– Робиш те саме, що й він.
– Я людина самотня, – пробурмотів Ньєвес. – Чоловік потребує жінок. Чому ви мене порівнюєте з Пантачею, хоча мені й приємно, що ви звертаєтесь до мене на "ти"?
– Вона казилася лише спочатку, коли я був відсутній, – пояснив Фусія. – Дряпала їх, одну з племені ачуала подряпала до крові. Але пізніше призвичаїлась, навіть заприязнилася з дикунками. Вчила розмовляти по-іспанському, теревенила з ними. То не так, як ти собі думаєш, старий.
– І ти ще нарікаєш, – мовив Акіліно. – Тобі б кожен позаздрив. Чи багато знайдеться чоловіків, котрі б так міняли жінок, як ти, Фусіє?
– Але ж то були дикунки, – нагадав Фусія. – Дикунки, Акіліно, з племен агварунів, ачуала, шапра, самі покидьки, чоловіче.
– Вони, мов звірятка, – сказала Лаліта, – прив'язуються до мене. Шкода мені їх – вони так бояться уамбісів. Коли б ти був хазяїном, то поводив би себе так само, як він, зневажав би мене.
– Хіба ви знаєте мене так добре, щоб засуджувати? – заперечив Ньєвес. – Я б таких речей своїй приятельці не робив. А тим більше, якби це були ви.
– Тут жінки швидко в'януть, – сказав Фусія. – Хіба то моя вина, що Лаліта зістарилася? Та й, зрештою, я був би дурний, коли б не скористався з випадку.
– Тому ти викрадав таких молоденьких, га? – напосідав Акіліно. – Хотів, щоб були міцненькі?
– Ну, не лише тому, – відповів Фусія, – я люблю незайманих, як і кожен чоловік. Тільки кляті дикуни не дають їм спокійно дозріти, псують навіть наймолодших, лише одна шапра, яку мені послала доля, виявилась дівчиною.
– Єдине, що мені болить, це спогади про те, якою я була в Ікітосі, – сказала Лаліта. – Білі рівненькі зуби, жодної плямки на обличчі.
– Ви любите краяти собі серце, – зауважив Ньєвес. – Чому хазяїн не дозволяє уамбісам приходити сюди? Бо всі вилуплюють очі, коли бачать вас.
– І ви з Пантачею також, – додала Лаліта. – Але це не тому, що я гарна, а тому, що біла.
– Я завжди був увічливий з вами, – мовив Ньєвес. – Чому ви вважаєте, що я такий самий, як Пантача?
– Ти кращий, ніж він, – запевнила Лаліта. – Тому я й прийшла тебе провідати. У тебе немає лихоманки?
– Пам'ятаєш, якось ти приїхав, а я навіть тебе не зустрів? – спитав Фусія. – Ти знайшов мене в сараї для каучуку. Це було того разу, старий.
– Так, пам'ятаю, – сказав Акіліно. – Мені здавалося, що ти спиш з розплющеними очима. Я думав, що Пантача почастував тебе своїм відваром.
– А пам'ятаєш, як я впився анісовою горілкою, яку ти привіз? – спитав Фусія.
– Це теж пам'ятаю, – сказав Акіліно. – Ти хотів тоді підпалити хижки уамбісів. Немовби чорт у тебе вселився, я змушений був тебе зв'язати.
– Протягом десяти днів я пробував спати з тією сучкою, але нічого не виходило, – признався Фусія. – Ані з Лалітою, ані з дикунками, здуріти можна було. Я плакав, хотів вкоротити собі віку десять днів підряд і не міг, Акіліно, не міг.
– Не плач, Фусіє, – мовив Акіліно. – Чому ти мені про це не сказав? Може, тебе б тоді вилікували. Ми попливли б до Багуа, лікар зробив би тобі укол.
– Ноги в мене здерев'яніли, старий, – пожалівся Фусія. – Я бив себе по ногах і нічого не відчував, припалював сірниками, а вони як мертві, старий.
