Доктор мовив: утома не дозволяє вам говорити, прошу, сядьте на хвилинку, доньє Хуано, розкажіть, будь ласка. А вона: де Антонія? Обидва чоловіки переглянулися, незнайомий сказав: добре було б відпровадити її додому. А доктор: так, звичайно, я знаю куди, ця жінка з Гальїнасери. Вони взяли її під руки, майже несли в повітрі, і Хуана Бауро: чи не бачили ви Антонію, ту, сліпу? І доктор Севальйос: заспокойтеся, доньє Хуано, як тільки дійдемо, ви нам усе розповісте. А другий: що це так смердить? І доктор Севальйос: знахарське зілля, бідна стара.
Хуліо Реатегі витирає чоло, дивиться на перекладача: переклади йому – він завинив перед владою, це дуже погано і за це доведеться дорого заплатити. Галявина в Уракусі мала, трикутна, ліс щільно підступає до неї, гілки та ліани переплітаються над гостроверхими, вигнутими, як качачі хвости, покрівлями хижок на палях. Перекладач гарчить, жестикулює. Хум уважно слухає. Хижок, подібних одна до одної, як близнята, десятка зо два: покрівлі з листя, стінки з пальмових дощок, зв'язаних ліанами, сходинки незграбно видовбані в колодах. Двоє солдатів розмовляють біля хижки, ущерть напханої полоненими уракусами, інші розбивають намети поблизу яру. Капітан Кірога воює з москітами, а дівчинка спокійно стоїть біля капрала Роберто Дельгадо, час від часу поглядаючи на Хума. Вона світлоока, на ще пласких, як у хлопчика грудях, бубнявіють маленькі темні пипки. Тепер говорить Хум, з його синіх губів зриваються різні звуки та плювки. Хуліо Реатегі відсувається, щоб вберегтися від слини, і перекладач: капрал крав, тобто хотів красти, і його побили, пізніше він поїхав звідси, Хум дав йому каное, своє власне, а лоцман утік, Хум каже, що сам бачив, як він стрибнув у воду, сеньйоре. Капрал Дельгадо підступає до Хума: брехня. Капітан Кірога зупиняє його порухом руки. Це брехня, сеньйоре, я плив, щоб побачитися зі своєю родиною в Багуа, хіба став би я витрачати час на крадіжку, та й що я міг би тут вкрасти, мій капітане, якби навіть дуже захотів, ви ж бачите, які злидні в цій Уракусі? А капітан: отже, виходить, що вони того рекрута не вбили. Чи правда, що він кинувся в Мараньйон? Бо колись, чорт забирай, він не загинув, то, значить, дезертирував. Капрал складає два пальці хрестиком і цілує їх: вони вбили його, мій капітане, а щодо крадіжки – це несусвітна брехня. Ми зробили лише невеличкий обшук, шукали той засіб від москітів, про який я вам казав, але вони зв'язали мене й побили кийками; і служника – теж, а лоцмана, напевне, вбили і закопали, щоб ніхто його не знайшов, мій капітане. Хуліо Реатегі посміхається до дівчинки, яка дивиться на нього спідлоба. Перелякана? Зацікавлена? На стегнах у неї пов'язка, а густе, запилюжене волосся легко погойдується, коли вона рухає голівкою; ані на обличчі, ані на руках немає ніяких оздоб, лише на кісточках ніг два карликових гарбузики. А Хуліо Реатегі: чому він не захотів торгувати з Педро Ескабіно, чому не продав йому цього року каучук, як завжди? Переклади йому це, – й перекладач гарчить і жестикулює. Хум слухає, схрестивши руки на грудях, а губернатор манить пальцем дівчинку, щоб підійшла, проте вона повертається до нього спиною, і перекладач: сеньйоре, він каже, що Ескабіно диявол, хай забирається геть, вони ніколи більше з ним не торгуватимуть, ані Уракуса, ані Чікаїс, жодне селище агварунів, бо скупник їх обманює, сеньйоре. А Хуліо Реатегі: що ж