Ідеться про пікнік чи щось подібне. Але я, звісно, зроблю все, щоб приїхати.
В мене мимоволі вихопилося "гм!" — і він, певно, почув, бо відразу заторохтів:
— Я, власне, дзвоню вам з приводу туфель. Розумієте, я залишив там пару туфель. Чи не важко вам було б сказати лакеєві, щоб він їх мені вислав? Розумієте, це тенісні черевики, я без них просто не можу. Нехай їх вишлють на адресу містера Б. Ф...
Прізвища я вже не чув, бо повісив трубку.
А трохи згодом я відчув і сором за Гетсбі — один із тих, кому я дзвонив, дуже прозоро натякнув, що, мовляв, Гетсбі дістав по заслузі. А втім, я сам був винен: цей добродій належав до тих, що найєхидніше кепкували з Гетсбі, попиваючи його вино, і мені не слід було дзвонити йому.
Вранці в день похорону я сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма, не бачачи якогось іншого способу зв'язатися з ним. Ліфтер показав мені на двері з табличкою "Акціонерне товариство "Свастика", я штовхнув їх і ввійшов. Спочатку мені здалося, що в конторі нікого немає, та після того, як я кілька разів гукнув: "Чи є тут хто?" — за перегородкою спалахнула голосна суперечка й за хвилину з внутрішніх дверей вийшла гарненька чорноока єврейка й неприязно зміряла мене поглядом.
— Нікого немає,— сказала вона.— Містер Вольфсгайм поїхав до Чікаго.
Принаймні половина сказаного явно не відповідала дійсності, бо хтось за перегородкою почав фальшиво насвистувати "В трояндовім саду".
— Будь ласка, скажіть містерові Вольфсгайму, що до нього прийшов містер Каррауей.
— Ви що ж хочете, щоб я вам його з Чікаго приставила, чи що?
В цю мить з-за дверей гукнули: "Стелло!" — і я впізнав голос Вольфсгайма.
— Залиште свою картку на столі,— квапливо сказала вона. — Коли він повернеться, я йому перекажу.
— Слухайте, я ж знаю, що він тут.
Обурено взявшись у боки, вона підступила на крок до мене й заляскотіла:
— Звідки беруться такі настири? Пруть напролом! Життя від вас немає! Коли я кажу, що він у Чікаго, то він у Чікаго!
Я назвав ім'я Гетсбі.
— О-о! — Вона знову зміряла мене поглядом.— Тоді заждіть хвилинку. Як, ви сказали, ваше прізвище?
Вона зникла. За мить на дверях з'явився Мейєр Вольфсгайм, скорботно простягаючи до мене обидві руки. Він завів мене до свого кабінету, сказав скорботним голосом, що ми всі переживаємо спільне горе, й запропонував мені сигару.
— Я згадую, яким він був, коли ми з ним зустрілися вперше,— заговорив він далі.— Молодий майор, щойно з армії, весь у медалях, отриманих на фронті. Він був такий бідний, що мусив ходити в мундирі — не мав за що купити цивільний костюм. Уперше я побачив його в більярдній Вайнбреннера на Сорок третій вулиці — він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не мав у роті. "Ходімо пообідаємо",— сказав я йому. Вірите, він за півгодини наїв більш як на чотири долари!
— Ви допомогли йому стати на ноги? — спитав я.
— Допоміг? Я зробив з нього людину.
— Он як.
— Я витяг його з твані, з нікчемства. Він мені зразу припав до вподоби: такий гарний, ввічливий хлопець, а коли він іще сказав мені, що навчався в Оксфорді, я подумав: "Ну, цей хлопчина може тобі придатися!" Я змусив його вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся. Та й діло для нього зразу знайшлося — в одного мого клієнта в Олбані. Ми з ним завжди й у всьому були разом.— Він підніс два товстих пальці.— Отак, як ці пальці.
