Я вернувся до його комірчини, щоб розпитати, а той мені відповів, що не може докладно мене поінформувати, бо панянки прийшли вперше і саме за його відсутности, але він спитає в жінки — та їх уже раз бачила. Жінка в цей час підмітала чорні сходи. Хто не спізнавав у житті десь таких солодких вагань? Спочутливий приятель, якому ми описуємо зустрінуту на балу дівчину, доходить висновку, що це його знайома, і запрошує нас разом до себе. Але чи не помиляємося ми, вибираючи з-поміж стількох осіб єдино лише на підставі описаного портрету? Чи дівчина, яку ми за хвилю побачимо, не буде зовсім інша, ніж ця омріяна? А що, як з усмішкою простягне нам руку саме та, про яку мріємо? Це трапляється досить часто і не завжди на підставі розумування, такого переконливого, як міркування про мадемуазель д'Епоршвіль, а радше завдяки певного роду інтуїції, а також долі, прихильній до нас. Врешті, побачивши її, ми кажемо собі: "Так, це вона". Пригадую, як серед дівчат що прогулювались над морем, я вгадав, що ось оце Альбертина Сімо-не. Спогад завдав мені гострого, але короткого болю, і, поки швейцар ходив по свою жінку, я застановлявся, думаючи про мадемуазель д'Епоршвіль, — як то буває у хвилини очікування, коли ім'я чи щось інше, ознака, яку ми чомусь пов'язали з якимсь обличчям, раптом від нього звільняється і витає серед багатьох інших, ладна, якби вона пристала до нового обличчя, обернутися заднім числом на перше, яке вона досі нам окреслювала чимось незнаним, неторкнутим, невловимим: чи швейцар не скаже мені зараз, що мадемуазель д'Епоршвіль — це одна з двох чорнявок. Тоді б розвіялася порохом істота, в чию реальність я вірив і яку вже покохав, метикуючи лише про те, як нею заволодіти. У такому разі ця ясноволоса й лукава мадемуазель д'Епоршвіль розділилася б як стій на два різні складники, самовільно поєднані мною так, як це робить романіст, стоплюючи для створення вигаданих героїв різні запозичені з життя елементи, які, взяті окремо, коли ім'я не підтверджується задумом, утрачають усякий глузд. У цьому разі моя аргументація зазнала краху, але якою міцною вона себе показала, коли швейцар вернувся і сказав, що мадемуазель д'Епоршвіль — білявка!
Відтоді я перестав вірити в омоніми. Треба щоб неабияк пощастило, аби одна з дівчачої трійки носила ім'я д'Епоршвіль, щоб вона озиралася на мене в такий спосіб, майже з усмішкою (що становило перший істотний доказ на моє припущення), і щоб це була не та, що вчащала до борделю.
Для мене почався несамовито гарячковий день. Ще до виходу по закупи всього, що допомогло б мені причепуритися і справити за два дні найкраще враження під час візити до ду-кині Ґермантської, де я познайомлюся з приступною дівчиною і домовлюся з нею про сходини (я розраховував знайти спосіб, аби порозумітися з нею в куточку салону), для більшої певносте я телеграфував Роберові, питаючи про її ім'я та вигляд. Я сподівався, що він відповість мені впродовж доби, перш ніж вона, як сказав швейцар, знову прийде до дукині Ґермантської і (тепер я вже не думав ні про кого іншого, навіть про Альбертину) куди я теж піду о тій самій порі, хай би там що зі мною сталося, навіть якби я занедужав, то й тоді звелів би віднести мене на стільці. Я телеграфував Роберові не тому, що мав сумніви щодо особи і що побачена дівчина все ще відрізнялася в моїх очах від тої, яку він мені описав. Я вже не сумнівався, що це була одна й та сама дівчина. Але в лихоманці нетерпіння мені було б приємно, вже відчуваючи таємну владу над нею, одержати про неї докладну телеграму. На телеграфі я, проймаючись живим духом надії, при писанні зауважив, що нині я вже не такий безпорадний перед мадемуазель д'Епоршвіль, як був у дитинстві перед Жільбертою. Відтоді як мені зоставалося тільки написати телеграму, телеграфістові — прийняти її, а найшвидшій мережі — передати, ціла Франція і Середземномор'я, ціла гульлива минувшина Роберова, поставлена на впізнання зустрінутої мною особи, ладні були прислужитися зародженню роману; я міг уже про нього не думати, бо все мало так чи інакше розв'язатися протягом двадцяти чотирьох годин. А давніше, коли мене приводила з Єлисейських Полів Франсуаза, я, кинутий на поталу безсилих жадань, не маючи доступу до практичних засобів цивілізації, любив, як дикун, і навіть, позбавлений свободи рухів, як квітка. Відтоді я був як у лихоманці; батькова вимога, аби я поїхав з ним на два дні, через що мені годі було піти до дукині, вкинула мене в таку лють і таку розпуку, що мусила втрутитися мати й умовила батька залишити мене в Парижі. Я потім довго не міг заспокоїтися, а тимчасом потяг до мадемуазель д'Епоршвіль Стокрот посилився зведеною між нами перешкодою, а також побоюванням, що вже нічого не вийде з тих годин візити до дукині Ґермантської, яким я радів безперервно, як чомусь, чого ніхто мене не здатний позбавити. За твердженням деяких філософів, навколишнього світу нема і наше життя — у нас самих. Хай би там як, кохання, коли воно лише зароджується, вражає тим, як мало важить реальність. Якби мене попросили намалювати з пам'яти портрет мадемуазель д'Епоршвіль, описати її або навіть упізнати на вулиці, я б тільки руками розвів. Я бачив її в профіль, коли вона йшла, і вона здавалася гарненькою, звичайною білявкою — більше нічого я не міг би про неї сказати. Але потяг, заклопотаність і смертельний страх, що я можу її не побачити, якщо батько забере мене з собою, у поєднанні з образом, якого, власне, я ще не знав, але якого було досить, аби справити на мене приємне враження — все це й було вже коханням. Вранці, після блаженної безсонної ночі, я одержав телеграму від Сен-Лу: "ДЕ Д'ОРЖВІЛЬ, ОРЖ — ЗБІЖЖЯ ЯК ЖИТО; ВІЛЬ ЯК МІСТО, МАЛЕНЬКА БІЛЯВКА, ТОВСТУЛЯ, ЗАРАЗ У ШВЕЙЦАРІЇ". Отже, то була не вона.