– Ну, годі вже. Не треба так сумувати, – сказав Акіліно. – Підсунься трохи до борту, поглянь, скільки тут летючих рибок, цих, електричних. Поглянь, як пливуть вони за нами, як гарно виблискують іскорки в повітрі й під водою.
– А пізніше я вкрився пухирями, старий, – вів далі Фусія. – І вже не міг роздягтись перед тією сучкою. Уяви собі, Акіліно, приховувати це і вдень і вночі, не мати змоги нікому розповісти, самому перейматися усім цим!
Почувся делікатний стук у стіну, Лаліта встала. Підійшла до вікна, обличчям притулилася до металевої сітки і почала гарчати по-агварунському. Ззовні хтось також тихенько загарчав.
– Малий Акіліно хворий, – повідомила Лаліта, – вибльовує усе, що з'їдає. Піду погляну на нього. Якщо вони завтра ще не повернуться, то прийду приготувати тобі обід.
– Хоч би не повернулися, – сказав Ньєвес. – Не треба мені нічого готувати, вистачить, що ви прийдете побачитися зі мною.
– Якщо я кажу тобі "ти", можеш звертатися до мене так само, – запропонувала Лаліта. – Принаймні тоді, коли нікого немає.
– Ми могли б ловити рибок сіткою, якби тільки її мали, – сказав Акіліно. – Хочеш, Фусіє, я допоможу тобі підвестися, щоб ти їх побачив?
– А згодом перейшло на ступні, – скривився Фусія. – І кульгав я, старий, і шкіра злізала з мене, як із змії, тільки в змій виростає нова шкіра, а в мене – ні, в мене – одна величезна рана, Акіліно, це несправедливо.
– Звісно, несправедливо, – сказав Акіліно. – Але, чоловіче, глянь-но краще, які гарні електричні рибки.
Щодня Хуана Бауро й Антонія, виходячи о тій самій годині з Гальїнасери, йшли завжди тією ж самою дорогою. Два квартали по прямій запилюженій вулиці, і вже ринок, де перекупки розстилали під ріжковими деревами свої ковдри й розкладали товари. Біля крамниці "Втіха" – гребені, парфуми, блузки, спідниці, застібки, сережки – Хуана й Антонія звертали ліворуч: за двісті метрів перед ними з'являлася Пласа де Армас, оточена пальмами і тамариндами. Хуана Бауро й Антонія виходили на площу завулком просто перед "Північною зіркою". Дорогою одна рука Хуани Бауро посилала вітання знайомим, друга тримала плече Антонії. На площі Хуана швидко роззиралася довкола, вибирала для дівчини найтінистішу лавку. Якщо дівчина виявляла згоду, праля дрібним кроком верталася додому, відв'язувала свого віслюка, забирала білизну для прання й прямувала в бік річки. Коли ж, навпаки, Антонія настрашено чіплялася за її руки, Хуана сідала біля неї й заспокоювала пестощами, повторюючи своє мовчазне запитання доти, доки дівчина не відпускала її. Праля приходила за нею опівдні, з випраною білизною, іноді Антонія верталася назад верхи на віслюкові. Часто Хуана Бауро заставала дівчину в товаристві якої-небудь добросердної жінки – з нею вона прогулювалась довкола площі; бувало, що чистильник взуття, жебрак чи Хасініто казали пралі: її повели у будинок тих-то чи тих-то, до собору, на бульвар. Тоді Хуана Бауро верталася до Гальїнасери сама, а Антонія з'являлася, коли вже смеркало, приведена за руку служницею якого-небудь добродійного багатія.
