Знову погасло світло.
За лаштунками Сільвена, підтримувана своїми товаришами, обливаючись сльозами, майже істерично вигукувала:
— Так не можна! Так не поводяться з актрисою на генеральній репетиції!
— Генеральна репетиція — це робочий етап! — кричав Вільнер.
Він постукав пальцем по годиннику-браслету.
— Ви були на сцені десять хвилин і вже на три хвилини відстали од тексту, поганці! При такому темпі вистава триватиме чотири години,
— Але мені було страшно! — простогнала Сільвена.
— Начхати мені на твої "страхи".
— Ні, ніг ні! Я нізащо не повернусь на сцену!
Вона тупотіла ногами і трясла головою.
— Гаразд, хай буде по-твоєму. Покличте сюди дублерку!
Сільвена зразу ж отямилась і з ненавистю глянула на Вільнера:
— Повір, я роблю це не ради тебе, — сказала вона, — а просто тому, що розумію свій професіональний обов'язок.
Завіса піднялась, і Сільвена знову вийшла на сцену. Вона була страшенно збуджена, і репліки вилітали з її уст, мов снаряди.
— У цієї крихітки голос, як у Сари Бернар, — шепнув барон Глюк, трохи підводячись, щоб досягти вуха своєї сусідки.
Тепер п'єса зазвучала куди сильніше, і глядачі забули, що вони сидять у театрі: Сільвена несподівано відчула приплив натхнення, а без нього актор—лише картонна лялька.
Голосом, жестами, рухами своєї коханки, таємничою манливою силою, що йшла від неї, Вільнер захопив своїх глядачів і повів їх у світ, створений ним.
А сам тим часом міряв кроками кімнату, поглядаючи на свій хронометр, потім підходив до дверей в зал, перевіряв реакцію глядачів, обурювався, що хтось не прийшов і двоє крісел незайняті, поглядав на ложу № 6, де сиділи Марта Бонфуа і пані Стен, а за ними голова фракції і Сімон Лашом.
Хтось закашляв — Вільнер здригнувся: він відчув шалене бажання накинутися на порушника тиші й придушити його.
У нього теж були свої "страхи".
Сільвена закінчила дію в тому ж темпі, в якому почала, і зал, щиро захоплений її грою, влаштував їй щедру овацію.
Юрба розпливлась по коридорах.
Чоловіки походжали неквапливо, трохи зігнувшись; у своїх чорних костюмах і туго накрохмалених сорочках, вони скидались на пінгвінів, спарованих із самицями найрізноманітніших видів пернатих.
Однак ці пінгвіни й різноколірні пташки були уособленням найрафінованішого смаку і гострого розуму; тут зібралося вісімсот чоловік, на яких у своїх думках, оцінках і моді рівнялася вся біла раса, — вісімсот чоловік, чиї туалети, коштовності, естетичні погляди і думки копіювались у Лондоні, Римі, Нью-Йорку, Стокгольмі, Белграді та Буенос-Айресі. Не всі вони були однаково блискучі, але в цілому являли собою зразок високого класу.
Правда, це товариство любило ласощі з душком. Але, певно, воно все-таки не дійшло до повного розкладу, бо, незважаючи на все те, що говорили про нього кожному наступному поколінню, воно змогло пережити за останні два століття чимало революцій, банкрутств та воєн і зберегти свою марку і свою вищість.
Серед того товариства можна було побачити чимало іноземців, або, вірніше, — космополітів, людей, які побували у всіх столицях світу, але яких Площа Згоди вабить з такою ж силою, як дзеркало, як глина, як сопілка; і вони, не змінюючи громадянства та паспортів, стають парижанами за своїм зовнішнім виглядом і способом мислення.
Єдиний, хто поводився не так, як усі, був Стрінберг. Він походжав поруч з Шудлером, у манишці, застебненій на дві перлини, кожна завбільшки з яйце дрозда, злегка похитуючись у своїх високих штиблетах. Важко було сказати, чи подобається йому вистава, чи він просто присутній тут. Він курив свої незмінні довгі сигарети з золотим мундштуком — затягнеться разів чотири й кине. А чергові жандарми, замість того, щоб чемно попросити його вийти покурити у вестибюль, прибирали з килимів золотий слід, що його залишав за собою мільярдер.
