Проте саме з цієї причини я дуже потерпав за справлене на нього враження, бо моя підозра в тім, що він гордує моїми думками, виникла у мене не тепер, а колись давно, коли я зачитувався ним у нашому комбрейському садку. Мені ось що слід було б сказати собі: якщо я захоплююся Берґоттом щиро, а не напоказ і воднораз зазнаю у театрі якогось незрозумілого мені розчарування, то ці два сердечні відрухи, певно, надто між собою не різняться, а підлягають тим самим законам, а дух Берґоттів, який я так уподобав у його книгах, не може бути цілком чужим і ворожим моєму розчаруванню і моїй нездольності те розчарування передати. Адже мій глузд, мабуть, одним-один, а може, й узагалі є тільки один глузд, який сповідуємо ми всі і на який кожен із глибу своєї особливої істоти скеровує погляд, як у театрі, де кожен має своє власне місце, а сцена лиш одна. Певна річ, не в тих думках кортіло мені розібратися, які зазвичай зглиблював Берґотт у своїх книжках. Але якщо ми обидва маємо однаковий глузд, то Берґотт, слухаючи мене, мав би їх згадати, полюбити, всміхнутися їм і десь-найпевніш, усупереч моїм сподіванням, звернути свій внутрішній зір на другий бік глузду, протилежний тому, витинок якого ввійшов до його книг, той самий витинок, за яким я уявляв увесь його духовний Всесвіт. Священики, найглибші знавці людського серця, найлегше відпускають гріхи, що їх самі вони чинять, — так само й геній, найглибший знавець людського інтелекту, найлегше сприймає ідеї найсуперечніші тим, що творять тло його творчосте. Усе це я мав би сказати собі (речі, зрештою, далеко не приємні, бо доброзичливість високих душ конче тягне за собою нерозуміння і ворожнечу з боку сіряків; а радощам, дарованим добрістю великого письменника, яку зрештою можна вичитати з його книжок, жодною мірою не відшкодувати страждання, завданого ворожістю жінки, яку ми вибрали не за розум, але яку нам годі розлюбити); все це мав би я сказати собі, але я цього не сказав, я був переконаний, що Берґотт вважав мене за дурня, аж це Жільберта шепнула мені на вухо:
— Я нетямлюся з захвату, ви завоювали мого великого приятеля Берґотта. Берґотт сказав мамі, що ви дуже розумні.
— А куди ми їдемо? — спитав я Жільберту.
— О, куди завгодно! Ви ж знаєте: для мене туди чи сюди…
Проте після інциденту, який зайшов на роковини смерте її діда, я почав питати себе: чи Жільбертин характер такий, як я собі уявляю; а що як її байдужість до того, що буде далі, її розсудок, спокій, ця м'яка поступливість криють у собі, навпаки, палку жаготу, якій вона з самолюбства не дає волі і яка зраджує себе лише несподіваною впертістю, коли випадково хтось їй перейде дорогу?
Берґотт мешкав у тій самій дільниці, що й наші родичі, і ми з ним рушили разом; в екіпажі він заговорив про моє здоров'я: "Я чув від наших приятелів, що ви недужі. Шкода мені вас. А втім, не так-то вже й шкода, бо бачу, ви маєте духовні втіхи, і ці втіхи, вони для вас понад усе, як для всякого, хто їх звідав".
Гай-гай! Коли ж я відчував, що я зовсім не такий, що будь-яка, хоч би й найвища думка залишає мене холодним, що я щасливий, як просто собі тиняюся, щасливий, як при доброму самопочутті; коли ж я відчував, що жду від життя лише тілесних утіх, відчував, як легко було б мені ні про що не думати. Серед своїх радощів я не виокремлював тих, що йшли з інших, більш чи менш глибоких джерел, отож перед тим як відповісти Берґоттові, я помислив, що мені хотілося б познайомитися з дукинею Ґермантською, хотілося б частіше відчувати, як у колишній акцизній будці на Єлисейських Полях, вогкість, нерозлучну з пам'яттю про Комбрей. Бо такий життєвий ідеал, ідеал, з яким я не смів звіритися Берґоттові, для духовних утіх не лишав жодного місця.
— Ні, духовні втіхи для мене важать мало, я їх не шукаю, не знаю навіть, чи їх колись заживав.
— Та що ви! — гукнув Берґотт. — Та ні, послухайте, все-таки ви їх ні на що інше не проміняєте, інакшим я вас собі не уявляю, я цього певен.
Він мене не переконав, звичайно, але я почував себе вільніше, легше. Після розмови з маркізом де Норпуа я вважав свою мрійливість, екзальтацію, довірливість за щось чисто суб'єктивне, безпредметне. А слова Берґотта, який розумів мій стан душі, свідчили, що мої сумніви, моє невдоволення собою несерйозні. Надто ж те, що він казав про маркіза де Норпуа, підважувало силу вироку, який годі було, як досі думав я, оскаржити.
