Сподіваюсь, ти розумієш цю механіку... Так ось, коли головнокомандуючий приймає командування військами й водночас хоче виконувати обов'язки лейтенанта, треба чекати поразки... Ну, а Шудлерові на схилі віку, коли голова його працює не так уже й добре, заманулося стати Стрінбергом. — Стен на мить замовк, щоб допити своє вино. — Якщо хочете знати мою думку, — закінчив він, — то становище і Шудлера, і Стрінберга дуже кепське, і той і той сподіваються налагодити свої справи за рахунок другого. Різниця тільки в тому, що Шудлер покладається лише на Стрінберга, а Стрінберг — на шість чи сім Шудлерів. В результаті краху зазнають обидва, а разом з ними і цей дурень Руссо.
Була вже друга година ночі; Робер Стен припав довгим поцілунком до Мартиної руки й пішов. Лашом для годиться теж вийшов разом з ним. На набережній голову фракції чекала машина; шофер, який куняв у ній, прокинувся, тільки-но вони підійшли.
— Іди, дорогий Лашом, — сказав Стен Сімону, — повертайся до неї, до нашої чарівної Марти. Не треба ховатися від мене... Я дуже радий за вас. Мені здається, вона щаслива...
Наступного дня Сімон Лашом подзвонив Анатолю Руссо й повідомив, що вчора він мав тривалу розмову з Ноелем Шудлером, після якої йому стало ясно: об'єднання потерпілих під час війни — справа така ж певна, як і Стрінбергова позика.
V
Адміністратор театру "Де-Віль" пані Летан стояла біля Вільнера в його кабінетику й читала йому довгий список прізвищ.
Вільнер, нахилившись над планом свого театру, слухав, похитував головою і зрідка кидав яку-небудь фразу.
— Маркіза де Гетвіль?
— Два місця. Де хочете, але краще не в перших рядах.
— Барон Глюк?
— О, одне місце — та й то багато, вистачить і половини. Адже він такий маленький. Приставне! І то, якщо розсаджено вже всю критику. Але він однаково з'явиться, запросимо ми його чи ні.
П'єса, в якій Сільвена Дюаль грала другорядну роль Естер Могар, уже зійшла зі сцени. її змінила нова п'єса "Купорос", у ній Сільвена виступала в головній ролі; Вільнер розподіляв місця на прем'єру.
То була досить делікатна справа, і він приділяв їй не менше уваги, ніж режисурі. Він умів розкидати захоплених глядачів по різних кінцях залу, підсадити коханця до подружжя, дати місця жінкам з гарними грудьми у першому ряду балкона, а головне — головне задовольнити директорів газет та визначних критиків, — у цьому з Вільнером ніхто не міг позмагатись.
— Пані Етерлен?.. А чому це вона стоїть на літеру "Л"? — здивувалася пані Летан.
— Ви ж самі добре знаєте, чому: вона була коханкою де ла Моннері, а потім Лашома. Викресліть: вона втратила для нас інтерес! У неї ж тепер немає ніякого коханця. — Вільнер випростався, розвів руками й вирік: — Sic transit gloria mundi...[2] І пані де ла Моннері теж викресліть, — додав він. — Самі розумієте: вона стара вже й глуха. А три ряди, які ми залишили для глухих, уже повні.
Щоразу, коли в театрі Вільнера йшла нова п'єса, у списках викреслювалось кілька імен — "живі небіжчики", як казав він, — і натомість з'являлись "нові світила", по яких неважко було простежити звивистий шлях слави в Парижі за останні сорок — п'ятдесят років.
— Ага, мало не забув! — вигукнув Вільнер. — Барон Шудлер запевнив мене, що Стрінберг ні разу в житті не був у театрі. Дайте їм літерну ложу праворуч. Звідти не дуже добре видно, зате їх побачить уся публіка.
В цю хвилину до кабінету ввійшла Сільвена, збуджена, схвильована, щаслива, в голубому жакеті, облямованому хутром чорнобурої лисиці. Вона дуже нервувалась, це ж бо не жарт — перша велика роль.
