Раз опинившись у наших обіймах, вони вже зостаються тільки тим, чим були; відстань, яку ми мріяли подолати, зникла. Але ми починаємо знов те саме з іншими, витрачаючи на свої вибрики весь свій час, усі свої гроші, всю свою снагу, ми скаженіємо, ми клянемо забарного візника, який нам може провалити перше побачення, нас опановує гарячка. А ми ж бо знаємо, що це перше побачення розіб'є всього лише оману! Та поки омана триває, нас це не обходить; нам хочеться справдити, чи можна обернути її в дійсність, і ми думаємо про пралю, від якої війнуло холодом. Любовна цікавість зрідні тій, яку в нас викликають імена країв: зазнаючи розчарування, вона незмінно відроджується і вічно залишається непогамованою.
Овва! Поставши переді мною, молошниця з шурею-бурею білявого волосся на голові, чий образ уже не відтворювала гра моєї фантазії та прагнень, знову стала сама собою. Колихка хмара моїх домислів уже не клубочилася круг неї. У неї була розгублена міна, немовби через те, що замість десяти, двадцяти носів, які я даремно згадував по черзі, неспроможен зупинити свій вибір, вона мала тільки один, бульбатіший, ніж мені здавалося (від чого виглядала пришелепкуватою), і в кожному разі позбавлений хисту множитися. Така очевидна приземленість, рабська, безвладна, безсила якось скрасити вбогу зовнішність, не давала поживи моїй уяві. Упавши з хмар на землю, я силкувався звестися на ноги; її личко, не добачене мною у склепі, здалося мені таким гарним, що я збентежився і, щоб оговтатися, сказав молошниці: "Онде лежить "Фіґаро", подайте мені, будь ласка, треба уточнити адресу". Беручи газету, вона заголила до ліктя червоний рукав жакетки і подала мені консервативний листок зграбно й невимушено, і цей рух уразив мене природним своїм розгоном, вкрадливістю і жаром шарлату. Розгортаючи газету, я, щоб не мовчати, спитав, не підводячи очей: "Як називається ота ваша вдягачка? Оте червоне трико, воно на вас аж горить?" – "Ґольф", – відповіла вона. Бо в процесі занепаду, конечного для всякої моди, одяг і лексикон, які ще кілька років тому становили привілей більш-менш елегантного світу Альбертининих приятельок, нині стали надбанням робітниць. "Чи не надто вас обтяжить, – спитав я, вдаючи, ніби перегортаю"Фіґаро", – коли я пошлю вас далеченько?" Щойно я пустив їй в очі пил, ніби вважаю це доручення нелегким, як вона й собі забалакала про якісь перепони. "Бачте, я збиралася покататися на ровері. До того ж нам відпущено тільки неділю". – "А вам не холодно отак, простоволосій?" – "О, я не буду голомоза, я запаслася поло, та ще й ця грива на голові, з такою не пропадеш". Я перебіг очима по буйних золотавих кучерях і відчув, як їхній вир пориває моє розтривожене серце до світла та борвіїв урагану краси. Я перестав вивчати газету, і хоча оглядав її єдино задля більшої невимушеносте і щоб вигадати час, лише вдаючи, ніби читаю, до мене таки доходив сенс слів, які були перед моїми очима. І ось що мене вразило: "Знайомлячися з програмою, що має відбутися сьогодні по обіді у великій залі Трокадеро, треба додати, що в "Витівках Неріни"[36] виступить мадемуазель Лея. І звісно ж – у ролі Неріни, в якій вона така дотепна й темпераментна". Я відчув себе так, ніби з мого серця здерто завої, під якими воно почало гоїтися після повернення з Бальбека. Хвиля моїх острахів ринула бурчаком. Лея була акторка, подруга отих двох дівчат, яких Альбертина розглядала в дзеркалі, вдаючи, ніби не помічає їх. Правда, в Бапьбеку, чуючи ім'я Леї, Альбертина заявляла мені врочисто, обурюючись тим, що хтось може сумніватися в її цноті: "Ба ні, вона зовсім не така, це дуже пристойна жінка". На превеликий мій жаль, коли Альбертина висловлювала такі судження, то був тільки перший тур суперечливих зізнань. Скоро перший змінювала другий: "Я її не знаю". У третьому турі, після Альбертининої заяви, що ця особа "поза всякими підозрами", і (другої), що "вона її не знає", вона помалу забувала про свої слова давніші, ніби її не знає, і "забріхувалася": у розмові, непомітно для самої себе, прохоплювалася, що та їй по знаку. Перший провал пам'яти й нова теза поганяли другий провал, і вона вже не пам'ятала, що ця особа "не підозренна". "Тож вона, – допитувався я, – не має таких нахилів?" – "Ба ні, має, це відомо всім". І одразу переходила на врочистий тон, щоб виголосити нову тезу – кволе і туманне відлуння першої: "Мушу сказати, що зі мною вона завжди шанувалася. Очевидно, тямила, що я поставила б її на місце! Але, зрештою, це байдуже. Я маю бути їй удячна за ту щиру пошану, яку вона повсякчас мені засвідчувала. Зразу видно, що знає, з ким має до діла". Правда запам'ятовується, бо вона свою має назву і давнє коріння, зате імпровізована брехня зразу забувається. Альбертина забула останню брехню – четверту, і одного дня, коли їй захотілося здобути відвертими звіряннями мою довіру, спромоглася на щиріші слова мені про ту особу, спершу таку пристойну і нібито їй незнайому: "Вона втелепалася в мене. Кілька разів просила провести її і зайти до неї. Ну, щоб провести, я