Поквапся, Адріане, йди.
– Нічого не вдієш, – сказав лоцман. – Випийте поки з сержантом, а я піду заправлю моторку газоліном.
– Оце діло, дякую, – сказав Важкий. – Ну й життя у нас, сеньйоре сержант! Вибачте, що я зіпсував вам вечірку.
– Усіх знайшли? – почувся голос із хатини. Вони озирнулися: коротко підстрижене волосся, невиразний профіль, жіночі груди над підвіконням. Світло каганця ледве сягало туди.
– Крім двох, – відповів Важкий, повертаючись у бік вікна. – Тих, що з Чікаїса.
– Чому їх відразу не привезли до місії? – спитала Лаліта. – Ще добре, що їх знайшли, і дякувати за це богові.
Не було як їх привезти, сеньйоро, – Важкий і сержант вдивлялися у вікно, але жінка відсунулась, виднілася лише частина її обличчя й пасмо волосся. По інший бік хатини Адріан Ньєвес віддавав синам накази, чути було, як діти тупотять, бігаючи поміж заростями. Лаліта налила анісової горілки. За ваше здоров'я, сержанте, – виголосив Важкий. А сержант: спочатку за здоров'я сеньйори, дурню.
– Відчуваю, що лейтенант хоче звалити усю роботу на мене, – сказав сержант. – Але ж я сам не попливу, хто буде зі мною?
– Малюк і я, – мовив Важкий. – І ще якась черниця.
– Мати Анхеліка? – почувся з вікна голос, і вони знову озирнулися.
– Можливо, – відгукнувся Важкий. – Вона знається на хворобах – повинна вилікувати ту дівчинку.
– Дайте їй хініну, – порадила Лаліта. – Але всіх ви за один раз не перевезете, не помістяться у човні, треба буде зробити два або три рейси.
– Щастя, що хоч місяць світить, – мовив лоцман Ньєвес на сходах тераси. – Через півгодини буду готовий.
– Іди, Важкий, повідом лейтенанта, що ми вже відпливаємо, – звелів сержант.
Важкий кивнув, побажав доброї ночі й пішов терасою. Щойно він опинився біля вікна, як темна постать відсахнулася й зникла, а тоді з'явилася знову, коли він уже спускався, порипуючи сходами.
– Ходи сюди, Боніфаціє, – покликала Лаліта. – Я познайомлю тебе з сержантом.
Лаліта взяла сержанта під руку, підвела його до дверей. На порозі з'явилася жіноча постать. Сержант став з простягнутою рукою, знічено дивлячись на дві зеленаві іскорки, що світились у напівтемряві; потім невелика темна постать наблизилася до нього, і чиїсь пальці доторкнулися до його пальців, – мені дуже приємно, – і відсмикнулися, – до ваших послуг, сеньйорито. Лаліта всміхалася.
– Я думав, що він такий самий, як ти, – скреготнув зубами Фусія. – Ти сам бачиш, як я жахливо помилився.
– Мене він також трохи ошукав, – сказав Акіліно. – Не підозрював, що Адріан Ньєвес здатний на таке. Мені здавалося, що йому до всього байдуже. Ніхто не помітив, як усе це почалось?
– Ніхто, – відповів Фусія. – Ані Пантача, ані Хум, ані уамбіси. Нехай буде проклята та година, коли ті собаки на світ з'явилися.
– Знову ненависть, Фусіє? – спитав Акіліно.
І тоді Ньєвес побачив його, втиснутого в куток, поміж глиняним глечиком і стіною: великого, волосатого, чорного. Встав з мати, поволі почав шукати довкола: одяг, каучукові пантофлі, мотузка, гарбузові пляшки, кошик з лика – все непридатне. Гігантський тарантул не вилазив з кутка, причаївся, певно, слідкував за ним з-під своїх тоненьких темних ніг, віддзеркалених у червонястому боці глечика. Ньєвес ступив крок уперед, зняв з кілочка мачете, але тарантул не втікав, стежив за кожним його рухом своїми бридкими очицями; червоне черевце пульсувало. Ньєвес навшпиньках підійшов до кутка, вдарив по лякливо скрученому клубку, й почувся немовби тріск сухого листя. Ніг він не зачепив, хутро на них було чорне, довге, шовковисте. Плетений килимок в одному місці був розтятий, весь у чорних і червоних плямках. Ньєвес повісив мачете на місце, але спати не ліг, а став біля вікна, закурив. В обличчя віяв легенький вітерець, доносячи шум і запахи сельви; жариною цигарки він пробував припалити крила кажанів, які кружляли біля металевої сітки.
