Це життя, захищене кількома рядами шанців, отож, коли вам закортить побачити цю жінку або допитатися, хто ж вона, виявиться, що ви взяли надто праворуч чи надто ліворуч, зайшли надто далеко вперед чи назад, і ви цілі місяці, цілі роки так і блукатимете манівцями.
Я відчував, що нічого не узнаю про Альбертину і що мені зроду не розмотати клубка сили достеменних подробиць і вигаданих фактів. І що так буде завше, аж до краю, хіба що забрати її до в'язниці (але ж і з камери тікають). Того вечора ця думка будила в мені лише неспокій, але в цьому неспокої уже бринів якийсь трепет передчуття прийдешніх довгих мук.
— Ні, ні, — відповів я, — я ж бо вам казав, що звільнюся через три тижні, не раніше, а завтра в мене такі самі клопоти, як повсякдень". — "Гаразд... лечу... шкода, що я у приятельки, а вона..." Я відчув у голосі її розрахунок на те, що я відкину її пропозицію, яка, виходить, була нещира, і надумав загнати її в куток. — "Ваша приятелька мене не обходить, приїздіть чи не приїздіть — то ваш клопіт, не я вас просив приїхати, ви самі зголосилися". — "Не гнівайтеся, зараз сідаю до фіакра і за десять хвилин у вас". Отож-бо з нічної глибини Парижа, звідки вже долетів до мого покою, вказуючи радіус дій далекої від мене істоти, голос, який оце зараз вилониться і з'явиться тут, отож-бо після цієї доброї вісті прийде та сама Альбертина, яку я колись бачив під бальбецькими небесами, коли кельнерів Ґранд-отеля, що накривали на стіл, сліпило вечорове світло, коли з пляжу, де блукали запізнілі переходні, вечорові подмухи вільно вливалися до величезної їдальні, де перші столувальники ще тільки всідалися, де в дзеркалі за шинквасом пропливав червоний відблиск пароплава — останнього до Рівбеля — і де довго сіріла паленина його димка. Я більше не питав себе, чому Альбертина затрималася, а коли Франсуаза вступила до покою й оповістила: "Панночка Альбертина прийшла", я недбало кинув, не повертаючи навіть голови: "Як, це мадмуазель Альбертина? Так пізно?" Але, звівши потому очі на Франсуазу, ніби цікавий знати, чи відповість вона ствердно на мій вигук, кинутий удавано щирим тоном, я з подивом і люттю побачив, що, здатна змагатися з самою Бермою у хисті робити красномовними неживі шати і риси обличчя, Франсуаза навчила, як треба виглядати, і свій корсаж, і своє волосся, з якого найбіліше, виставлене на поверхню замість метричного свідоцтва, падало на її карк, зігнутий під тягарем перевтоми й покори. Вони уболівали над нею: глупої ночі її — в такі літа — розбудили й витягли з теплої постелі, змусили абияк одягтися — чи ж довго так схопити пневмонію? Отож, бо-ючись, як би Франсуаза не подумала, ніби я перепрошую її за Альбертину, я додав: "Принаймні я їй вельми радий, це просто чудово" — і дав волю своєму нестримному захватові. Одначе нескаламученим цей захват зоставався лише доти, доки не озвалася Франсуаза. Ця остання, анітрохи не нарікаючи, вдаючи, нібито їй, бухиці, доводиться стримувати кашель, і лише мерзлякувато кутушкаючись у шаль, заходилася переказувати мені все, що сказала Альбертині, не забувши спитати, як ся має її тітка. "Я їй відрубала просто з моста: панич навряд чи думає, що панночка з'явиться, бо це не така пора, щоб приїжджати, адже уже на світ благословляється. Але вона, певне, була в таких затишках, де вельми весело, бо навіть не пошкодувала, що змусила панича чекати, — мовляв, чхати їй на все. "Краще пізно, ніж ніколи!" — ось її відповідь. І Франсуаза додала, прошивши наскрізь моє сер-' це: "Таку мову завела вона недарма, тут щось та є..."
Усе це не вразило мене несподіванкою. Я казав уже, що Франсуаза, виконавши дане їй доручення, воліла за краще звітувати про те, що сказала вона сама (над чим розводилася охоче й розлого), а не про те, що відповіли їй. Коли ж як виняток переказувала нам коротко відповідь наших приятелів, то силкувалася (бодай міною, тоном, які, за Франсузиними запевненнями, супроводжували ці слова) надати їм чогось ущипливого для нас. У найгіршому разі вона обмежувалася реплікою, що постачальник, до якого ми її послали, скривдив її, — ясно, що вона це приточила від себе, — але виставляла справу так, що, мовляв, скривджено хай і її, але ж кривда, завдана нашій представниці, речниці від нашого імени, окошується і на нас. Доводилося переконувати її в протилежному: вона зле зрозуміла, у неї манія напастуван-ня, не можуть же всі гендлярі змовитися проти неї. Зрештою настрої гендлярів мене мало обходили. Інша річ Альбертина. І повторюючи ті іронічні слова: "Краще пізно, ніж ніколи!", Франсуаза підказала моїй уяві цілу картину: як Альбертина розважається цілий вечір із приятелями і як їй весело з ними, не те що зі мною. "Якесь чуперадло у плескатому, як корж, капелюшку, та ще й вирлоока, кумедія, та й годі, а її пальтечко, треба давно його підлатати — міль усе попроїдала. Без сміху дивитись на неї не можна!" — додала, ніби насміхаючись, Франсуаза: хоча її враження завжди розбігалися з моїми, але їй завше кортіло поділитися зі мною своїми. Я навіть навзнаки не показав, що уловлюю в її тоні зневагу та кпини, але, щоб віддати віть за віть, відповів Франсуазі, хоча в очі не бачив згаданого нею капелюшка: "Те, що ви називаєте "коржем", насправді чарівний капелюшок..."