не бачу тут нічого лихого, коли це прилюдно, посеред білого дня, на вулиці. Але в під'їзді дому я завше знаходжу привід і ніколи не піднімаюся до неї". Трохи згодом Альбертина натякнула, що в цієї дамулі прегарні меблі. Зіставляючи слово зі словом, можна було, звичайно, докопатися до правди, може, не такої уже й страшної, як я був схильний припускати, бо, попри свою цікавість до жінок, Альбертина, мабуть, воліла мати коханця і тепер, запопавши мене, либонь, не думала про Лею. Мені досить було поставити Альбертину перед зібраними водно її суперечливими зізнаннями, – принаймні щодо багатьох жінок,– щоб довести її гріхи (гріхи, які, подібно до астрономічних законів, куди легше виснувати, ніж помітити і зафіксувати в реальній дійсності). Але вона воліла б радше признатися, що збрехала в якомусь своєму твердженні (руйнуючи таким відступом цілу мою систему), ніж визнати, що всі її розповіді від самого початку – лише павутиння, виснуване з брехні. Такі казки в "Тисячі і одній ночі" зачаровують нас; натомість завдають нам болю в устах коханої жінки, завдяки чому ми трохи глибше вникаємо в таємниці людської вдачі, замість удовольнятися її поверхнею. Нас проймає гіркота і, збуджуючи болісну цікавість, змушує їх пізнавати. З деякими істинами, чує наша душа, ми не маємо права таїтися; ось чому мрущий безбожник, переконаний у тлінності всього сущого, байдужий до слави, усе ж, відкривши їх для себе, витрачає останні години на те, щоб цими істинами поділитися.
Щодо Леї, то я, зрозуміло, був схильний пристати хіба що на перше з цих тверджень. Я навіть не знав, знайома чи незнайома з нею Альбертина. Та хоч там як, усе виходило на одне. Треба було будь-що перешкодити Альбертині зустрітися з цією знайомкою чи запізнатися з цією незнайомкою. Я повторюю, що не знав, знайома вона з Леєю чи ні, хоча й мав би про це почути ще в Бальбеку від самої Альбертини. Бо забудькуватість знищувала і в мені, і в Альбертині багато чого з того, що вона мені казала. Замість бути за наочний дублікат подій нашого життя, пам'ять є радше небуттям, звідки іноді якась аналогія дозволяє нам видобувати воскреслі з мертвих спогади; але є сила-силенна дрібних фактів, які не попадають на орбіту пам'яти і назавше виходять ізпід нашого контролю. Ми нехтуємо все те, про чий зв'язок із реальним життям коханої істоти не здогадуємося, миттю забуваємо, що вона казала нам про якісь байдужі для нас події, про чужих для нас людей і про те, яку мала при цьому міну. І коли згодом ці самі люди пробуджують у нас ревнощі, то, щоб переконатися, чи ми не помиляємося, чи й справді треба пов'язувати з ними нетерплячку, з якою наша коханка поривається вийти з дому, або її невдоволення, що ми їй у цьому перешкодили нашим раннім поверненням, наша заздрість, порпаючись у минулому і пошуках якихось указівок, не знаходить нічогісінько; завжди обернена назад, вона перебуває у становищі історика, який збирається писати історію, не маючи напохваті жадного документа; вічно припізнена, вона кидається, як розлючений бугай, властиво, не туди, де стоїть горда й блискуча істота, яка дражнить його своїми уколами, викликаючи пишною і доладною статурою подив жорстокої юрби. Заздрість метається в порожнечі, розгублена, як розгублені ми вві сні, коли побиваємося, не знаходячи в порожньому домі тієї, яку знали добре в житті і яка, може, є тут кимось іншим, хоча й зберегла риси свого обличчя, ще розгубленіша, ніж ми після сну, коли силкуємося з'ясувати якусь подробицю сонного марення. З якою міною вона нам казала те-то й те-то? Може, раділа, ба навіть посвистувала, як щоразу, коли в її голові грають любовні думки, а наша присутність лише її сковує і дратує? Чи не бовкнула вона чогось такого, що суперечить теперішнім її твердженням про знайомство? Знайома вона чи незнайома з такою-то? Ми цього не знаємо, ми цього ніколи не знатимемо, ми люто длубаємося в ефемерних уламках сну, і наше життя з коханкою триває, наше життя, байдуже до того, що виявилося б важливим для нас, уважне до того, що, може, для нас неважливе, отруєне тими, хто не пов'язаний з нами жодними реальними узами, життя, сповнене провалів пам'яти, прогалин, марних клопотів, наше життя подібне до сну.
Юна молошниця ще була в кімнаті. Я сказав, що це, виявиляється, неблизький світ і що я не потребую її послуг. Вона й собі визнала, що це їй не з руки: "Сьогодні такий цікавий матч – гріх на нього не піти". Мабуть, нині вона казала: треба любити спорт, а через кілька років скаже: треба жити повнокровним життям. Я заявив, що вирішив обійтися без її послуг і дав їй п'ять франків. Приємно вражена, вона, певно, миттю зміркувала: як їй перепало п'ять франків ні за що, то це ж дуже вигідно бути в мене на побігеньках, і вирішила, що переб'ється і без цього матчу. "Я могла б залюбки виконати ваше доручення. Завжди можна спобігти слушну годину". Але я легенько попхнув її до дверей; мені треба було зостатися самому; в жодному разі не можна було допустити, щоб Альбертина зустрілась у Трокадеро з Леїними приятельками.