У кімнаті стояв сейф і маленький секретер, так що вона була чимось середнім між вітальнею дрібного буржуа й конторою.
— А ну викладай, що там у тебе є! — наказав годинникар.
— Дозвольте мені спершу роздягтися, — заперечив я, знімаючи куртку. — Так буде ліпше. — І я почав, раз за разом, діставати з кишень черепаховий гребінь, аграф із сапфіром, брошку у вигляді кошика з фруктами, браслет з перлиною, рубінову обручку і як козирного туза — діамантове кольє, акуратно розкладаючи всі ці речі на плетеній скатертині. Під кінець, скинувши з дозволу господаря піджака, я зняв з шиї топазовое намисто й долучив його до решти скарбів.
— Ну, що скажете? — гордовито спитав я.
Я помітив, що у нього зблиснули очі, й він мимоволі прицмокнув губами, але поквапився удати, що чекав більшого, й сухо запитав:
— Це все?
— Усе? — перепитав я. — Їй-богу, шановний майстре, ви даремно намагаєтеся зробити вигляд, ніби до вас щодня приносять такі колекції.
— А тобі, напевне, дуже кортить якнайшвидше розпрощатися з цією колекцією?
— Не переоцінюйте палкість мого бажання, — не розгубився я. — Але якщо ви мене запитаєте, чи готовий я віддати її за розумну ціну, то я відповім ствердно.
— Молодець, — відповів він, — тобі, хлопче, розсудливости не позичати.
Із цими словами він присунув до столу одне з крісел, оббите ґобеленом, сів і взявся розглядати кожну річ окремо. Не чекаючи запрошення, я теж сів на стілець, заклав ногу за ногу й почав за ним спостерігати. Я бачив, як у нього тремтять руки, коли годинникар брався за черговий предмет, обстежував його й потім не клав, а скорше жбурляв назад на стіл. То було, безперечно, тремтіння пожадливости, хоча він неодмінно знизував плечима, особливо коли — а це він зробив двічі, — повісивши на руку діамантовий ланцюжок і дихнувши на камені, починав повільно пропускати його крізь пальці. Тим безглуздіше пролунала його заява, після того як він символічно обвів рукою все, що лежить на столі:
— П'ятсот франків.
— Дозвольте запитати, за що саме?
— За все.
— Ви жартуєте.
— Нам, хлопче, зараз обом не до жартів. За п'ятсот можеш залишити мені свій улов. Говори, так чи ні.
— Ні, — відповів я, встаючи. — І не подумаю. З вашого дозволу, я забираю свої сувеніри, бо бачу, що мене тут хочуть обдурити абсолютно нахабним чином.
— Що й казати, гідність тобі личить, — підколов він. — І характер у тебе сильний, не за віком. А оскільки це заслуговує на заохочення, то я дам тобі шістсот франків.
— Виявляючи таку щедрість, ви, звичайно, продовжуєте жартувати. Я, шановний добродію, виглядаю молодше за свої роки, але, ставлячись до мене як до дитини, ви нічого не доможетеся. Мені відома реальна вартість цих речей, і хоча я не настільки наївний, щоб припустити, що зможу отримати за них справжню ціну, та пропозицій просто аморальних теж не потерплю. Зрештою, конкуренція існує також і на цьому терені, тож я знайду, до кого звернутися.
— У тебе язик добре підвішений, на додачу до інших твоїх талантів. Але тобі не спадає на гадку, що конкуренти, якими ти мені погрожуєш, пов'язані між собою й дотримуються тих самих принципів?
— Питання тут дуже просте, пане Жан-П'єр, і зводиться до того, що або ви купите мої речі, або це зробить хтось інший.
— Я не проти придбати їх, і, як ми вже говорили, за цілком прийнятну ціну.
— Яка становить…
— Сімсот франків — це моє останнє слово.
Я мовчки взявся розпихати по кишенях своє добро й насамперед сховав діамантовий ланцюжок.