Цікаво, подумав я, чи не наслідком цього співробітництва була й ота афера з бейсбольним чемпіонатом дев'ятнадцятого року?
— А тепер його нема серед живих,— сказав я.— I ви, як його найближчий приятель, приїдете сьогодні ховати його.
— Так, я хотів би приїхати.
— То в чому ж річ?
Волосся в його ніздрях злегка затремтіло, на очі набігли сльози, і він похитав головою.
— Я не можу — мені в таке діло не можна вплутуватися,— сказав він.
— Вплутуватись? У що? Адже все вже скінчилося.
— Коли десь когось убили, то я туди й близько не підходжу. Я не вплутуюся. Тримаюсь якнайдалі. Замолоду я, звісно, був інший — якщо в мене помирав приятель, все одно як, я лишався при ньому до кінця. Може, вам це видасться сентиментальним, але так воно було: до самісінького кінця.
Зрозумівши, що з якихось потаємних причин він вирішив на похорон не їхати, я підвівся.
— Ви скінчили університет? — несподівано спитав він.
Я подумав був, що він зараз зробить мені якусь пропозицію, але він тільки покивав головою і потис мені руку.
— Людині потрібна дружба за життя, а не по смерті,— зауважив він.— Я особисто вважаю, що мертвому все це вже ні до чого.
Коли я вийшов з його контори, небо захмарилось, і до Вест-Егга я повернувся під ріденьким дощем. Перевдягнувшись, я пішов до будинку Гетсбі. Містер Гетц схвильовано ходив з кутка в куток холу. Він переймався дедалі більшою гордістю за сина та за синове багатство і тепер хотів показати мені щось.
— Джіммі прислав мені цей знімок.— Він тремтячими пальцями витяг гаман.— Ось, подивіться.
То була фотографія особняка, заяложена, з поламаними ріжками. Містер Гетц збуджено тицяв у неї пальцем, привертаючи увагу до кожної подробиці: "Ось, подивіться!" I щоразу заглядав мені в очі, шукаючи в них захват. Певно, він цю фотографію показував так часто, що вона стала для нього реальнішою від самого будинку.
— Це мені Джіммі прислав. По-моєму, чудове фото. На ньому все так добре видно.
— Справді чудове. А ви з ним давно бачилися?
— Він приїздив до мене два роки тому й купив мені будинок, у якому я тепер живу. Звісно, коли він утік з дому, нам повелося зовсім кепсько, але тепер я бачу, що він мав рацію. Він знав, що на нього чекає велике майбутнє. А вже як став на ноги, то не шкодував для мене нічого.
Йому, видно, не хотілося ховати фотографію, і він ще трохи потримав її перед моїми очима. Потім нарешті засунув її до гамана й видобув з кишені пошарпану книжечку під назвою "Стрибунець Кессіді".
— Ось, подивіться, це збереглося, ще відколи він був хлопчиком. Воно вам багато чого скаже.
Він розгорнув книжку з кінця й обернув так, щоб мені було видно. На останньому чистому аркуші друкованими літерами було виведено: "РОЗКЛАД" і число "12 вересня 1906 року". А нижче стояло:
"Підйом: 6.00
Вправи з гантелями й на драбині: 6.15 — 6.30
Вивчення електрики і т. ін.: 7.15 — 8.15
Праця: 8.30 — 16.30
Бейсбол і спорт: 16.30 — 17.00
Вправи з красномовства і для доброї постави: 17.00 — 18.00
Обмірковування потрібних винаходів: 19.00 — 21.00
ЗАГАЛЬНІ РІШЕННЯ
Не марнувати часу в Шефтера і (прізвище нерозбірливе).
Кинути курити й жувати гумку.
Що два дні приймати ванну.
Щотижня прочитувати одну корисну книжку чи журнал.
Щотижня заощаджувати 5 (закреслено) 3 долари.
Краще ставитися до батьків".
— Я натрапив на це випадково,— сказав старий.— Воно багато про що говорить, правда ж?