– Вони ніколи не залишалися самі на острові? – спитав Акіліно.
– Один раз, бо той сучий син захворів, – пригадав Фусія. – Але то ще на початку. Тоді це все не могло ще статися, вони б не зважились, боялися мене.
– Хіба можна чогось боятись дужче від пекла? – розмірковував Акіліно. – Однак люди грішать. Страх не завжди їх стримує, Фусіє.
– Пекла ніхто не бачив, – заперечив Фусія. – А мене вони бачили увесь час.
– Ну то й що? Коли чоловік і жінка хочуть одне одного, то немає сили, яка могла б їх стримати, – сказав Акіліно. – Їх так і пече, немовби вони мають усередині розпечене вугілля. Ти ніколи такого не відчував?
– Жодна жінка не доводила мене до чогось такого, – зітхнув Фусія. – Але зараз відчуваю, старий, зараз відчуваю це. Немовби розпечене вугілля під шкірою, старий.
Праворуч, між деревами, Ньєвес міг розрізнити вогнища, миготіли постаті уамбісів; натомість ліворуч, там, де Хум поставив свою хижку, все потопало в темряві. Вгорі, на тлі блакитного неба, коливалися крони лупун, а місяць вибілював стежку, яка збігала схилом, порослим кущами й папороттю, оминала черепашачий ставок і вела до невеликого пляжу; затока тепер була, мабуть, блакитна, спорожніла. Чи й далі спадає вода в ставку? Чи палі й сітка вже на сухому? Невдовзі видно буде черепах, що повзають по піску з витягнутими до неба, зморщеними шиями й з отупілими, вибалушеними від задухи очима; і треба буде відділяти їхні панцери гострим мачете, краяти біле м'ясо, солити, щоб не гнило від сонця та вологи. Ньєвес відкинув недокурок і хотів задмухнути каганець, коли у двері раптом постукали. Він відсунув засув, і увійшла Лаліта, боса, з волоссям до стегон, удягнута в ітапак – такий, який носять жінки уамбісів.
– Якби мені довелося вибирати, кому з них двох помститися, то я вибрав би її, – розлютився Фусія, – ту сучку. Бо це напевне вона його обкрутила, коли побачила, що я хворий.
– Ти погано з нею поводився, бив її, а в жінок є своя гордість, Фусіє, – мовив Акіліно. – Яка б інша витримала все оте? З кожної подорожі ти привозив собі жінку й безсоромно тішився з нею.
– Думаєш, вона злилася на мене через тих дикунок? – спитав Фусія. – Дурниці, старий. Та сучка розпалилася тому, що я вже не міг спати з нею.
– Краще не треба про це, – сказав Акіліно. – Я знаю, що це тебе дратує.
– Але вони тому й злигалися з Ньєвесом, що я вже не міг спати з нею, – торочив своє Фусія. – Розумієш, Акіліно, яке це лихо, яка це велика біда.
– Я вас не розбудила? – спитала сонним голосом Лаліта.
– Ні, не розбудили, сеньйоро, – відповів Ньєвес. – Добрий вечір. Чим зобов'язаний?
Він зачинив двері на засув, підтягнув штани і схрестив руки на оголених грудях, але одразу ж їх опустив, нерішуче тупцяючи на місці. Нарешті вказав на череп'яний глек, біля якого лежав волохатий тарантул, – я щойно вбив його. Лише тиждень тому заліпив усі дірки, – Лаліта сіла на мату, – але щодня ці тварюки прогризають нові.
– Бо вони голодні, – сказала Лаліта. – Так завжди буває о цій порі року. Одного разу я прокинулась і не могла поворушити ногою, можете собі уявити. Дивлюся – маленька плямка, а потім це місце спухло. Уамбіси змусили мене потримати ногу над вогнем, щоб виступив піт. У мене навіть слід залишився.
