А з цим у мене ніяк не виходило. Перед сном я лежав і думав, засну я чи не засну, а як і засинав, то в мозку в мене все ще крутилась якась думка. Ніби жеврів якийсь вогник у майже цілковитому мороку, але і його вистачало, аби в моєму сні леліла гадка, що я не засну, потім леління цього леління, гадка, що, вже заснувши, я думаю, що не сплю, а потім, як нова рефракція, пробудження... в новий сон, а снилося мені, що я хочу оповісти приятелям, які прийшли до мого покою, що, заснувши перед їхнім приходом, я думав, що не сплю. Тіні їхніх постатей я ледве розпізнавав; аби уловити їх, треба було великої і, власне, марної гостроти зору. Ось саме так згодом у Венеції, коли сонце вже сіло і здавалося, ніби запала ніч, я побачив, завдяки хай і незримому відголосу останньої ноти світла, без кінця утримуваної на каналах наче моццю якоїсь оптичної педалі, відбитки палаців, навіки виритих чорним оксамитом на вечірній сіряві вод. Іноді мені снився суцільний образ, який моя уява часто старалася створити наяву: морський образок і його середньовічну минувшину. Я бачив уві сні готичне місто посеред моря з застиглими, як на вітражі, хвилями. Однога моря ділила місто навпіл; зелена вода розстелялася під моїми ногами; на тому березі вона омивала східну церкву, а далі будинки, заховані ще з XIV століття, отож-бо підійти до них, це все одно, що піднятися устріть води віків.
Той сон, у якому природа опанувала мистецтво, в якому море зробилося готичним, той сон, у якому я поривався до неможливого і вірив, що осягнув його, здавався мені одним із моїх частих снів. Проте оскільки сонна манія вміє множитися в минулому і здаватися, попри свою химерію, знайомою, я подумав, що помиляюся. Але незабаром пересвідчився, що цей сон справді сниться мені часто.
Мій сон умів, як кожен сон, усе дрібнити, але дрібнити якось по-символістському: я не міг у пітьмі розпізнати обличчя приятелів, що стояли біля мене, не міг, бо сплять із заплющеними очима; я говорив уві сні без кінця-краю з самим собою, а тільки-но хотів озватися до приятелів, звук захрясав у мене в горлянці, бо ніхто вві сні виразно не говорить; я намагався підійти до них і не міг рушити ногами, бо вві сні не ходять; і раптом мені стало соромно звестися при них із ліжка, бо сплять роздягненими. Ось так фігура сну, яку творив мій сон — незрячі очі, зціплені уста, безвладні ноги, наге тіло — нагадувала одну з подарованих мені Сванном великих алегоричних фігур Джотто — втілення Заздрости з гадюкою в роті.
Сен-Лу приїхав до Парижа лише на кілька годин. Він запевняв мене, що не мав нагоди побалакати про мене з кузиною. "Оріана вже не така мила, — наївно зраджував він себе. — Це не моя колишня Оріана, її немов підмінили. Повір мені: вона не варта того, щоб ти за нею упадав. Забагато чести. Хочеш, я відрекомендую тебе моїй кузині Пуанктьє? — спитав він, не тямлячи, що я тим не здобрію. — Розумна молода жінка, вона тобі сподобається. Вона вийшла за мого кузена, дука де Пуанктьє, він добрий хлопець, але для неї якийсь простацький. Я говорив з нею про тебе. Вона просила тебе привести. Вона за Оріану куди вродливіша та й молодша. У ній, бачиш, є щось таке, так би мовити, любе, втішне. — Ці вирази Робер підхопив недавно і тому, коли вживав їх, то весь аж пашів, а кохатися в подібних виразах могла тільки натура дуже делікатна. — Її навряд чи можна записати в дрейфу-сарки і треба, зрештою, їй рахуватися з середовищем, та, хоч би що там було, вона каже: "Якщо він безневинний, то затокаргіти його аж на Чортів острів — це вже така дикість!" Здорово, еге ж? До того ж вона багато допомагає своїм колишнім учителькам, заборонила впускати їх до неї з чорного ходу. Повір мені: у ній є щось дуже втішне. В душі Оріана не любить її, бо відчуває, що тамта розумніша".
Попри все своє співчуття до лакея Ґермантів, який не міг одвідувати свою наречену, навіть коли дукиня відлучалася з дому, бо на нього відразу б настукав швейцар, Франсуаза каралася, що її не бувало вдома, коли приходив Робер; та ба, тепер вона сама ходила в гості. Вона відгоджувалася з хати саме тоді, коли я її потребував. Ходила до брата, сестрениці й найчастіше до рідної дочки, осілої недавно в Парижі. Мене дратувало, що я позбувався її послуг саме через сімейні візити, бо передчував, що після повернення вона доводитиме, ніби це її прямий обов'язок: так її навчили у Андрія Первозваного-в-полях. Отож, слухаючи її вимовок, я дихав на неї лихим духом, хоч і даремно, а надто мене злостило, що Франсуаза замість сказати: "Я ходила до брата", "Я ходила до небоги", казала: "Я заскочила по дорозі до брата", "Я впала до сестрениці" (або: "до сестрениці-різнички"). Що ж до доньки, то Франсуазі хотілося, щоб вона повернулася до Комбре. Але новоселиця-парижанка, уже освоївши, мов якась чепуруха, абревіатури, дещо вульгарні, заявляла, що вона навряд чи бодай тиждень прожила б у Комбре без свого "Ентрана". Тим менше вона виявляла охоти їхати до Франсуазиної сестри, в гористу околицю, бо "гори, — казала Франсуазина дочка, надаючи слову "нецікавий" нового і жахливого "сенсу", — це не вельми цікаво". Тепер вона нізащо не повернеться до Мезегліза, де живуть "такі дубоголові", а на торговиці кумасі, "торохтьоли", дошукуватимуться з нею якогось покревенства і скажуть: "Тю, чи це не донька святої пам'яти Базіро!" Та краще померти, ніж повернутися туди, тепер, "коли вона засмакувала паризького життя". Назадниця Франсуаза поблажливо всміхалася, бачачи, як бігла за поступом новонастала "парижанка" і говорила при цьому: "Ти, неню, як не матимеш вихідних, удар мені "пнев"".