— Правда.
— Так, Джіммі далеко пішов би. Він весь час до чогось прагнув, чогось домагався. Ви помітили, як він старався вдосконалитися? Для нього це було найголовніше. Одного разу він сказав мені, що я їм, як свиня, а я, пригадую, дав йому за це доброго прочухана.
Йому не хотілося згортати книжку, він уголос перечитував записи й після кожного рядка допитливо дивився на мене. Можливо, він сподівався, що я схочу переписати ці записи для власного вжитку.
Незадовго до третьої прибув лютеранський священик з Флашінга, і я мимоволі почав виглядати у вікно — чи не над'їжджають ще якісь машини. Дивився у вікно й батько Гетсбі. Час спливав, слуги вже зібралися в холі, і тоді старий, збентежено кліпаючи очима, почав невпевнено нарікати на дощ. Я помітив, що священик раз у раз поглядає на свій годинник, і, відвівши його вбік, попросив зачекати ще півгодини. Та даремно. Ніхто так і не приїхав.
Близько п'ятої наш кортеж із трьох машин добувся до кладовища й під рясним дощем зупинився перед брамою: попереду катафалк, потворно чорний і мокрий, за ним лімузин, яким їхали містер Гетц, священик і я, а за нами — відкритий фургончик Гетсбі із слугами й вест-еггським листоношею, змоклими до рубця. Коли ми вже ввійшли на кладовище, я почув, як перед брамою зупинилася ще одна машина й хтось захляпав слідом за нами по розгрузлій стежці. Я озирнувся. Це був той схожий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в бібліотеці Гетсбі.
Відтоді я жодного разу не бачив його. Я не знаю, як він довідався про похорон, не знаю навіть, як його звуть. Струминки дощу стікали по товстих скельцях його окулярів, і він зняв і протер їх, щоб побачити, як згортають брезент, що захищав від дощу могилу Гетсбі.
Я старався в ту хвилину думати про Гетсбі, але він уже був надто далеко, і я згадав тільки, без обурення, що Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів. Мов у тумані до мене долинули слова: "Благословенні мертві, на яких падає дощ", і Совине Око браво підтакнув: "Амінь".
Ми квапливо рушили під дощем до машин. Коло брами Совине Око озвався до мене.
— Я не зміг під'їхати до будинку.
— Ніхто не зміг!
— Та ви що! — А тоді приголомшено додав: — Боже мій! В нього ж бували сотні людей!
Він зняв окуляри і знову протер їх з обох боків.
— Сердешний сучий син,— сказав він.
Один з найяскравіших спогадів у моєму житті — це поїздка додому на різдвяні канікули, спочатку зі школи, а потім — з університету. В грудневий вечір о шостій годині всі ми, хто робив пересадку в Чікаго, збиралися в старому, напівтемному залі "Юніон-стейшн", щоб наспіх попрощатися з чікагськими друзями, вже втягнутими у вир передсвяткової метушні. Пам'ятаю шубки дівчат, що поверталися з пансіону міс такої-то чи такої-то, жвавий гомін у хмарах пари, руки, що махають над головами побаченим здалеку давнім знайомим, розмови про те, кого до кого запрошено: "Ти будеш в Ордвеїв? У Герсі? У Шульців?" — і затиснуті в кулаці довгі зелені квитки. А в імлі вздовж перону — жовті вагони лінії Чікаго — Мілуокі — Сент-Пол, веселі, як саме Різдво.
Поїзд вирушав у зимову ніч, і за вікнами розгортався мерехтливий простір, укритий справжнім снігом, і мимо пропливали тьмяні вогні вісконсінських полустанків, і повітря раптом робилося зовсім іншим, дзвінким і п'янким. Ми вдихали його на повні груди в холодних тамбурах, повертаючись із вагона-ресторану, і невимовно-радісне відчуття, що все довкола своє, рідне, сповнювало нас.