А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли вирішується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюріхських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чиюсь освітлену вуличним ліхтарем комірчину, він казав собі, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і розумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.
V
Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від металевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Уоррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималювалася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впало на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, цілий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпашілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дівчині самій захотілося співати.
— Як поживаєте, капітане? — спитала вона, насилу відриваючи погляд, що немов потонув у його очах.— Може, посидимо тут? — Якусь мить вона постояла, озираючись довкола, не наважуючись знов заглянути йому в очі.— Сьогодні тепло, як улітку.
Якась жінка вийшла слідом за нею, огрядна коротуха, закутана в шаль, і Ніколь відрекомендувала її Дікові:
— Сеньйора ........
Франц залишив їх, пославшись на якісь справи, і Дік зсунув три крісла.
— Чудова ніч,— сказала сеньйора.
— Muy bella, [29] — підтвердила Ніколь і обернулася до Діка.— Ви надовго сюди?
— Цебто в Цюріх? Надовго.
— Перша по-справжньому весняна ніч,— зауважила сеньйора.
— На скільки ж?
— Принаймні до липня.
— А я їду звідси в червні.
— Червень тут — чудова пора,— озвалася сеньйора.— Червень ви краще перебудьте тут, а виїздіть у липні, коли настане спека.
— А куди ви поїдете? — спитав Дік у Ніколь.
— Ще не знаю — ми поїдемо вдвох із сестрою. Хочеться, звичайно, куди-небудь туди, де вирує справжнє життя, адже я згайнувала стільки часу. Та, може, мені порадять спершу пожити на тихому курорті, скажімо, на Комо. Чому б і вам не приїхати на Комо?
— Ах, Комо...— почала сеньйора.
З відчинених дверей долинув вступ до "Легкої кавалерії" Зуппе, і Ніколь, скориставшись з нагоди, підвелася. Дік подивився на дівчину, і молодість та краса її так вразили його, що він аж задихнувся від раптової хвилі почуттів. Вона всміхнулася зворушливою усмішкою, в якій була вся розгублена й безпорадна молодість світу.
— Під таку гучну музику важко розмовляти. Може, погуляємо трохи? Buenas noches, сеньйоро.
— Добраніч, добраніч.
Вони зійшли на стежку, яка через кілька кроків пірнула в тінь. Ніколь узяла Діка під руку.
— У мене є кілька платівок, сестра надіслала з Америки,— сказала вона.— Коли ви ще приїдете сюди, я їх поставлю. Я знаю тут одну місцинку, де можна грати на патефоні й ніхто не почує.
— То буде чудово.
— Ви знаєте "Індостан"? — тривожно спитала вона.— Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — "Вони не діти вже, повірте" і "Коли ти плачеш, я радію". Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.
— Я в Парижі не був.
Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміхалась, і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангельський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному принцу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік усе менше й менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмежною радістю.
— Я тепер можу робити все, що хочу,— сказала вона.— В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: "Зажди хоч, доки вернеться стадо" і "Прощавай, Александре!"
Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Францового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона вийшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчиною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обійшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної темряви.
Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який вважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здогадався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — "на побачення я їду — водій, натисни на педаль!" — і де "коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!"; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, посварилися, бо "зірки на небі плакали, а нам було однаково, було нам все одно",— і, нарешті, розійшлися — "і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ні радості, ні трепету і ні страждання..."
Тоненькі павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцарського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:
Кинь срібний долар
Додолу,
Накреслить долар
Срібне коло...
Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні.
Дік рвучко підвівся.
— Що з вами? Не подобається пісенька?
— Ні, чому ж, подобається.
— А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:
Якби ж то мені розум,
Якби мені знаття,
Зв’язала б з ним, з’єднала б з ним
Навік своє життя.
Подобається?
Вона всміхнулася, вкладаючи якнайбільше в цю йому, і тільки йому призначену усмішку. Вона всю себе обіцяла йому за таку дрібничку, за іскорку розуміння, за якусь ознаку того, що і в ньому щось озвалося. Вербове віття, густа темрява крапля по краплі віддавали їй свої солодкі, млосні соки.