уракуси робитимуть з каучуком, який не хочуть продавати хазяїну Ескабіно, – він і далі лагідно дивиться на дівчинку, – і що вони робитимуть зі шкурами? Переклади це. Перекладач і Хум гарчать, плюються, жестикулюють: тепер Реатегі стежить за ними, трохи нахилившись у бік агваруна, а дівчинка ступає крок уперед і дивиться на чоло Хума: рана спухла, але вже не кривавить, праве око дуже запливло. І Хуліо Реатегі: кооператив? Такого слова, синку, немає в мові агварунів, невже він сказав кооператив? А перекладач: сказав це по-іспанському, сеньйоре, – і капітан Кірога: так, я також чув. Що це за історія, сеньйоре губернатор? Чому вони вже не хочуть торгувати з Педро Ескабіно? Звідки вони це взяли, щоб плисти до Ікітоса продавати каучук, якщо навіть не знають, що це таке – Ікітос? Хуліо Реатегі замислено знімає шолом, пригладжує волосся, дивиться на капітана: вже років з десять, капітане, Педро Ескабіно привозив їм тканини, рушниці, ножі, все необхідне для того, щоб іти в ліс добувати каучук, і їхав назад. Потім Ескабіно повертався, вони віддавали йому те, що зібрали, а він розраховувався з ними харчами та іншими товарами, яких вони потребували; цього року вони також отримали завдаток, але не схотіли нічого йому продати. Ось така історія, капітане. Солдати, які розбивали намети, підходять, один простягує руку, доторкується до дівчинки, та відстрибує, гарбузики торохкотять, і капітан: ага, ось воно як, довір'ям зловживають, а я про це не знав, побили військового, ошукали цивільного, нічого дивного, якщо вони й справді того рекрута вбили. А губернатор: тримайте її, бо втече. Троє солдатів біжать за дівчинкою, яка, однак, вислизає від них. Нарешті хапають її посеред галявини, підводять до губернатора, той гладить її рукою по обличчю, – в неї жвавий погляд і щось миле в жестах, вам не здається, капітане? Шкода, що ця дівчинка мусить зростати у таких умовах. І капітан: авжеж, доне Хуліо, погляньте лишень, які в неї зелені очі, – а той: це що, Хумова донька? Нехай перекладач запитає, – і капітан: та й животик у неї не здутий, як у цих дітей, які ковтають тут стільки паразитів. А капрал Роберто Дельгадо: така маленька й гарна на вигляд, давайте зарахуємо її в роту, сеньйоре капітан. Солдати сміються: чи це його донька? І перекладач: ні, сеньйоре, вона навіть не уракуска, але також і не агварунка, народилася в Пато Хуачана, так він каже. Хуліо Реатегі підкликає двох солдатів: відведіть її до намету й обережно з нею, ніяких забав. Один з солдатів бере дівчинку за руку, і вона без опору дає себе вести. Хуліо Реатегі повертається у бік капітана, який знову змагається з незримими, швидше уявними летючими ворогами, – тут були такі, що називали себе вчителями, капітане. Втерлися у племена немовби для того, щоб учити дикунів іспанської мови, і зараз ми бачимо результати – капрала побили, завдали збитків Педро Ескабіно. Чи ви, капітане, уявляєте собі, що б то було, коли б усі дикуни вирішили дурити скупників, які дають їм завдаток? Капітан поважно й глибокодумно чухає рукою підборіддя: фінансова катастрофа? Губернатор киває головою: ті зайди завжди сіють заворушення. Колись уже приїжджали сюди чужоземці, англійці, під виглядом ботанічної експедиції; побували в сельві, вивезли з собою насіння каучукового дерева, і одного чудового дня світ був заполонений каучуком з англійських колоній, дешевшим від перуанського та бразільського; це