— О, як мені гарно, я так... — вона зітхнула й занурилася в подушки.
— Ліндо, — благав Дикун. — Невже ти мене не впізнаєш? — Він старався, робив усе, що в його силах; чому ж у неї знову на думці Попе? Він ледь не до болю стис її зів'ялу руку, ніби хотів силоміць відвернути від марева сороміцьких насолод, низьких і ненависних спогадів, повернути в сучасність, до дійсності. Страшної, жахливої дійсності, але високої, значливої і вкрай важливої саме через неминучість того, що робить її такою страшною. — Невже не впізнаєш мене, Ліндо?
Він відчув слабкий потиск у відповідь. Сльози набігли йому на очі. Він схилився й поцілував матір.
Губи її ворухнулися.
— Попе, — знову прошепотіла вона й немов облила Джона відром помиїв.
Він закипів гнівом. Тяжке горе, якому ось уже двічі завадили вилитися до кінця сльозами, переросло в несамовиту лють.
— Але ж я Джон, Джон! — у стражденному розпачі він ухопив її за плечі й труснув.
Повіки Лінди здригнулися; пробуджуючись, вона побачила його й упізнала: "Джон!" Але зразу ж перенесла його живе обличчя, живі руки, які боляче струшували її, в уявний внутрішній світ дивно перетвореної супермузики, пачулі й суперголосу, між перетворені спогади й дивно зміщені образи з її сновидінь. Це Джон, її син, але їй примарилося, що він утрутився в райський Малпайс, де вона насолоджувалася сомовідпочинком з Попе. Дикун сердиться, що вона любить Попе, він трясе її тому, що Попе поряд із нею в ліжку... А хіба було щось зле в тому, ніби не всі цивілізовані люди так кохаються? "Кожний належить кожному іншому..." Її голос раптом перейшов у майже нечутне хрипіння, що стихало, рот розкрився, відчайдушно хапаючи повітря. Але легені ніби розучилися дихати. Вона спробувала закричати, але не змогла видавити й звуку. Лише вирячені очі волали про те, як вона страждає. Вона піднесла руки до горла, мовби скрюченими пальцями хапала повітря — повітря, яким уже не могла дихати, повітря, яке для неї перестало існувати.
Дикун стояв, схилившись над нею.
— Що з тобою, Ліндо? Що з тобою? — питав він, здавалося, благаючи, щоб вона його заспокоїла. У погляді Лінди він побачив невимовний жах — жах і, як йому здалося, докір. Вона спробувала звестися, але впала знову в подушки. Її обличчя спотворилося, губи посиніли. Дикун обернувся й побіг до дверей палати. — Швидше, швидше! — закричав він до медсестри. — Швидше!
Стоячи в центрі кола серед близнюків, які гралися в "лови блискавку", старша медсестра озирнулася. Спочатку здивувалася, і тут же, осудливо хмурячись, мовила:
— Не кричіть! Подумайте про малюків. Ви можете завадити... що ви робите? — Він вскочив у коло. — Обережно! — Дитина, яку він зачепив, заплакала.
— Швидше, швидше! — Дикун схопив її за руки й потягнув за собою. — Швидше! Нещастя! Я її вбив...
Коли вони підійшли до ліжка, Лінда вже була мертва.
Дикун застиг у заціпенілому мовчанні, потім упав на коліна і, затуливши обличчя руками, заридав.
Медсестра нерішуче поглядала то на молодика, що впав навколішки біля ліжка (скандальний вияв емоцій!), то на близнюків (бідні діти!), які перестали гратися в "лови блискавку" і спостерігали з протилежного кінця палати, вп'явшися своїми очима й ніздрями у скандальну сцену біля ліжка номер двадцять. Заговорити з ним? Спробувати урезонити, повернути до пристойності? Нагадати йому, де він і якої страшної шкоди завдає цим невинним малюкам, руйнуючи їхнє суспільно корисне кондиціювання проти страху смерті цим огидним галасом. Так ніби смерть — це справді щось жахливе. Чи ж варт отак рюмсати з приводу якоїсь одної особи? У дітей можуть зародитися найзгубніші думки про смерть, можуть укоренитися зовсім хибні, цілковито антигромадські рефлекси й реакції. Підійшовши впритул, вона торкнула Дикуна за плече.