Вона теж підвелася і, спіткнувшись об патефон, на мить припала до Діка, чолом до його плеча.
— В мене є ще одна платівка. Ви чули "До побачення, Летті"? Напевно, чули.
— Повірте, я справді не чув жодної з цих речей.
І не знав ніколи, міг би він додати; не знав, не нюхав, не пробував на смак; нічого такого не було в житті — лише гарячі дівочі щоки в гарячій темряві відлюдних закутків. У Нью-Хейвені 1914 року дівчина дарувала хлопцеві поцілунок, упираючись йому в груди кулачками, щоб зразу ж, видихнувши "досить!", відштовхнути його від себе. І ось тепер, ледь урятувавшись, ця жертва катастрофи пропонує йому цілий незвіданий світ...
VI
Коли вони зустрілися знову, був уже травень. Сніданок у Цюріху був уроком обачності. Логіка підказувала, що в обраному ним житті немає місця для Ніколь; проте коли якийсь чоловік за сусіднім столиком утупився в неї палючим поглядом, що насторожував, як не позначений у лоції маяк, Дік обернувся до нього з такою одвертою, хоча і ввічливою погрозою, що той не витримав і опустив очі.
— Один з отих любителів ловити витрішки,— недбало пояснив він Ніколь.— Це він до вашої сукні придивлявся. Навіщо вам так багато суконь?
— Сестра каже, ми дуже багаті,— ніяково пояснила вона.— Відколи наша бабуся померла.
— Ну гаразд, тоді я вам вибачаю.
Різниця в роках між ними дозволяла йому тішитися дівочим марнославством Ніколь, тим, як вона, виходячи, оглянула себе у великому дзеркалі у вестибюлі ресторану, не боячися правди, яку говорить непідкупна амальгама. Дікові радісно було дивитись, як вона бере дедалі більше октав на клавіатурі життя, звикаючи усвідомлювати свою красу та багатство. Він щиро намагався звільнити її від думки, що це, власне, він полагодив її, склеївши заново уламки; йому хотілося, щоб життєрадісність і впевненість розквітали в ній без його допомоги. Та це було важко, бо Ніколь відразу складала усе йому до ніг, немов жертовні дари амброзії та мирти.
На початку літа Дік уже розгорнув бурхливу діяльність у Цюріху. Він упорядкував свої статті, додав до них матеріали, зібрані за час військової служби, і тепер завершував свою "Психологію для психіатрів". Навіть знайшов видавця, що начебто погодився надрукувати її; крім того, Дік підшукав бідного студента, який мав пригладити його німецьку мову. Франц вважав, що Дік надто квапиться, але той посилався на скромність обраної теми.
— Я знаю цей матеріал так, як потім уже не знатиму ніколи,— наполягав Дік.— Як на мене, він уже давно так і проситься в підручник — просто досі ніхто не звертав уваги на його практичну цінність. Наш фах, на жаль, чомусь приваблює до себе людей трохи надломлених, коли не фізично, то морально. І вони компенсують власні вади, обмежуючись випадками чисто клінічними, "практичними",— це дозволяє їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду написаний. І слава богу, що вас не збивали з пуття якісь інші "нахили",— я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфорді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер — даруйте за банальну фразу — я не хочу, щоб ідеї, які я маю, потонули в двох-трьох дюжинах пива.
— Воля ваша,— відповів Франц.— Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяризацій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою "Роздуми для невтаємничених", розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак,— Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра,— і сказав би: "В мене таке враження...",— потім він би глянув на вас, подумав: "Ет, шкода слів",— і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.
— Сьогодні я сам,— задерикувато сказав Дік,— але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.
Франц помовчав трохи, потім спитав:
— Як почуває себе наша пацієнтка?
— Не знаю.
— Вже час би знати.
— Вона мені подобається.