Того дня вони вийшли трохи раніше, – Хуана Бауро повинна була віднести парадний мундир до казарм Грау. Ринок був порожній, на даху "Втіхи" дрімали круки. Двірники ще не прийшли, і довкола тхнуло покидьками та сміттям. На спорожнілій Пласа де Армас віяв легкий вітерець, у безхмарному небі сходило сонце. Пісок уже не падав. Хуана Бауро витерла спідницею лаву, торкнулася спокійних рук дівчини, поплескала її по щоці й пішла. Дорогою зустріла дружину різника Ермагенеса Леандро, і вони рушили разом. Сонце здіймалося усе вище, осяваючи високі дахи міських будинків. Хуана йшла скорчена, час від часу потираючи собі живіт, і приятелька: ти, певне, хвора, – а вона: віднедавна спину ломить, особливо зранку. Завели мову про хвороби, про ліки й старість, про важке життя. Потім Хуана попрощалася, зайшла в дім і вийшла, ведучи навантаженого брудною білизною віслюка й несучи мундир, загорнений у старі номери "Екос і нотісіас". До казарм Грау вона попрямувала, оминаючи піски; земля була гаряча, невдовзі під ногами почали шмигати верткі ігуани. Один з солдатів вийшов їй назустріч, – лейтенант гнівається, що ти не принесла мундир раніше. Взяв у неї пакунок, розплатився, і вона подалася в бік річки. Не під Старий міст, де звичайно прала, а на невеликий, круглий пляж, трохи далі від різниці. Там Хуана зустріла двох інших праль, і вони втрьох цілий ранок, стоячи по коліна в воді, прали та розмовляли. Хуана закінчила перша й пішла за Антонією. Тепер на вулицях, залитих сліпучим полуденним сонцем, було повно городян і приїжджих. На площі дівчини не було, ні жебраки, ні Хасініто не бачили її, й Хуана Бауро повернулася до Гальїнасери, то підганяючи віслюка, то потираючи собі живіт. Почала розвішувати білизну, але невдовзі кинула роботу й пішла прилягти на сінник. Коли розплющила очі, пісок уже падав. Бурмочучи, вона поспіхом вискочила надвір; дещо з розвішеної білизни забруднилося. Хуана натягнула над вірьовками тент, закінчила розвішувати білизну, вернулася до кімнати і, пошукавши під сінником, дістала пляшку з ліками. Змочила ганчірку рідиною, задерла спідницю, міцно натерла собі стегна та живіт. Ліки тхнули сечею й блювотиною; Хуана затиснула ніс, чекаючи, поки шкіра висохне. Приготувала трохи поїсти, і коли їла, постукали в двері. Це була не Антонія, а служниця з кошиком білизни. Вони трохи побалакали, стоячи на порозі. Пісок усе падав, піщинок не було видно, але вони лоскотали обличчя та плечі, немов павучачі лапки. Хуана говорила про кольки, про погані ліки, а служниця заперечувала: нехай він дасть тобі інші або поверне гроші. Потім вона пішла, тиснучись до стін, щоб сховатися від піску. Сидячи на сіннику, Хуана промовляла сама до себе: піду в неділю на твоє ранчо, думаєш, як я стара, то мене можна дурити? Від твоїх ліків мені поперек ломить, злодюго. Потім вона прилягла, а коли прокинулася, вже споночіло. Запалила свічку, Антонії ще не було. Вийшла на подвір'я, віслюк нашорошив вуха, заревів. Хуана взяла ковдру,' вже на вулиці накинула на себе; темрява, у вікнах Гальїнасери виднілися каганці, лампи, розпалені печі. Вона йшла швидко, з розплетеним волоссям, біля ринку хтось сказав їй навздогін: привид. Ішла, примовляючи: ти даси мені ще й інші ліки від тієї сонливості, яка постійно мене зморює, або повернеш мені гроші. На площі було мало людей. Вона підходила до всіх, але ніхто нічого не знав. Пісок зараз падав рясно, мерехтів перед очима, і Хуана затуляла рота й носа. Вона оббігла багато вулиць, стукала до багатьох дверей, раз двадцять повторювала те саме запитання, а коли повернулася на Пласа де Армас, то насилу переставляла ноги, тримаючись за стіни. Двоє чоловіків у солом'яних капелюхах розмовляли, сидячи на лавці. Вона спитала, де Антонія, а доктор Педро Севальйос: добрий вечір, доньє Хуано, що ви робите о цій порі на вулиці? І тоді другий чоловік незнайомим голосом:, стільки піску, що аж череп січе. Доктор Севальйос зняв капелюха, подав його Хуані, вона одягла: капелюх був завеликий і закривав їй вуха.