— Едуарде, серденько, — мовила вона і замовкла, наштовхнувшись на Вільнерів холодний, злий погляд.
— Даруйте, дорогий метр, — виправилась вона і зробила легкий реверанс. ~ Скільки ти даси мені місць для моїх друзів?
— Жодного! Не дам нічого.
— Як це жодного? — вирвалось у неї.
— Жодного місця! — повторив Вільнер. Мені твої друзі ні до чого — це я їм потрібен, а не вони мені.
— Ну, звичайно! Зате тобі потрібні всі твої колишні коханки.
— Ну, ну! — Вільнер дратувався дедалі більше. — У залі буде мінімум десять чоловік, з якими ти спала, отож можеш не сумувати. І останній серед них, звичайно, я...
— Погань, — процідила крізь зуби Сільвена.
Але в її тоні відчувалося скоріше захоплення, ніж досада; то була своєрідна форма ніжності. Щоразу, коли Сільвена хотіла збунтуватися, Вільнер одним ударом лапи притискав її до землі, і їй хотілося вкусити і водночас лизнути цю лапу.
Вільнерові сказали, що прийшли театральні хронікери, яким він, мов міністр конференцію преси, призначив колективну зустріч. Маленький кабінетик заповнили журналісти й фотографи. Пані Летан скромно відійшла в куток. Протягом кількох хвилин у кімнаті раз у раз спалахували блискавки, тільки без грому. Старий Юпітер випинав груди колесом, супився, поблажливо усміхався або вдавав, що гнівається, в той час, коли навколо мирно сичав магній. Було зроблено знімки: "Едуард Вільнер стоїть", "Едуард Вільнер за письмовим столом", "Едуард Вільнер, відхиливши портьєру, стоїть біля вікна, дивиться на Париж і розмірковує..."
— Прошу вас іще раз, пане Вільнер, для журналу "Вог"... Прошу вас, метр, у профіль, для "Комеді"...
Удавши, ніби вона хоче взяти на письмовому столі запальничку, Сільвена підійшла до Вільнера: їй кортіло сфотографуватися разом з ним. До цього її спонукало не тільки марнолюбство, а й сентиментальність. Та драматург злегка відштовхнув її своєю великою рукою, буркнувши:
— Одійди, гримаснице! Ти зніматимешся на сцені разом з іншими акторами.
Сільвена глибоко образилась на нього.
Потім Вільнер відповів на запитання хронікерів і розповів зміст п'єси. "Купорос" — це гроші, які, наче купорос, доля кидає людям у вічі і від яких* розпадається все — почуття, любов, сім'я, кінець кінцем гроші занапащають навіть тих, хто ними володіє. Дія п'єси відбувається в родині банкіра.
— Що ж до виконавців, то я дуже радий, що головну жіночу роль гратиме молода актриса, яка вже виступала в моєму театрі, але, мені здається, по-справжньому розкриває себе тільки в цій п'єсі.
Він наче не помічав, що Сільвена стоїть у цей час за кілька кроків від нього.
Молодий журналіст, шукаючи чогось свіжого й оригінального, відійшов із Сільвеною вбік, і там вона, манірячись, відповідала на його запитання.
— Мгм... Так... Еге ж... Я працюю в театрі вже вісім років... так, я почала дуже рано. Я грала у "Вар'єте", в "Ар"...
В міру того, як Сільвена віддалялась од початку своєї кар'єри, тон її ставав упевненіший, вона називала дати, прикрашала факти.
— Але тільки тоді, як я почала працювати з Едуардом Вільнером, перед котрим я схиляюсь і котрому безмежно вдячна, — вела вона далі, скоса зиркаючи на тирана, — я по-справжньому зрозуміла, що таке театр. Я багато чим завдячую йому... ну, і, звичайно... особливо вдячна за те, що він доручив мені чудову роль Емми в "Купоросі". Я зроблю все можливе, щоб не зіпсувати її.