— "Але ж він ламаного шага не варт", — урвала мене Франсуаза, вже зовсім згірдно. Ось тоді я (лагідно і спроквола, аби моя облудна відповідь справляла враження не гніву, а самої істини), але не зволікаючи, щоб не змушувати Альбертину чекати, сказав Франсуазі прикрі слова: "Ви славна жінка, — солодкомовно почав я, — ви хороша людина, ваших чеснот не перелічити, але якою ви приїхали до Парижа, такою і залишились: ви й допосі нічого не тямите в туалетах і ламаєте язик". І цей докір був напродиво дурний, бо французькі слова, поаравною вимовою яких ми так пишаємося, не що інше, як те саме "ламання", оскільки їх "ламали" галли, перековерзуючи латинську чи саксонську мови, бо наша францужчина виникла через дику вимову слів, належних до інших язиків. Дух живої мови, прийдешнє і минуле францужчини — ось що мало б мене цікавити у Франсу-азиних помилках. "Церувнячка" замість "церувачка" — чи це не менш цікаво, ніж тварини, вцілілі з давніх-давен, як от кит чи жирафа, живе свідчення того, через які стадії пройшло тваринне царство? "І, — додав я, — скоро ви за стільки років нічого не навчилися, то вже зроду й не навчитеся. А втім, утіштеся: це не заважає вам бути хорошою людиною, чудово готувати яловичину в галяреті і ще багато чого. Капелюшок, такий, на ваш смак, простенький, скопійовано з капелюша дукині Германської, а дуки-нин капелюш коштував п'ятсот франків. Зрештою я збираюся небавом подарувати мадмуазель Альбертині нового брилика, ще кращого". Я знав, що нема нічого прикрішого для Франсуази, ніж коли я витрачаю гроші на тих, кого вона незлюбила. Вона щось муркнула мені, але я не зрозумів, що саме, бо на неї напала ядуха. Коли я згодом довідався, що в неї хворе серце, як мене гризло сумління на думку, що я зловживав жорстокою і марною втіхою заводити з нею колотнечу. Франсуаза терпіти не могла Альбертини, бо та, хиренна злидня, не додавала ніякого блиску до того, що я в її очах мав. Франсуаза усміхалася зичливо щоразу, коли мене прохано до маркізи де Вільпарізіс. Зате вона обурювалася, що Альбертина ніколи мене не гостить. Дійшло до того, що я почав брехати, ніби деякі речі подарувала мені Альбертина, проте Франсуаза не вірила ні на йоту. Найбільше її разило, що не було взаємности в частуванні. Альбертина приходила до нас обідати, якщо її кликала моя мама, а нас до пані Бонтан не запрошувано (та не мешкала в Парижі по півроку, бо її чоловік, як і раніше, коли йому набридала служба в міністерстві, обіймав то ту, то ту "посаду" поза столицею), і Франсуаза вважала, що з боку моєї приятельки це ганебно, от вона на це й била, згадуючи комбрейську верзунку:
— Сідаймо їсти книш.
— О, це я найхітніш!
— Тепер і твій з "імо.
— А що як потім, мо '?
Я вдав, ніби пишу листа. "Кому це ви пишете?" — спитала, входячи, Альбертина. "Одній моїй щирій подружці, Жільберті Сванн. Ви її не знаєте?" — "Ні". Я утримався розпитувати Альбертину, як вона провела вечір; я відчував, що почну випікати їй очі, а доба була вже пізня, ми б не встигли поладитися, і нам би бракувало часу на поцілунки та пестощі. Тим-то з них мені й хотілося почати. Я трохи заспокоївся, але щасливим себе не відчував. Утрата всякого дороговказу, всякого напрямку, характерна для чекання, відчувається і після приходу того, кого ми виглядаємо, і це відчуття отруює спокій, а тільки в спокої його прихід дарував би нам велику радість, стративши ж його, спізнати її ми не можемо. Альбертина була тут; мої розшарпані нерви, й досі збурені, все ще чекали на неї. "Я хочу міцного поцілунку, Альбертино". — "Скільки хочете, — відгукнулася вона, сама готовність і доброта. Ще ніколи вона не здавалася мені такою гарною. — Ще?" — "Ви ж знаєте, для мене це любота, велика любота!" — "А для мене ще куди більша, — підхопила вона. — Ох, яка у вас гарненька течка!" — "Візьміть її собі, дарую вам на пам'ятку". — "Ви такий милий..." Ми зцілилися б раз і на все від романтики, якби, думаючи про ту, кого кохаємо, спробували стати такими, якими будемо, коли розлюбимо її. Течка, агатова Жільбертина кулька — все це колись мені було дороге, але дороге лише моїй душі — адже нині вони для мене були такою собі звичайною течкою, такою собі звичайною кулькою.
Я спитав Альбертину, чи не хоче вона пити. "А он, здається, помаранча і вода, — сказала вона. — Чим не розкіш?" Отак я міг укупі з її поцілунками зажити тієї свіжости, яка у принцеси Германської була для мене любіша за свіжість поцілунків. Я ц мули в помаранчевий сік з водою, і мені здавалося, ніби він утаємничував мене в секрет достигання плоду, в свою добру силу на деякі стани людського організму належного до світу, такого відрубного від його світу, показував свою неміч його відживити, натомість наливав його вологою, яка могла бути для нього спасенною, — коротше, сік щедро втаємничував мої почуття, але не розум.
Коли Альбертина пішла собі, я згадав, що обіцяв Сваннові написати до Жільберти, і подумав, що найкраще це зробити негайно.