Та вона подолала спокусу змішати всі цінності докупи й знову розмістила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй самій не залишалося тепер нічого, крім болю та порожнечі.
— Мені час вертатися. Дощу вже нема.
Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.
— Я одержала нові платівки,— сказала вона.— Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...
"Сьогодні ж після вечері покладу цьому край",— вирішив Дік. Він кляв на чім світ стоїть Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.
Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.
— Bonjour, Docteur.
— Bonjour, Monsieur,
— Il fait beau temps.
— Oui, merveilleux.
— Vous êtes ici maintenant?
— Non, pour la journée seulement.
— Ah, bon. Alors — au revoir, Monsieur. [31]
Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядальниць.
— Міс Уоррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти. Їй хочеться сьогодні лягти раніше, і вона повечеряє в себе, нагорі.
Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Уоррен знову поводиться дивно.
— Он як. Ну що ж...— Дік проковтнув слину, намагаючись вгамувати гучне биття серця.— Нехай відпочиває. Дякую.
Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.
Попередивши Франца запискою, що не залишиться вечеряти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зійшов на платформу і останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом здалося, що все — і клініка, і платформа — розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім маленьким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюріха.
Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він подзвонив Францові в клініку й запитав, чи здорова вона.
— Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні,— відповів Франц.— Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?
Дік спробував перестрибнути альпійське провалля, що розділяло чоловічу й жіночу статі.
— Та, власне, нічим — в усякому разі, на мій погляд. Я тримався досить холодно, але, здається, не настільки, щоб змінити її ставлення до мене — якщо воно справді таке, як ви вважаєте.
Можливо, його самолюбство було вражене тим, що не довелося завдати coup de grâce.
— Її розмова з доглядальницею наводить на думку, що вона все ж таки зрозуміла.
— От і чудово.
— Отже, вийшло краще, ніж можна було сподіватись. Я не помітив якихось ознак нервової реакції — за винятком хіба отієї неуважливості...
— Що ж, тим краще.
— Чекаю на вас найближчим часом, Діку.
VIII
Кілька тижнів Дік ходив сам не свій. Патологічний початок і холоднокровно розрахований кінець усієї цієї історії лишили неприємний присмак бездушності. Ніколь обманули, зігравши на її почуттях. А що, як такі ж почуття живуть і в ньому? Йому самому треба тепер позбуватися солодких мрій — щоночі снилось, як вона йде стежкою від клініки, вимахуючи великим солом’яним брилем.
Якось Дік побачив її не вві сні: він саме проходив повз готель "Палас", коли розкішний "ролс-ройс" зупинився біля вигнутого півмісяцем під’їзду. Всередині, зовсім маленька порівняно з величезною машиною і ніби невагома, підтримувана в повітрі надмірною потужністю сотні кінських сіл, сиділа Ніколь з якоюсь молодою жінкою, очевидно, своєю сестрою. Ніколь помітила його, і в неї злякано розтулились уста. Дік торкнувся пальцями капелюха й пройшов, не зупиняючись, але на мить усі химери Гросс-Мюнстера з вереском закружляли навколо нього в шаленому танку. Кілька разів він пробував умовляти себе, докладно аналізував перебіг її хвороби й доводив, що рецидиви неминучі, як неминучі життєві конфлікти, що призводитимуть до них,— виходила солідна стаття, яка могла б переконати будь-кого, крім її автора.
Все це тільки зайвий раз переконало Діка, як глибоко зачеплені його власні почуття; переконавшись, він почав гарячково шукати протиотрутних засобів. Один з них нагодився в особі телефоністки з Бар-сюр-Оба, яка подорожувала тепер по Європі від Ніцци до Кобленца, полюючи чоловіків, що впадали коло неї в армії, в золоту пору її життя; другим стала клопітна справа з оформленням квитка на військове транспортне судно, що в серпні вирушало спеціальним рейсом до Сполучених Штатів; і, нарешті, третім — напружена робота над коректурою книжки, що восени мала бути віддана на суд усіх психіатрів, які знали німецьку мову.
А втім, для Діка ця книжка була вже вчорашнім днем; йому хотілося заглибитись у практичні дослідження — а для цього треба було домогтися нової стипендії й призначення за обміном до якої-небудь порядної клініки.
Тим часом від задумав написати нову монографію: "Спроба послідовної класифікації неврозів та психозів на основі обстеження тисячі п’ятисот випадків із психіатричної практики як до, так і після Крепеліна, діагностованих згідно з термінологією різних сучасних шкіл", з не менш гучним підзаголовком: "З хронологічним оглядом полеміки з даного питання".