Незважаючи на всю банальність того, про що вона говорила, Сільвена була схвильована.
Вільнер крадькома стежив за молодою актрисою і, почувши кілька уривків її фраз, подумав: "Нікчемна дурепа!"
Сільвена помітила його суворий, докірливий погляд і, — так було завжди, коли вона ловила на собі цей погляд, — радість її погасла. "Чим же я знову завинила перед ним?" — подумала вона.
Сільвена вже страшенно набридла Вільнерові. Все, що раніше здавалося йому в ній чарівним, свіжим, стало тепер Вільнерові огидне.
Він підраховував, скільки часу залишилось йому до повної старості й скільки нових жінок він зможе ще відкрити, пізнати, покохати. Набридлива, мов оса, Сільвена заважала йому шукати цих незнайомих жінок, ці останні іграшки, цю останню розвагу, яка могла скрасити його старість.
Та все ж таки він дозволив молодій актрисі прилипнути до нього, мов лишай, і, крім того, вона потрібна була йому для п'єси. Вільнер змарнував на Сільвену багато часу і мало грошей, він не належав до тих, хто здатний розтринькати свої капіталовкладення.
— От бачите, моя вірна Летан, — сказав він адміністраторці, — я ніколи не зраджую тих, хто прихильно ставиться до мене.
Журналісти вийшли з кабінету.
— То як же... мій великий Едуарде... Ти, звичайно, даси мені з десяток місць? — запитала Сільвена.
— Я тобі вже сказав: ні! — відрубав Вільнер. — Нехай твої дружки беруть квитки! І взагалі забирайся звідси, негайно. І заткни свою пельку. Ти нікчема. І існуєш тільки завдяки мені, схочу — і розчавлю тебе! Запам'ятай: "Я тебе породив, я тебе і знищу!.." Хто це сказав? Я чи Есхіл? — І він тихенько підштовхнув її до дверей. Потім повернувся до свого крісла, зітхнув і, сівши в нього, на кілька секунд замислився. — Кінець кінцем, — мовив він, дивлячись на адміністраторку, але не бачачи її, — один і той самий фатум спершу штовхає коханців одне до одного, а потім роз'єднує їх. — Трохи подумавши, Вільнер узяв свою записну книжку. — Те, що я сказав, готовий сюжет для п'єси... — додав він і повернувся до своїх справ: — Отже, Летан, скільки душ буде у нас на вечері після генеральної? Шістдесят, сімдесят... По три келихи шампанського на кожного. Не більше. Адже завжди знаходиться хтось такий, що не п'є... Тепер вам залишається підрахувати, скільки потрібно пляшок шампанського, якщо в кожній із них вісім келихів.
VI
Вже кілька хвилин, як вистава почалася. Запізнілі глядачі пошепки бурмотіли пробачення і шукали свої місця.
Раптом завіса опустилась, і в залі спалахнуло світло, осяявши голі плечі й лисі голови, кольє з перлів у три разки і крохмальні комірці.
— Що сталося? — зашепотіли навколо.
На сцені ніхто не знепритомнів. Може, за лаштунками пожежа? Дехто вже нервово поглядав на вихід. Інші, з лицарською вдачею, згадували пожежі в Опері та на благодійних базарах і вже намірялися крикнути: "Спершу жінок!" Присутні в залі політичні діячі подумали, що то замах.
Але в цей час оксамитна завіса піднялась, і на авансцену вийшов Едуард Вільнер у двобортному смокінгу. У великому залі театру "Де-Віль" запала могильна тиша.
— Дами й панове! — почав Вільнер, і голос його затремтів од стримуваної люті. — Актори зіграли початок цього акту зовсім не в тому темпі, що я їм указав, і тому вони матимуть честь зіграти його вам заново.
Атмосфера зразу розрядилася: дехто з полегкістю зітхнув, інші дивувались, хтось засміявся, почулися захоплені вигуки.