Він дивився на мене, й щоки в нього трусилися.
— Дурень, — не витримав він, — не вмієш цінувати свого щастя. Ти тільки подумай, яка це купа грошей — сімсот або вісімсот франків: для мене, який їх викладе, й для тебе, який покладе їх у кишеню! Чого тільки ти не придбаєш за… ну, скажімо, за вісімсот п'ятдесят франків: вродливі жінки, одяг, квитки в театр, чудові обіди, — а ти, дурню несусвітній, замість цього хочеш і далі тягати ці штуки в кишені. Ти впевнений, що за дверима на тебе не чекають поліцейські? А мій ризик теж треба взяти до уваги.
— Який ризик? — запитав я й про всяк випадок додав: — Ви що, в газетах читали про ці коштовності?
— Поки ще не читав.
— Ось бачите! А тут йдеться, принаймні, про вісімнадцять тисяч франків! Ваш ризик суто теоретичний. І все таки я візьму його до уваги так, ніби він справді існує, бо наразі відчуваю труднощі з грішми. Дайте мені половину вартости цих речей — дев'ять тисяч, і я визнаю угоду справедливою.
Він силувано розреготався, і мені випала не дуже приємна можливість споглядати пеньки зіпсованих зубів у нього в роті. Потім він верескливим голосом кілька разів повторив ту саму цифру й нарешті заявив:
— Ти з глузду з'їхав.
— Названу вами суму я вважаю вашим першим словом. Але вам доведеться її переглянути.
— Слухай-но, хлопче, це ж перша угода, яку ти укладаєш.
— Ну то й що з того? — відповів я. — Поставтеся з повагою до дебюту нового таланту! І не відштовхуйте його від себе безглуздою скупістю, навпаки, спробуйте привернути його широтою, подумайте про те, скільки разів він зможе ще бути вам корисний, цей хлопець, якого ви посилаєте до інших скупників, які краще усвідомлюють щасливий випадок, мають краще відчуття молодости й перспективности!
Він дивився на мене, геть сторопівши, й, напевне, зважував у своєму закостенілому серці сказані мною слова. Тут я поквапився скористатись моментом і додав:
— Який нам сенс, пане Жан-П'єр, сперечатися й займатись торгом та переторгом. Слід набратися терпіння й оцінити цю колекцію разом.
— Що ж, я не проти, — відповів він. — Давайте зробимо підрахунок.
Але тут я припустився грубої помилки. Певна річ, при оптовій ціні я б теж ніколи не виторгував у нього дев'яти тисяч франків, але боротьба за оцінку кожної речі окремо, яка тепер розгорнулася, поки ми сиділи за столом і годинникар записував у блокнот свої мерзенні розрахунки, змусила мене до зайвої поступливости. Вся ця історія тривала досить довго, хвилин сорок п'ять чи навіть довше. Нараз у крамниці задзеленчав дзвоник, і Жан-П'єр пішов відчиняти, пошепки наказавши мені:
— Сиди й не дихай!
Невдовзі він повернувся, й торг продовжився. Ціну за діамантовий ланцюжок я довів до двох тисяч франків, але якщо це й була перемога, то, безперечно, єдина. Марно закликав я небеса в свідки дивовижної краси топазового намиста, цінности сапфіра, що прикрашав собою аграф, білої перлини з браслета, рубіна й сірих перлів. За обручки ми зійшлися на півтори тисячі. Все інше, крім ланцюжка, після довгої боротьби було оцінене не нижче п'ятдесяти і не вище трьохсот франків. Загальна сума склала чотири тисячі чотириста п'ятдесят франків, і цей шахрай ще удавав, ніби це його жахає, й запевняв, що збанкрутіє разом зі своєю крамничкою. До того ж він ще оголосив, що коли так, то срібний годинник, який я купую, коштуватиме не двадцять п'ять, а п'ятдесят франків, тобто стільки, скільки він збирався заплатити за чарівну брошку-кошик. За кінцевим підрахунком мені належало чотири тисячі чотириста франків. "А Станко?" — подумав я. Мій прибуток був обтяжений великим боргом. І все-таки мені не залишалося нічого іншого, окрім вимовити своє "entendu".[49] Жан-П'єр відімкнув залізний сейф, під моїм скорботним прощальним поглядом запроторив туди свою здобич і виклав на стіл банкноти — чотири тисячних і чотири сотенних.