— Чи не можна б поводитись пристойніше? — неголосно, але сердито сказала вона.
Та озирнувшися, побачила, що півдюжини близнят уже схопилося й поспішає до них. Коло розпалося. Ще мить і... Ні, цим ризикувати не слід: смертевиховання цілої групи може бути відкинене назад на шість чи сім місяців. Вона поквапилась до своїх вихованців.
— А кому шоколадного тістечка? — запитала вона голосно й весело.
— Мені! — закричала хором вся бокановськифікована група. Ліжко номер двадцять було геть забуте.
— О Боже, о Боже, о Боже... — повторював Дикун подумки. У хаосі горя й каяття, які сповнювали його душу, залишилося тільки це слово. — О Боже, — прошепотів він. — Боже...
— Що це він балакає? — пролунав поряд виразний і пронизливий голос, перекриваючи рулади супермузики.
Дикун здригнувся, відвів руки від обличчя й оглянувся. П'ятеро близнюків у хакі, кожний із недогризком шоколадного тістечка в правій руці, з однаковими обличчями, по-різному замурзаними рідким шоколадним кремом, стояли рядком, по-мопсячи витріщившись на нього. Коли він обернувся до них, вони дружно й весело вищирили зуби. Один з них вказав своїм недоїдком на Лінду.
— Що, вже вмерла?
Дикун якусь мить мовчки дивився на них. Потім мовчки звівся на ноги й мовчки, повільно пішов до дверей.
— Що, вже вмерла? — дріботів поряд допитливий близнюк.
Дикун глянув на нього й відштовхнув. Близнюк упав на підлогу й негайно заверещав. Дикун навіть не озирнувся.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Чорноробочий персонал Госпіталю для вмираючих складався зі ста шістдесяти двох дельт, поділених на дві бокановськифіковані групи: в одній вісімдесят чотири рудоголові жінки, у другій — сімдесят вісім чорнявих довгоголових чоловіків. О шостій годині, коли кінчався робочий день, обидві групи збирались у вестибюлі, де замісник помічника касира видавав їм належний раціон соми.
Вийшовши з ліфта, Дикун опинився між них. Але його свідомість була заповнена думками про смерть, почуттям горя і каяття. Неуважно, не усвідомлюючи того, що робить, він проштовхувався крізь натовп.
— Чого пхаєшся? Куди прешся?
З багатьох окремих горлянок лунали лише два голоси — тоненький і басовитий. Безконечно повторені, ніби в ряді дзеркал, перед ним були два обличчя. Одне — безволосе, у ластовинні, облямоване рудою парослю, друге — тонке, дзьобате, щетинисте, два дні неголене. Вони сердито оберталися до нього з усіх боків; гострі стусани ліктями під ребра примусили його очутитися. Він оглянувся й побачив, із почуттям огиди й жаху, що його знову оточує нестерпний, маячний, цілодобовий кошмар невиразної одноманітності. Близнята, близнята... Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті. І тут черви, але більші, дорослі, повзали через його горе й каяття. Він зупинився й спантеличеними, переляканими очима вп'явся в юрбу, одягнену в хакі, посеред якої він вивищувався на цілу голову. "Скільки чудових створінь!" — спливли в пам'яті, глузливо підсміюючись, співучі слова — "Яке досконале людство! О прекрасний новий світ..."
— Розподіл соми! — закричав гучний голос. — Прошу в чергу! Не затримуватися!
