Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в гори по едельвейси?
— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.
— ...Присвятити їй своє життя?
Франц гукнув у кухню, до дружини:
— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier. [30]
— Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.
— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати програму. Минув місяць, дівчина явно закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клініці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.
— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер,— пообіцяв Дік.
Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати становище, яке йому самому ще було зовсім не ясне. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все тепер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитинстві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню незворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Домлера.
Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.
(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному комірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)
— Добридень, сер,— привітався Дік, виструнчившись по-військовому.
Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:
— Ми досягли певних успіхів,— лагідно промовив він.— Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.
Дік, захоплений зненацька, признався:
— Мені самому ще не все ясно.
— Мене не стосуються ваші особисті висновки,— сказав Домлер.— Але дуже стосується інше: цей "перехідний період",— тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом,— треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пережити трагедію кохання без взаємності.
Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.
— Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище.
— Що й казати.
Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:
— А може, ви й самі не лишилися байдужі?
Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.
— Вона дуже гарна дівчина — до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...
Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:
— То, може, вам краще було б виїхати звідси?
— Виїхати я не можу.
Доктор Домлер обернувся до Франца.
— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.
— Робіть, як вважаєте за краще, професоре Домлер,— мовив Дік.— Становище й справді складне.
Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.
— Але знайти вихід із цього становища повинен лікар! — неголосно вигукнув він.
Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перечекати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату.
Дік бачив, що Домлер розсердився не на жарт, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.
— Доктор Дайвер людина тонка і благородна,— сказав він.-Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях. На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.
— А ви якої думки? — спитав у Діка професор Домлер.
Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мовчанка, що запала після Домлерових слів, не могла тривати нескінченно. Зненацька він наважився.
— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.
— Що-що? — вигукнув Франц.
— Заждіть,— зупинив його Домлер.
Але Франц не хотів ждати.
— Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання — один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте?
— Що ви на це скажете? — звернувся до Діка Домлер.
— Скажу, що Франц має рацію.
VII
Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Підвівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: надворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі гудзики, насуваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.
— Я придумала, де нам посидіти сьогодні,— сказала вона.— Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що довкола хворі люди, і це... і це...
— Ви незабаром поїдете звідси.
— Так, тепер уже скоро. Моя сестра Бет — всі звуть її Бебі — через кілька тижнів приїде й забере мене куди-небудь. А потім я повернуся й пробуду тут іще місяць, останній.
— Сестра старша за вас?
— О, набагато. Їй двадцять чотири роки. Вона в нас справжня англійка, живе в Лондоні, у батькової сестри. Вона була заручена з англійцем, але він загинув на війні. Я його так жодного разу і не бачила.
В її обличчі, блідо-золотавому у відсвітах розмитого дощем надвечірнього сонця, Дік побачив те, чого не помічав досі. Високі вилиці, ніжна прозорість шкіри — не хвороблива, а така, що від неї, здається, віє прохолодою, створювали прообраз майбутньої краси,— так, дивлячись на породисте лоша, уявляєш його конем і знаєш, що це буде не просто проекція молодості на сірий екран життя, а справжній розквіт; це обличчя буде гарне і в зрілому віці, і в похилому — такою була його будова, ощадлива витонченість рис.
— Чому ви так придивляєтеся до мене?
— Просто думаю, що ви, мабуть, будете дуже щаслива.
Ніколь злякалася:
— Мабуть? А втім, гірше, ніж було, вже бути не може.
Вони сховалися в дровітні. Вона сиділа, схрестивши ноги в туфлях для гольфа, щільно загорнувшись у дощовик. Щоки її трохи порожевіли від вологого повітря. Тепер і вона уважно оглядала його — його постать, що й тепер, коли він стояв, прихилившись до стовпа, не втрачала своєї гордовитої стрункості; його обличчя, яке він, здавалося, весь час дисциплінував, і на якому усмішка, весела чи лукава, відразу ж поступалася місцем звичному виразові зосередженості. Тієї частини його вдачі, яка гармоніювала з ірландським рудавим відтінком шкіри, Ніколь, власне, ще не знала; вона її побоювалася, хоча і прагнула зазирнути в неї, бо то було його чоловіче єство. Але другий Дік, з його гречними манерами й відвертим, приязним поглядом, був як на долоні, і цим Діком вона заволоділа без вагань, як це робила більшість жінок.
— Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав — я маю на увазі мовну практику,— сказала Ніколь.— З двома лікарями я розмовляла по-французькому, з доглядальницями по-німецькому, з прибиральницями й однією з пацієнток — по-італійському. А інша пацієнтка допомогла мені поповните мій запас іспанських слів.
— Це чудово.
Він намагався підібрати тон, який відповідав би його подальшій тактиці, але дарма.
— ...А ще я займалася музикою. Сподіваюсь, ви не думаєте, що мене цікавить тільки джаз. Я займаюся регулярно, щодня, і вже кілька місяців відвідую в Цюріху цикл лекцій з історії музики. Бували дні, коли тільки це й тримало мене на світі — музика й малювання.— Вона нахилилася й віддерла надірваний шматочок підошви, потім подивилася на Діка знизу вгору.— Мені б хотілося намалювати вас отак, як ви оце стоїте.
Дікові боляче було дивитись, як вона прагне звеличити себе в його очах.
— Я вам заздрю. А мене вже, мабуть, ніщо не може зацікавити, крім моєї праці.
— О, в чоловіків так і повинно бути,— квапливо запевнила вона.— Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.
— Певно, так,— погодився Дік умисно байдужим тоном.
Ніколь мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі,— своїми репліками він старався б розхолоджувати її, виконуючи таким чином свою нескладну роль,— але вона мовчала.
— Ви вже цілком здорові,— сказав він.— Постарайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в товаристві, закохайтеся й будьте щасливі.
— Я не можу закохатися.— Пошкодженою туфлею вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій сиділа.
— Ще й як зможете,— відказав Дік.— Не тепер, то через рік чи два.— І грубувато додав: — У вас буде цілком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти таку хворобу, означає, що причина її — не органічна. Запевняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще довго після того, як ваших друзів винесуть на звалище.
... З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кінською дозою гірких ліків, званих правдою.
— Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження,— жалібно сказала вона.
Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.
— Все буде гаразд — аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...
— Я ненавиджу доктора Грегорі.
— Оце вже даремно.
Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не усталений світ, і під його уламками ще жило все, що її хвилювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні?
... Для нього вбрання моє шовкове і гудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...
— Звичайно, приємно буде знову втішатися життям,— безпорадно пробелькотіла вона.
У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояснити, що вона — капітал, і то чималий; на мить у неї втілився дух її діда, ліверанта Сіда Уоррена.