Знов постуденіло надворі. "Виходити? пощо? щоб застудитися?" — гукала Франсуаза, що воліла сидіти вдома цілий тиждень, на який її дочка, брат і сестрениця-різничка поїхали до Комбре. Зрештою єдина ще жива шанувальниця тітки Леонії, яка зберегла її науку про світотвір, казала про погод ні перепади: "Це Пан Біг усе ще гнівен на нас!" Я відповідав на її лементи ледачою посмішкою, зовсім байдужий до її пророцтва: для мене вже стало на годині: я бачив вранішнє яскраве сонце на згір'ї Ф'єзоле, я грівся в його промінні, я склеплював і розклеплював повіки; я всміхався, і мої повіки, як алебастрові посвітачі, рожевіли полум'янисто. Не лише дзвони поверталися з Італії, сама Італія приходила вкупі з ними. Ні, моїм вірним рукам не забракне квітів, аби відзначити річницю подорожі, яку я мав зробити колись, бо хоча в Парижі знову похолоднішало, як того року, коли ми наприкінці посту збиралися до Італії, у плинному і стуленому повітрі, що обливало на бульварі каштани, платани й дерево під вікнами нашого дому, уже розтуляють пелюстки, ніби в чаші повної чистої води, нарциси, жонкілі, анемони Понте-Веккйо.
Батько сказав нам, що тепер він знав від А. Ж., до кого ходить у нашому будинку маркіз де Норпуа.
— Ходить до маркізи де Вільпарізіс, вони з нею на короткій стопі, а я і не знав. Мабуть, це чарівна, небуденна жінка. Тобі треба б її провідати, — озвався батько до мене. — Зрештою маркіз здивував мене непомалу. Він сказав, що дук Ґермантський — людина добре поведена, а я завжди мав його за брутальника. Виявляється, він має великі знання, гарний смак, ось тільки любить гоноруватися своїм коренем і своїми зв'язками. Але, зрештою, як запевняє де Норпуа, він тішиться неабиякою пошаною не тільки тут, а й у цілій Европі. Коли не помиляюсь, із ним дуже дружні імператори австріяцький та російський. Старий Норпуа сказав мені, що маркіза де Вільпарізіс дуже тебе любить і що в її салоні ти познайомишся з цікавими людьми. Ти в нього заслужив великої хвали. Ти спіткаєш його в маркізи, він може тобі дати доброї ради, як ти хочеш узятися за перо. Бо я бачу, що тобі судилося бути письменником. Власне, це непогана кар'єра; я б для тебе її не обрав, але ти скоро вб'єшся в колодочки, ми не вічно будемо при тобі, і якщо це твоє покликання, ми не станемо тобі на дорозі.
Ох, аби ж то я спромігся бодай почати писати! Але за яких би околичностей я не брався до роботи (леле! це стосувалося й наміру не пити трунків, рано лягати, гартуватися): з розгону, методично, з утіхою, відмовляючись від прогулянки, відкладаючи її, аби потім заслужити її як нагороду, користуючися з того, що я при здоров'ї, або з вимушеного неробства під час хвороби, як би я не брався до роботи, мої зусилля незмінно увінчувала чиста сторінка, непорочно-біла, неминуча, як ота карта, яку ти приречено витягаєш, хоч як би ретельно перед фокусом не перетасовувалася колода. Я був лише знаряддям навичок байдикувати, лягати пізно, не спати вночі, які мусили діяти хай би там що; якщо я їм не опирався, якщо я вдовольнився приводом, підсунутим першого-ліпшого того дня пригодою, щоб можна було сваволити, то я ще легко відбувався, я все-таки на кілька годин засинав удосвіта, почитував, не перевтомлювався, але якщо я кидав їм виклик, якщо силкувався лягати рано, пити тільки воду, працювати, то вони обурювалися, вдавалися до сильних засобів, я почував себе злецько, подвоював дозу трунку, не лягав до ліжка по два дні, не міг навіть читати і потім давав собі слово бути другого разу мудрішим, тобто не таким розсудливим, як жертва, яка дає себе пограбувати з обави, що в разі опору її просто замордують.
Батько тим часом спіткав зо два рази дука Ґермантського, і нині, потому як почув від маркіза де Норпуа, що дук людина видатна, охочіше вислуховував його. На подвір'ї вони якось завели розмову про маркізу де Вільпарізіс. "Дук мені сказав, що це його тітка; він вимовляє: "Віпарізіс". Він сказав, що вона дуже розумна. Він ще додав, що в неї бюро дотепности", — додав батько, якого цей вислів уразив своєю незрозумілістю; хоча він траплявся йому в мемуарах, але він так і не збагнув, що він усе-таки означає. Мати, яка ходила навшпиньки перед батьком, побачивши, як через це бюро дотепности піднеслася в його очах маркіза де Вільпарізіс, теж почала її шанувати. Хоча чого варта ця маркіза, вона знала давно від бабусі, після розмови з батьком вона змінила свою думку про неї. Бабуся, в той час недужа, була проти того, щоб я візитував маркізу, але потім, утратила до цього будь-яку цікавість. Після нашого переїзду до нового помешкання маркіза де Вільпарізіс кілька разів запрошувала її до себе.