Ця назва звучатиме по німецькому просто колосально. [32]
Дік неквапно натискав на педалі велосипеда, раз у раз поглядаючи на Дан-дю-Міді і примружуючись, коли між прибережними готелями Монтре зблискувала дзеркальна гладінь озера. Серед перехожих він помічав англійців, які вперше після чотирирічної переправи з’явилися тут і тепер ходили групами, роздивляючись довкола пильно й сторожко, мов герої детективних романів; напевно, їм здавалося, що за кожним рогом у цій сумнівній країні на них чатують добре вишколені німецькі банди. На руйновищі, що його залишив після себе сель, кипіла робота, зводилися нові будинки. В Берні й Лозанні незнайомі люди не раз питали в Діка, чи можна цього року чекати приїзду американців: "Якщо не в червні, то хоч у серпні?"
На ньому були короткі шкіряні штани, військова сорочка, спортивні черевики. В рюкзаку — переміна білизни й бавовняний літній костюм. На станції гліонського фунікулера він здав велосипед у багаж і вмостився з кухлем пива на терасі станційного буфету, з якої видно було, як схилом під кутом вісімдесят градусів повзе вниз жучок-вагончик. Одне вухо в Діка було повне закипілої крові ще з Ла-Тур-де-Пельц, де він раптом почав чимдуж натискати на педалі, аби довести собі, що ще не втратив спортивної форми. Він попросив спирту й промив вухо; вагон фунікулера тим часом підповз до перону. Пересвідчившись, що велосипед на багажній платформі, він закинув свій рюкзак у нижнє відділення вагона й увійшов сам.
Вагони гірських колій мають скісну форму, кут скосу в них приблизно такий, як у крис капелюха, власник якого воліє залишатись невпізнаним. Слухаючи, як булькотить вода, витікаючи з камери під вагоном, Дік захоплено думав про дотепність конструкції: камера другого вагона, що нагорі, наповнюється в цей час водою, і як тільки гальма будуть відпущені, той другий, важчий, почне спускатися, тягнучи вгору свого двійника. Справді геніально!
Двоє англійців, що сиділи навпроти Діка, обговорювали надійність троса.
— Трос англійського виробництва витримує, як правило, п’ять-шість років. Позаторік німці перехопили в нас замовлення, і хочете знати, на скільки вистачило їхнього троса?
— Ну, цікаво,
— На рік і десять місяців. А потім швейцарці продали його італійцям. Ті не дуже прискіпуються до якості тросів.
— Уявляю собі, як підірвала б престиж Швейцарії аварія фунікулера.
Кондуктор замкнув двері, дав по телефону сигнал своєму колезі, і вагон, шарпнувшись, рушив угору, до малесенької цяточки ген на смарагдовій вершині. Незабаром низькі дахи лишилися внизу, і перед пасажирами почала розгортатися кругова панорама Во, Вале, Швейцарської Савойї та Женеви. Центр озера, охолоджуваний швидкоплинною Роною, був одночасно й центром усього західного світу. По озеру плавали лебеді, схожі на човни, й човни, схожі на лебедів, ніби несправжні на тлі цієї бездушної краси. День був погожий, на берегах яскраво зеленіла трава, тенісні корти курзалу сліпучо біліли під сонцем. Людські постаті на кортах не відкидали тіней.
Коли з-за обрію виплив Шільйон і острів із Саланьйонським замком, Дік поглянув униз. Фунікулер уже піднявся понад найвищі будинки узбережжя. Обабіч колії серед густих кущів виникали нові яскраві плями квітників. Уся ця буйна краса була власністю управління фунікулера, і у вагоні висіла табличка з написом: "Défence de cueillir les fleurs". [33]
Але квіти, що їх заборонялося зривати, самі лізли досередини вагона і, відпустивши його нарешті й уклонившись на прощання, змикалися знову в рожевому суцвітті. А тим часом у вагон уже зазирали інші квіти.
В сусідньому відділенні кілька англійців, стоячи, голосно захоплювалися панорамою; раптом вони замовкли й розступилися, шоб пропустити якусь молоду пару, що, вибачаючись, пробиралася вниз, до найнижчого відділення, де сидів Дік. Юнак був італієць чи француз — очі як в опудала оленя; дівчина була Ніколь.
Засапані, вони з веселим сміхом гепнулися на сидіння навпроти Діка, відтіснивши в куток англійців, і Ніколь сказала:
— Привіт!
Вона стала ще вродливішою, і Дік не зразу збагнув, що в ній перемінилося, аж потім побачив: у неї нова зачіска, її шовковисте волосся підстрижене й завите кучерями. В сиво-блакитному светрі, в білій тенісній спідниці вона була ніби перший травневий ранок, клініка не лишила на ній жодного сліду.
— У-ух! — видихнула вона.— Ну і прискіпливий цей контролер! Напевно, на зупинці нас заарештують. Доктор Дайвер — граф де Мармора. Господи! — все ще відсапуючись, вона провела долонею по новій зачісці.— Розумієте, сестра купила нам квитки першого класу, інакше вона не може.— Вони з Марморою перезирнулися, й Ніколь вигукнула: — А виявилося, що перший клас зразу за кабіною водія, справжнісінький катафалк, на вікнах занавіски на випадок дощу, і нічого не видно.