було лихо для Амазонії, капітане. А той: чи правда, сеньйоре, що в Ікітосі торговці каучуком запалювали банкноти й прикурювали від них сигари? Хуліо Реатегі всміхається: мій батько тримав кухаря для своїх собак, уявіть собі, – і капітан сміється, солдати теж сміються, тільки Хум лишається поважним і зі схрещеними руками час від часу поглядає на хижку, повну ув'язнених уракусів, Хуліо Реатегі зітхає: тоді працювали мало і заробляли багато, а тепер за мізерний зиск потрібно платити власною кров'ю й до того ж доводиться змагатися з такими ось людьми, розв'язувати такі дурні проблеми. І капітан, споважнівши: доне Хуліо, ви ж бачите, що в Амазонії життя суворе, – а Реатегі, раптово суворим голосом, до перекладача: агваруни не повинні продавати каучук в Ікітосі, вони повинні виконати свої зобов'язання; ті чужинці ошукали їх, нехай вони забудуть про кооператив і подібні дурниці. Хазяїн Ескабіно повернеться, нехай торгують з ним як завжди, переклади їм це. І перекладач: надто швидко, сеньйоре, повторіть повільніше, – а капітан: тобі ясно сказано, не мороч голови.
І Хуліо Реатегі: байдуже, капітане, я зроблю йому таку приємність. Перекладач гарчить, жестикулює, Хум слухає, дме легкий вітерець, тихенько шелестить листя, чути сміх – це дівчинка й солдати бавляться біля наметів. Капітанові уривається терпець: скільки це ще триватиме? – трусить Хума за плече, – ти зараз не зрозумів, насміхаєшся з нас? Хум підводить голову, дивиться здоровим оком на губернатора, вказує на нього рукою, потім гарчить, і Хуліо Реатегі: що він сказав? А перекладач: лається, сеньйоре, ти, каже, диявол, сеньйоре.
У коридорі не було нікого, лише знизу долинав шум. Лампа, що висіла під стелею, була обгорнута в блакитний целофан і осявала блідим, немов досвітнім світлом, збляклі шпалери на стінах та ряд однакових дверей. Хосефіно підійшов до перших, прислухався, потім – до других; за третіми хтось сопів, легенько порипувало ліжко, Хосефіно постукав, і почувся голос Дикунки: хто там? – а тоді незнайомий чоловічий голос: у чім річ? Хосефіно побіг у глиб коридора, де панувала напівтемрява. Стояв там, причаївшись у кутку. Невдовзі забряжчав ключ, у блакитному світлі з'явилося чорне волосся, з-під долоні, приставленої до лоба, блиснули зелені очі. Хосефіно вислизнув з кутка й помахав рукою. Через кілька хвилин у коридор вийшов чоловік без піджака і, наспівуючи, почав спускатися сходами. Хосефіно ввійшов до кімнати. Дикунка саме застібала на собі жовту блузку.
– Літума приїхав сьогодні ввечері, – повідомив Хосефіно, немовби віддавав якийсь наказ. – Він унизу, разом з братами Леон.
Дикунка здригнулася всім тілом, її руки на мить заклякли між гудзиками. Проте вона не відвернулась і не сказала жодного слова.
– Не бійся, – заспокоїв її Хосефіно. – Літума нічого тобі не зробить. Він усе вже знає, і його це не цікавить. Зійдемо разом.
Вона знову промовчала й далі застібала блузку, але зараз так повільно, як тільки могла, незграбно крутячи кожен гудзик, перш ніж застібнути його, немовби пальці задерев'яніли від холоду. Однак обличчя в неї спітніло, блузка просякла вологими плямами на плечах і під пахвами. Кімнатка була маленька, без вікон, освітлена лише однією червонястою лампочкою. Хосефіно сягав головою мало не до стелі з гофрованої бляхи. Дикунка одягла кремову спідницю, якийсь час вовтузилася з "блискавкою", доки вона врешті не піддалася.