"Чи пан лікується? — спитав Берґотт. — Хто опікується вашим здоров'ям?" Я відповів, що я під наглядом (і, мабуть, лишатимусь під ним і далі) Коттара. "Але ж це не те, що вам треба! — гукнув Берґотт. — Який з нього лікар, не знаю. Але я бачив його у пані Сванн. Бовдур! Припускаючи навіть, що це не перешкоджає йому бути справним лікарем, у що мені важко повірити, це перешкоджає йому бути справним лікарем для художників, для людей розумних. Такі люди, як ви, потребують особливих лікарів, не кажучи вже про особливий режим та ліки. Коттар пана знудить, і сама ваша нуда зведе на пшик усе лікування. А потім курувати вас, як абикого, не можна. В інтелігентів на три чверті хвороба — виплід їхньої інтелігентносте. Отож, їм треба лікаря, що знається на цій хворобі. А що може Коттар? Він готовий до того, що ви не перетравлюєте соусів, що у вас гастрит, але він не готовий до того, що ви читаєте Шекспіра… Отож, його висновки — вже липа, рівновагу порушено, "картезіанський чортик" підскакує. Коттар знайде у вас розширення шлунка, для цього йому вас не треба оглядати, бо це вже у нього в очах. Ви можете побачити, воно відбивається в його шкельцях". Така манера вести розмову дуже мене втомлювала, а що здоровий глузд тупий, то я казав собі подумки: "Те, що розширення шлунка відбивається у шкельцях професора Коттара, така сама химера, як і те, що біла камізелька маркіза де Норпуа личкує його глупоту". — "Я б панові порадив, — тягнув Берґотт, — звернутися до доктора дю Бульбона — ото інтелігент". — "Він ваш великий шанувальник", — підхопив я. І побачив, що для Берґотта це не новина, що братні душі зголошуються швидко, що правдивих "незнаних приятелів" не гурт. Берґоттів відгук про Коттара вразив мене, бо був суперечний з усіма моїми уявленнями. Мене зовсім не обходило, чи здається мені мій лікар нудним; я очікував від нього, аби він завдяки мистецтву, чиї закони мені незнані, оглянувши мене, склав безапеляційне судження про моє здоров'я. І мені зовсім не залежало на тому, щоб він з допомогою своїх розумувань (у чому я міг його перевищити) спробував осягнути мій інтелект, який я вважав лише за знаряддя — саме з себе безвартісне — пізнання об'єктивної істини. Я відмовлявся вірити, що розумні люди потребують іншої гігієни, ніж дурні, і ладен був дотримуватися гігієни, приписаної дурням. "Хто потребує доброго лікаря, то це наш друг Сванн", — проголосив Берґотт. Я спитав, на що він хворий. "Кожен на його місці захворіє! Цей чоловік одружився зі шльондрою і щодня тепер ковтає сотні образ від жінок, які відмовляються її приймати, і від чоловіків, які з нею спали. Жінки вочевидь із нього насміхаються. Зверніть увагу, як у нього лізе брова на лоба, коли він приходить додому й дивиться, ХТО й неї сидить". Недоброзичливість, з якою Берґотт говорив із чужаком про людей, з якими цілі роки його єднала дружба, була для мене такою самою несподіванкою, як і майже ніжний тон, якого він прибирав у Сваннів. Звісно, така особа, як, приміром, моя перва бабуся, нездольна була б так примилятися до когось із нас, як упадав при мені коло Сванна Берґотт. Навіть тим, кого вона кохала, вона залюбки чимось колола очі. Але в разі, коли б вони були відсутні, вона не сказала б ані слова, не призначеного для їхніх ушей. Власне кажучи, наше комбрейське життя годі було назвати світським. Спілкування зі Сваннами уже вело у "світ", до його бистрини. Це ще не було чисте море, а заледве лагуна. "Все це залишиться між нами", — сказав Берґотт, прощаючись зі мною перед порогом. На кілька років пізніше я б йому відповів: "Я ніколи нічого не переказую". Цією обрядовою фразою люди вищого світу зазвичай заспокоюють злорік, заспокоюють даремно. І то саме її я мав би ще того дня сказати Берґоттові, бо людина не вигадує сама всього, що говорить, надто коли виступає як світська істота. Але тоді цієї фрази я ще не знав. Зате моя перва бабуся за таких околичностей сказала б ось яку фразу: "Якщо вам не хочеться, щоб я це переказувала, то навіщо вам розповідати?" Це відповідь людей нетовариських, вередунів. До таких я не належав: я мовчки уклонився.
Літератори, проти мене люди неабиякі, витрачали роки, щоб зійтися з Берґоттом, але їхні взаємини залишалися літературними, кабінетними, тоді як я потрапив у друзі великого письменника з копита і завиграшки, як хтось, хто, замість стояти біля кас у хвості черги і, зрештою, дістати погане місце, одержує найкраще, зумівши пройти по коридору, куди інших не пускають. Сванн відкрив мені Берґотта з тієї самої причини, з якої король вважає за природне запрошувати друзів своїх дітей до королівської ложі, на королівську яхту, — Жільбертині родичі теж приймали приятелів своєї доньки серед коштовних речей, які вони мали, у колі найближчих друзів, які були для них ще більшим клейнодом. Але тоді я гадав, і, може, не без рації, що цією ласкою мене вщедрив Сванн почасти з тим, щоб потішити моїх батька-матір. Мені згадалось, як у Комбре Сванн зголосився, бачачи моє захоплення Берґоттом, узяти мене до нього на вечерю, але батьки не погодилися, мовляв, я ще надто юний і надто нервовий, щоб "виходити у світ". Безперечно, мої родичі для деяких осіб, — саме для тих, хто здавався мені незвичайним, — важили куди менше, ніж для мене, отож, як і в пору, коли дама в рожевому виголошувала на честь батька похвальне слово, хоча він хвали не заслуговував, я прагнув, щоб мої батько-матір зрозуміли, який неоціненний дар я дістав, і висловили подяку шляхетному і ґречному Сваннові, який офірував його мені — чи їм, — удаючи, ніби він несвідомий його вартости, так само, як на фресці Луїні[105] отой урочий цар-маг, з орлім носом і білявим волоссям, вельми схожий, як твердили колись, на Сванна.
На жаль, ласка, яку виявив до мене Сванн і яку я вдома, ще в пальті, ознаймив батькам, у надії, що вона зворушить їхні серця так само, як моє, і схилить їх до якоїсь величезної і вирішальної гречности щодо Сванна, — ця ласка їхньої прихильної оцінки не дістала.