— Ви бачили Шудлерову руку? Аж страшно дивитись! — гомоніли в юрбі.
Два фінансисти стиха розмовляли. Люди весь час ходили за ними, оточували, випереджали з байдужим виглядом, хоч насправді робили це все сподіваючись, що їм кивнуть, усміхнуться, потиснуть руку. Було відзначено, що Лашом — один з тих небагатьох, хто мав честь бути відрекомендованим великому Стрінбергові, — поводився надзвичайно холодно і майже зразу відійшов. Зате Анатоль Руссо виробляв справжні антраша, наче вимуштруваний голуб у повітрі.
Марта Бонфуа стояла трохи осторонь, пишаючись своїми сивими локонами, своїми розкішними плечима, дзюркотливим сміхом і величною статурою.
— Оце і є Стрінберг?—шепнула вона, звертаючись до Сімона й Робера Стена. — Друзі мої, це людина пропаща. Я почуваю... З усього видно, — з його шкіри, погляду...
Говорили про п'єсу і, звичайно, найбільше про інцидент з опущеною завісою.
— Він зробив абсолютно правильно, абсолютно! — твердили Вільнерові товариші по мистецтву, які ніколи б не наважилися на таке.
Критики готували матеріал для статей, перевіряючи правильність своїх міркувань на знайомих, — так різник гострить ніж перед тим, як різати м'ясо.
Жоден з них не наважився щиро сказати, що спектакль йому подобається: вони прийшли сюди, щоб бути суддями, а головне — відзначитися коштом чужої праці. А естетична втіха від спектаклю — нехай собі втішаються світські люди та буржуа.
Якийсь тип у смокінгу з підтягненими рукавами, щоб видно було манжети, пищав тоненьким голоском:
— Справжня гидота, а точніше, гидота в розрідженому вигляді, як буває гусяча печінка, але ж розріджена гусяча печінка куди дешевша.
В цей час пролунав дзвінок, заглушив кудкудакання типа в смокінгу і пінгвіни з пташками пішли на свої місця.
Коли піднялася завіса, по залу прокотився шепіт, і багато хто з присутніх мимоволі глянув на літерну ложу, де сиділи два фінансисти. Річ у тім, що декорації другого акту точно відтворювали — це скидалося на шарж — обстановку Шудлерового дому.
Париж уміє оцінити насмішку, і декораціям аплодували. Але в міру того, як розгорталась дія, схожість ставала дедалі разючіша, бо на сцені батько, ревниво оберігаючи свою владу, готував загибель і смерть свого сина.
Створювалося враження, наче Вільнер посадовив Шудлера в літерну ложу тільки для того, щоб усі зрозуміли, кого він узяв за прообраз.
Походжаючи коридорами і час од часу підходячи до дверей, Вільнер помітив у шостому ряду партеру самотню молоду жінку, дуже вродливу, дружину службовця з Ке д'Орсей.
Він покликав адміністраторку.
— Люба Летан, зробіть мені послугу, — сказав він. — В антракті підійдіть до отієї чарівної дами, яку ви там бачите... її звуть пані Буатель. Вона така невесела, бідолашна, що в мене аж серце болить, коли я дивлюсь на неї... І одведіть її в мою літерну ложу. Ви скажете їй, що я на цьому наполягаю. А потім піднесіть від мого імені квіти.
— Але де ж я візьму в таку пору квіти, пане Вільнер?
— Оцього вже я не знаю... поклопочіться самі. Стривайте: візьміть у кімнаті Сільвени... Їй сьогодні понаносили силу-силенну квітів!
У третій дії Вільнер, упевнений в тому, що вистава матиме успіх, зайшов, як звичайно, у свою літерну ложу ліворуч сцени, щоб потім усі могли сказати, що бачили його на генеральній репетиції в залі, і він був такий спокійний, наче дивився чужий спектакль.