У цю мить ввійшла з поштою моя мати, недбало, наче заклопотана чимось іншим, поклала її мені на ліжко й одразу вийшла. При цьому на її лиці грала усмішка. Я знав хитрощі моєї любої неньки, знав, що на її виду можна все безпомильно прочитати, якщо взяти за ключ бажання догодити іншим. Я посміхнувся й подумав: "У пошті є щось цікаве для мене; мама прибрала байдужого, неуважного виразу, щоб мій подив був цілковитий і щоб не робити так, як ті, хто позбавляє нас половини втіхи, повідомляючи нам про неї". А вийшла вона одразу тому, аби я з самолюбства не приховував своєї радости і через це переживав її менш бурхливо. На порозі вона наткнулася на Франсуазу з телеграмою в руці. Вона змусила її відступити й потягла за собою, — розлючену, вражену і здивовану. Адже Франсуаза вважала, що її посада передбачає привілей входити
о будь-якій порі до моєї кімнати і зоставатися тут скільки заманеться. А проте здуміння і гнів миттю зникли з Франсуазиного обличчя, зігнані чорною, облесною посмішкою трансцедент-ного жалю і філософської іронії, липку рідину якої виділяло для загоєння рани її вражене почуття гідности. Щоб не почувати себе згордованою, вона гордувала нами. В її понятті ми були "панством", тобто вередунами, які не відзначаються великим розумом, і, щоб показати свою владу, люблять давати людям розумним, тобто челяді, різні безглузді доручення, такі, як кип'ятіння води під час епідемії, миття підлоги мокрою ганчіркою, або виставляти з кімнати саме тоді, як їм хочеться там стовбичити. Пошту мама поклала мені під самою рукою, щоб вона не впала на підлогу. Я відчув, що там самі газети. Певно, в одній із них була стаття якогось із моїх улюблених і рідко друкованих письменників — це й був би для мене сюрприз. Я підступив до вікна, розсунув щільні штори. День вставав блідий і туманний, але вгорі ясніло небо, рожеве, як о цій годині плита в кухні, якщо її розтопити. Цей вид сповнив мене надією і бажанням прокинутися після нічної подорожі на гірській станційці, де я бачив рожевощоку молочарку. Я розгорнув "Фіґаро". Яка нудьга! Перша стаття була названа так само, як моя стаття, яку я надіслав, але яка не з'являлася. Проте не тільки назва... прошу, ось кілька моїх фраз, слово в слово. Це вже занадто! Я пошлю протест. Я чув, як Франсуаза, обурена тим, що її прогнали з мого покою, бурчала: "Це вже чорт зна що! Дитятко народилося у мене на очах. Звісно, я не бачила, як мати народжувала його. Але коли я його побачила, він мав, щоб не збрехати, не більше п'яти рочків!" Але тут було не лише кілька слів, але все, мій власний підпис! Мою статтю надруковано! Однак мій розум, який, мабуть, почав уже підупадати і втомлюватися, ще й досі начебто не тямив, що це моя стаття; так старигани плуганяться й далі, навіть якщо це вже не потрібно, навіть якщо треба негайно відійти від несподіваної та ще й небезпечної перепони. І лише потому я взявся за поживу духовну, тобто почав читати газету, ще теплу з верстату і вогку від ранкової мли, бо на світанні її передають служницям, а ті приносять її своєму панові вкупі з кавою з молоком — чим не чудовий, одного печива, хліб, хлібина одна, але таких, як вона, десять тисяч, так, щоб була для кожного зосібна і щоб потрапила в оселі до всіх читачів.
Я тримав у руках не якесь число газети, а одне з десяти тисяч; це було не лише те, що написав я, це було те, що написав я, а читали всі. Аби добре уявити собі, що діється нині в інших оселях, я мав прочитати статтю не авторськими, а читацькими очима; я тримав у руках не лише те, що вийшло з-під мого пера, — це було писання у сприйнятті безлічі умів. Аби прочитати статтю, треба було перестати бути автором і перевтілитися в першого-ліпшого газетного читача. Тут усе на мені охололо: а чи помітить цю статтю неупереджений читач? Я недбало розгортаю газету, як це зробив би будь-хто інший, з такою міною, нібито мені не відомо, що мені пропонує ранкова газета, і квапливо шукаю насамперед світську хроніку чи політичні новини. Але моя стаття велика, і про людське око (як той, хто навмисно повільно продивляється поданий йому рахунок) я втуплююся в якийсь її уривок. Але багато хто з читачів не звертає уваги на першу статтю, а якщо й читає, не дивиться на підпис. Тепер я прирікаю собі завжди читати авторове ім'я. Але як ревнивий коханець, щоб повірити у вірність своєї коханки, ніколи не зраджує її, я журно думаю, що моя уважність не змусить бути уважними інших читачів.