Я похитав головою.
— Чи не будете ви ласкаві дати мені дрібніші купюри, — сказав я, підсуваючи до нього тисячні асиґнації.
— Браво, браво! — вигукнув він. — Я хотів випробувати твоє почуття такту. Ти не хочеш пускати пил в очі, коли підеш на закупи. Мені це подобається. Та й взагалі ти мені подобаєшся, — продовжував він, розмінюючи тисячні папірці на сотенні й додаючи декілька золотих монет і купку срібних, — я б ніколи не пішов на таку з мого боку надто щедру угоду, якби ти не вселив мені довіру. Сам бачиш, що я хочу підтримувати з тобою зв'язок. З тебе, напевне, буде толк. Ти весь якийсь сонячний. До речі, як тебе звати?
— Арман.
— Ну, Армане, приходь знову й доведи, що вмієш бути вдячним. Ось твій годинник. А ланцюжок до нього я тобі дарую. (Він і ламаного гроша не коштував). До побачення, мій хлопчику! Не забувай мене. Поки ми тут займалися справами, я, так би мовити, в тебе закохався.
— Вам чудово вдалося впоратись із своїми почуттями.
— Анітрохи не вдалося.
Так жартома ми розсталися. Я поїхав омнібусом до бульвару Османа і в одному завулку, що відгалужується від нього, розшукав взуттєву крамницю, де й придбав собі пару чудових черевиків солідного вигляду, які водночас красиво облягали ногу, в них я й залишився, зауваживши продавцеві, що на старі більше й дивитись не хочу. Поруч, в універсальному магазині "Весна", вештаючись з відділення до відділення, я накупив різних необхідних дрібниць: три або чотири комірці, краватку, шовкову сорочку, м'який фетровий капелюх замість своєї шапки, яку я просто запхав до кишені куртки, парасолю у футлярі, який перетворював її на ціпочок — вона мені страшенно сподобалася, — замшеві рукавички й гаманець зі шкіри ящірки. Потім я зайшов у відділ готового одягу, де, не довго думаючи, придбав дуже приємний костюм з м'якої і теплої вовняної тканини, припасований точнісінько на мене; у поєднанні з крохмальним комірцем і синьою краваткою в білий горошок він був мені дуже до лиця. Костюм мені теж не захотілося знімати, я попросив вислати мені мою стару "оболонку" й заради жарту залишив адресу: "П'єр Жан-П'єр, номер дев'яносто два, вулиця Небесних Сходів".
Я чудово почувався, виходячи з "Весни" в обновках, тримаючи в руках, обтягнутих замшевими рукавичками, ціпочок і пакет, перев'язаний червоною стрічкою, й думав про жінку, яка тепер розпитує про мене й носить у душі мій безликий образ, який, на мою думку, тепер був більш гідним її розпитувань. Звичайно, вона пораділа б разом зі мною з того, що відтепер мій елеґантний вигляд краще пасує до наших відносин! Але за всіма цими клопотами день вже став хилитися до вечора, і я відчув голод. В одному з трактирів я замовив собі аж ніяк не розкішний, але ситний обід: рибний суп, добрий біфштекс з гарніром, сир, фрукти та два кухлі пива. Вгамувавши голод, я вирішив якусь годинку провести так, як збавляли часті, на кого я із заздрістю дивився вчора з вікна омнібуса: а саме — посидіти під накриттям кафе на Італійському бульварі, милуючись метушнею паризької вулиці.