В ложі, сховавшись у темний куток, сиділа страшенно збентежена пані Буатель, висока, струнка молода жінка; біля її ніг лежали гладіолуси.
— А де ж ваш чоловік? — пошепки спитав її Вільнер.
— Він дуже шкодував... Він змушений був піти з вистави... його викликав міністр,
— Он як... чудово. Я вважаю, що республіка в надійних руках.
Він підняв з підлоги квіти і поклав їй на коліна. Потім, легенько погладжуючи ногу молодої жінки, зашепотів їй на вухо:
— Ви просто красуня... Ви сьогодні найкрасивіша... Без вас мій успіх нічого не вартий. Зараз я розумію, що то ради вас я створив свій спектакль. Я дарую його вам.
Він ладен був засипати її подарунками, які йому нічого не коштували.
Чарівна пані Буатель, зовсім недосвідчена в таких справах, страшенно ніяковіла і не знала, що їй робити. Раптом вона придумала:
— Прошу вас, — сказала вона, — дайте мені послухати: це так гарно!
Тим часом на сцені Сільвена гинула, отруєна купоросом. Останню сцену вона провела з таким піднесенням, що захоплені її грою глядачі забули навіть про те, що пора вже шукати по кишенях номерки од вішалки або ключі від машини. То був справжній успіх.
За кілька секунд до кінця Вільнер повернувся за лаштунки.
Завіса опустилась; у залі загриміли оплески; актори старанно лічили, скільки разів їх викликали, виходили кланятись.
Сільвена виступила вперед, голос її тремтів од збудження.
— Ми мали честь репетирувати перед вами востаннє п'єсу пана Едуарда Вільнера, — промовила вона.
І, наче це було для всіх новиною і несподіванкою, зал знову вибухнув оплесками. Ті, хто згодом усно або в пресі найбільше лаятиме п'єсу, особливо голосно вигукували: "Автора! Автора!" Тоді вийшов Вільнер, величний і тріумфуючий в апофеозі своєї слави, щоб прийняти ці вибухи оплесків, — так, мабуть, Зевс на схилах Олімпу прислухався до шелесту дощу, якому раз на рік змушений був підставляти своє тіло, щоб жити й творити.
Він узяв Сільвену за руку і вивів наперед, показуючи юрбі нового кумира, нову смертну, яку він зробив богинею.
Парижу піднесли чудову актрису, і Париж влаштував їй овацію.
Потім юрба ринула у святилище — за лаштунки. На вузеньких гвинтових почорнілих сходах, серед брудних стін, вдихаючи своєрідний запах — суміш пудри, пилу, супу й сечі, юрмились, штовхаючи одне одного, чоловіки у вечірніх костюмах і дами в оксамиті й атласі; вони тримали довгі спідниці пальцями в дорогоцінних перснях.
Крихітний барон Глюк — "краплина води в моноклі", як прозвав його Вільнер, підстрибував, звивався, продирався крізь цю силу-силенну колін та ліктів, щоб першим досягти мети. То був запальний, маніакальний любитель театру, він знав усіх акторів, усіх актрис. Він якось умудрявся бути одночасно в усіх акторських кімнатах, гугняво розсипаючи надмірні похвали.
— Ти чудо, крихітко, справжнє чудо! — казав він. — Це була Сара Бернар, це була Режан, це була Барте... А втім, ні: це було далеко краще, це була ти!
— Правда? Ви це серйозно, чи просто, щоб порадувати мене? — питала Сільвена, тішачись компліментами.
Барон Глюк здивувався, не побачивши в кімнаті Сільвени гладіолусів, які він їй послав, але він був дуже короткозорий, а з монокля, звичайно, користі небагато, та й, крім того, юрба понесла його далі, до кімнати Ромена Дальма, що грав роль сина.
— Геніально, мій хлопчику, ти був справді геніальний...
Едуарда Вільнера, притиснутого до стіни, мабуть, задушили б шанувальники, якби він не був таким велетнем.
— Справді?..