на брудні вилоги піджака.
– Ну й серце ж у тебе, братику! – вигукнув Мавпа. – Величезне, як сонце!
– "Душа, серце і життя", – сказав Літума. – Я хочу почути цей вальс. Доне Ансельмо, зробіть мені таку ласку.
– Так, власне, не слід забувати про оркестр, – нагадала Чунга. – Публіка уже протестує, вимагає вас.
– Облиш його, нехай трохи побуде з нами, Чунгіто, – пролунав голос Хосе, солодкий, аж липучий, і тремтливий. – Нехай цей великий артист вип'є з нами кілька скляночок.
Але дон Ансельмо, обмацуючи стіни й човгаючи ногами, вже подибав у куток, де сиділи музиканти. Літума знову пив, обіймаючи Дикунку і не дивлячись на неї.
– Заспіваймо гімн, – сказав Мавпа. – Серце в тебе, як сонце, братику!
Чунга також почала пити. Її байдужі, тьмяні, напівмертві очі дивилися на непереможних і Дикунку, на темну масу чоловіків і повій, які кружляли по залу поміж куп сміття, на пари, що підіймалися сходами, і на групки, розпорошені по кутках. Хосефіно, спершись ліктями на стойку бару, не пив; він дивився спідлоба на братів Леон, які цокалися склянками. Потім забриніли арфа й гітара, вдарив барабан і тарелі, пари стрепенулися. Очиці Літуми спалахнули від захвату.
– "Душа, серце і життя". Ах, ці вальси, повні спогадів. Ходімо танцювати, китаяночко.
Він потягнув Дикунку за собою, так само не дивлячись на неї, й вони загубились у натовпі тіл і тіней; брати Леон підспівували, відбиваючи ритм руками. Спокійний, холодний погляд Чунги тепер був прикутий до Хосефіно, немовби хотів заразити його своїми безмежними лінощами.
– Що за диво, Чунгіто, – здивувався Хосефіно. – Ти п'єш?!
– Але ж тобі й страшно, – зауважила Чунга, і за мить насмішкувата іскорка майнула в її погляді. – Ну й наполохався ж ти, непереможний.
– Нема чого боятися, – сказав Хосефіно. – Бачиш, як я дотримав слова, не було жодного скандалу.
– Не можеш подолати того страху, – неохоче засміялася Чунга. – В тебе навіть голос тремтить, Хосефіно.
III
Сержант, звісивши голі ноги, сидів на сходах караульного посту, а довкола все хвилювалося – лісисті узгір'я, капірони на площі Санта-Марія де Ньєва, навіть хатини під поривами теплого, з посвистом вітру ходили ходором. Містечко поринуло в непроникну темряву, жандарми хропли голяка під москітними сітками. Сержант курив цигарку й затягувався вже останній раз, коли раптом із-за очерету тихо виплив, винесений водами Ньєви, човен з куренем, що, як копиця, бовванів на кормі. Туману не було, і з посту видно було пристань, яскраво освітлену місяцем. Якась постать вистрибнула з човна, пробігла між приколів, зникла в темряві площі й за хвилину з'явилася знову, біля самого посту. І тоді сержант уже міг розпізнати обличчя Лаліти, її рішучу ходу, сильні руки, які рухалися в такт ході. Він підвівся трохи, почекав, поки вона дійде до сходів.
– Добрий вечір, сержанте, – привіталася Лаліта. – Як чудово, що ви не спите.
– Я на варті, сеньйоро, – мовив він. – Добрий вечір, і прошу мене пробачити.
– За те, що ви в трусах? – засміялася Лаліта. – Прошу, не переймайтеся цим, хіба ж дикуни не ходять зовсім голі?
– За такої спеки вони мають рацію. – Сержант сором'язливо притулився до поручнів. – Але ось москіти бенкетують, упиваються нашою кров'ю, у мене все тіло горить.
Лаліта стояла, трохи відкинувши голову назад, світло лампи біля входу падало на її вкрите прищиками обличчя, а розпущене волосся, яке куйовдив вітер, вкривало її плечі, немов пальмовий плащ із найтонших волокон ягуа[23].
– Ми пливемо до Пато Хуачана, на день народження, – повідомила Лаліта. – Святкування почнеться з самого ранку, а ми не змогли раніше вибратися.
– Доброго вам відпочинку, – побажав сержант. – Будь ласка, випийте там по скляночці за моє здоров'я.
– Ми й дітей узяли з собою, – сказала Лаліта. – Але Боніфація не схотіла поїхати. Ще не може позбутися того страху перед людьми, сержанте.
– Що за дурна дівчина! – стенув плечима сержант. – Адже тут рідко випадає нагода повеселитись.
– Ми будемо там аж до середи, – вела далі Лаліта. – Якщо б та бідолашка потребувала чогось, чи не могли б ви їй допомогти?
– Дуже радо, сеньйоро, – погодився сержант. – Тільки ж ви самі бачили, я гостював у вас тричі, та вона навіть до дверей не підійшла.
– Жінки дуже вередливі, – не вгавала Лаліта. – Хіба ви ще не помітили? Зараз, коли вона залишилась сама, як палець, немає іншого виходу. Я попрошу вас зазирнути завтра.
– Із задоволенням, – мовив сержант. – Ви знаєте, коли з'явився човен, я подумав, що то корабель-привид, Той, що зі скелетами, які викрадають і забирають з собою нічних волоцюг. Я ніколи не був забобонним, але тут заразився від місцевих.
Лаліта перехрестилась і порухом руки наказала йому замовкнути, – сержанте, ви ж знаєте, що ми подорожуватимемо вночі, як можна говорити про таке? Значить, до середи? Адріан просив передати вам вітання. Вона подалася геть, а сержант, почекавши, доки маленька постать знову вималюється поміж пальмами й стрибне в човен, пішов до приміщення, щоб вдягтися. Ну, друже, поле діяльності тобі підготовлене! Він одяг сорочку, штани й черевики, мимохіть прислуховуючись до спокійного дихання жандармів, – човен, мабуть, уже пливе в бік Мараньйону серед каное та баркасів, а на кормі стоїть Адріан Ньєвес, орудуючи веслом. Ці жителі сельви подорожують із власним домом, зі всіма пожитками так, як той старий Акіліно; невже він провів близько двох десятків років на річках, що за дивні звичаї? Розлігся гуркіт мотора, який приглушив тріпотіння крил нічних птахів, різний шурхіт та цвіркотіння цикад, потім поволі стих, віддаляючись, а лісові голоси почали озиватись один за одним і знову заполонили ніч.