Вона підняла поділ ітапаку, і з'явилися стегна, гладенькі, міцні, кольору трави мате. Шрам від укусу скидався на маленьку гусінь.
– Чому ви так злякалися? – спитала Лаліта. – Чому відвертаєтесь від мене?
– Я не боюсь, – знітився Ньєвес. – Але сеньйора гола, а я чоловік.
Лаліта почала сміятись, опустила ітапак і правою ногою водила по маті, замріяно торкаючись її пальцями, п'яткою.
– Сучка, повія і все що найгірше, – погодився Акіліно. – Але я люблю її, і мені все решта байдуже. Вона мені ніби донька.
– Жінка, яка робить таку підлість, коли бачить, що її чоловік здихає, гірша від сучки, гірша від повії, – сказав Фусія. – Немає такого слова, щоб її назвати.
– Здихає? В Сан-Пабло переважно вмирають від старості, а не через хворобу, Фусіє, – зауважив Акіліно.
– Ти зовсім не хочеш мене втішити, лише злостишся, бо я її лаю, – не вгавав Фусія.
– Він казав це при мені, – прошепотів Ньєвес. – Як іще раз з'явишся напівгола, посічу на шматки, зроблю з тебе кров'янку. Хіба ви, сеньйоро, забули?
– А іноді він ще погрожує: віддам тебе уамбісам, виколю тобі очі, – додала Лаліта. – І Пантачі також каже: замордую, не задивляйся на неї. Коли він так погрожує, то нічого не зробить, накричиться, й уся злість минає. Вам прикро, коли він мене б'є, так?
– Більше того, я лютую, – Ньєвес незграбно вдарив рукою по засуву. – Особливо, коли він вас ображає.
– Як ми самі, буває ще гірше. "Е-е, зуби у тебе випадають, е-е, все обличчя в прищах, е-е, тіло вже не таке, як колись, е-е, скоро виглядатимеш, мов старі уамбіски". Принижує мене, як тільки може. Вам прикро це слухати? А Ньєвес: будь ласка, не кажіть більше нічого.
– Але вона вірила тобі, хоча й знала тебе досконало, – мовив Акіліно. – Коли я припливав на острів, Лаліта казала: скоро він мене звідси забере, а якщо в цьому році буде багато каучуку, то ми попливемо до Еквадору й поберемося; будьте такий ласкавий, доне Акіліно, продайте товар по добрій ціні… Бідна Лаліта.
– Вона не втекла раніше лише тому, що чекала, поки я розбагатію, – сказав Фусія. – Ото дурна! Я не одружився з нею, коли вона ще була свіженька, без жодних прищів, а думала, що я одружуся, коли вона вже нікому не могла розігріти кров.
– Адріанові Ньєвесу розігріла, – заперечив Акіліно. – Інакше він не взяв би її з собою.
– А їх теж хазяїн хоче взяти з собою до Еквадору? – спитав Ньєвес. – Він і з ними одружиться?
– Тільки я його дружина, – відповіла Лаліта. – Решта – то служниці.
– Можете казати, що завгодно, але я знаю, що вам це боляче, – зауважив Ньєвес. – Ви були б людиною без серця, якби вам не боліло те, що він приводить у дім інших жінок.
– Він не приводить їх у мій дім, – уточнила Лаліта. – Спить з ними у кошарі, разом з худобою.
– Але живе з ними, не криючись від ваших очей, – сказав Ньєвес. – Не вдавайте, що ви мене не розумієте.
Він озирнувся, щоб поглянути на неї, а Лаліта підсунулася до краю мати і сиділа, підібгавши ноги та опустивши очі. Ньєвес не хотів її образити, він замовк і знову почав дивитися у вікно, його дратувало і те, що вона має їхати з хазяїном до Еквадору, і блакитне небо, і вогнища, і виблискуючі в заростях світлячки, – прошу вибачити мене, я не хотів вас образити, – і Лаліта підвела очі.
– Хіба він не віддає їх тобі, або Пантачі, коли вони йому вже набридають? – спитала вона.