Відчинилися двері, і до вестибюлю занесли стілець і стіл. Оголосивший видачу молодий моторний альфовик приніс чорний залізний сейфик. Юрма близнюків зустріла його неголосним, задоволеним гуготінням. Про Дикуна вони забули, їхня увага була прикута до чорної скриньки, яку молодик поставив на стіл і став відмикати. Віко нарешті відкрилося.
— О-о-о! — одночасно вирвалося в усіх ста шістдесяти двох дельтовиків, ніби перед ними спалахнув феєрверк.
Роздавач вийняв пригорщу маленьких коробочок.
— Ну, от, — владно сказав він, — прошу підходити. По одному і не штовхайтеся!
По одному, не штовхаючись, підступали близнюки до столу. Спочатку двоє чоловіків, за ними жінка, потім ще один чоловік, а за ним три жінки, потім...
Дикун стояв і спостерігав. "О прекрасний новий світ! О прекрасний новий світ..." Ці слова зазвучали, здавалося, інакше. Нещодавно вони глузували з нього в час нещастя й каяття, та ще яким огидним, цинічним був той глум! По-диявольськи сміючись, вони підсилювали мерзотну ницість, бруд, нудотну потворність кошмару. Тепер же вони раптом закликали трубним гласом до оновлення, до зброї. "О прекрасний новий світ!" Міранда проголошувала можливість світу краси, можливість перетворення навіть кошмару в щось гарне й високе. "О прекрасний новий світ!" — це був виклик, наказ.
— Гей, кінчай штовханину! — гарикнув заступник помічника касира. Він з гуркотом закрив віко своєї скриньки. — Я припиню видачу, якщо ви не наведете належного порядку.
Дельти побурчали, трохи поштовхалися й затихли. Погроза подіяла. Залишитися без соми — який жах!
— Ось так краще! — сказав молодик і знову відкрив скриньку.
Лінда жила невільницею, Лінда вмерла. Інші повинні жити вільно, а світ треба зробити прекрасним. Спокута, обов'язок. І раптом Дикуна осяяло — ніби розкрилися віконниці — стало ясно, що йому слід робити.
— Наступний! — наказав роздавач.
Підійшла наступна жінка-хакі.
— Стоп! — гукнув Дикун дзвінким гучним голосом. — Зупиніться! — Він пропхався до столу. Дельти з подивом дивилися на нього.
— Форде, — пробурмотів, стримуючи подих, роздавач. — Це Дикун. — Йому стало страшно.
— Слухайте, прошу вас! — кричав Дикун. — Слухайте... — Він ніколи раніше не говорив перед публікою, і йому було важко віднайти потрібні слова. — Не беріть цю жахливу мерзоту! Це ж отрута, справжня отрута.
— Гей, містере Дикун, — улесливо усміхався роздавач. — Коли ваша ласка, дозвольте мені...
— Це ж отрута і для душі, і для тіла.
— Так, але дозвольте мені продовжувати роздачу, добре? От хороший хлопець! — Він поплескав Дикуна по руці з обережною ніжністю людини, що гладить лютого звіра. — Тільки дозвольте мені...
— Ніколи! — закричав Дикун.
— Але послухайте-но, друзяко...
— Викиньте геть усю цю жахливу отруту.
Слова "викиньте геть" пробилися через пласти нерозуміння, дійшли до свідомості дельт. Натовп сердито загув.
— Я прийшов дати вам свободу, — сказав Дикун, звертаючися до близнюків. — Я прийшов...
Далі роздавач не став слухати, він непомітно вислизнув з вестибюлю і поспішно почав гортати телефонну книжку, шукаючи потрібний номер.
— Отож, його нема вдома, його нема в мене, і він не в тебе, — дивувався Бернард. — Його також нема ні в "Афродиторії", ні в Центрі, ні в Інституті. Куди ж він подівся?
Гельмгольц стенув плечима. Повернувшися з роботи, вони сподівалися застати Дикуна в одному із звичайних місць зустрічі, але по ньому не було й знаку.