– Валька заплакав. – Ти що?.. Хлопці, – благав він, – дівчата! Кудлатий мене задушить!..
– Вийдімо звідси, – сказав Кудлатий і потягнув за повідець, не дивлячися на Вальку.
Валька понад усе боявся вийти кудись із Кудлатим, він опирався і листом стелився, він хапав повідець і вигукував:
– Хлопці, хіба так можна? Хлопці, дівчата!.. Людина на повідці?!
Проте ніхто не заступився за Вальку. Тоді Валька став благати:
– Кудлатий, – благав він, – я більше не буду! Це все Петько! Ось і Димку запитай!.. Він знає, він скаже: Петько – звір!
– Кому кажуть – вийдімо!– Кудлатий міцно потягнув за повідець.
Валька не встояв. Він упав навколішки й підповз до Миронової:
– Миронова, чого ж ти мовчиш? Заступися!.. Я більше не буду!
– Відпусти його, Кудлатий, – сказала Миронова. Кудлатий погаявся мить, а тоді шпурнув повідець Вальці в обличчя.
– А ти встань! – гидливо сказала Миронова Вальці. – Не плазуй!
Валька схопився на рівні і, знімаючи тремтливими руками нашийник, швидко промовив:
– Я все по закону… Собак беру бродячих…
– Іди геть! – наказала Залізна Кнопка. – Не годен ти для нашої справи.
– Чому? – здивувався Валька. – Хіба я з вами не в згоді? Хіба я не ганяв Опудало?
– Ти у згоді?.. – Залізна Кнопка наступала на Вальку. – Ти, шкуродер, з нами у згоді?!
Валька склав повідець у кишеню, нахабно усміхнувся і вийшов з кімнати. Потім застукав у шибку, вигукнув солодко-лагідним голосом:
– Діточки, вам пора у ліжечка, – зареготав і зник. Кудлатий стояв, низько похиливши голову, міцно стиснувши кулаки, які йому завжди допомагали, а тепер чомусь не допомогли. Усі інші пригнічено мовчали.
– Не сподівалась я такого від Опудала, – порушила нарешті тишу Залізна Кнопка. – Всім урізала. Не кожен з вас на це здатен. Шкода, що вона виявилася зрадницею, а то я з нею подружилася б… А ви всі – нікчеми. Самі не знаєте, чого хочете. Отак, діточки. Ну, привіт.
– А як же тістечка? – зупинив її Димка. – Ми ж іще чаю не випили.
– Тістечка? Зараз саме час…
– Точно, – підхопив Димка, хоча вигляд у нього при цьому був невпевнений…
– Їжте на здоров'я, а мене й без солодкого нудить. – І Миронова пішла, ні на кого не дивлячись.
– Миронова, стривай! – гукнув їй услід Кудлатий. – Я з тобою.
– Ти ж до мене збирався? – зупинив його Рудий.
– Передумав, – на ходу відповів Кудлатий, – додому охота.
– Тоді й я з вами, – сказав Рудий і кинувся слідом за Мироновою та Кудлатим.
Грюкнули двері – вони пішли.
У кімнаті лишилися тільки сам новонароджений та Шмакова з Поповим.
– Може, даремно ми з тобою нікому… нічого?.. – тихо запитав Попов у Шмакової. – Га?..
– Ти про що? – насторожився Димка.
Шмакова усміхнулася – вона передчувала близьку розв'язку всієї цієї затяжної заплутаної історії і зрозуміла, що нарешті настав її переможний час.
– Ми з Поповим, – радісно проспівала Шмакова, – уявляєш, Димочко… – хитро скосувала на Димку, їй подобалося спостерігати за ним: він то блід, то червонів. – Ми тоді з Поповим… – Вона засміялася й багатозначно замовкла, щось муркаючи собі під ніс.
– Що ви.. з Поповим? – запитав Димка.
Шмакова не квапилася з відповіддю – адже її відповідь мала приголомшити Димку, і так кортіло його помучити, щоб разом помститися за все. Настрій у неї був чудовий; здається, її план цілком удався: Димку знищено, а отже, знову завойовано й підкорено. Тепер вона з нього сукатиме мотузки, зробить своїм вірним рабом замість Попова А то їй цей здоровило добряче набрид – нудний якийсь і маруда
– То що ви з Поповим? – перепитав Димка.
– Ми? – Шмакова засяяла. Вона не зводила очей з Димчиного обличчя. – Ми під партою сиділи. Ось що!
Димка якось по-дурному усміхнувся й запитав:
– Коли сиділи? – хоч усе вже зрозумів.
– Коли ти з Маргаритою так любо розмовляв, – засміялася Шмакова.
– Під партою? – Димку обсипало жаром. – Ви?.. Коли Маргарита?..
– Під партою… Ми… коли Маргарита! – особливо захоплено проспівала Шмакова.
Ця новина розчавила Димку. Гострий страх і туга стисли його бідолашне серце – воно в нього затріпотіло, забилося, немов у нещасного мишеняти, що попав до лап нещадної кішки. Що йому було робити? Що?! Чи то заплакати на Вальчин манір і кинутися перед Шмаковою та Поповим навколішки й просити пощади. Чи то втекти з дому, негайно поїхати куди-небудь далеко-далеко, щоб його ніхто й ніколи не бачив з оцих людей. І де-небудь там зажити новим, достойним, хоробрим життям, про яке він завжди мріяв. У нього й до цього мелькали такі думки. Але щоразу вони миттю зникали, бо він розумів, що нічого такого зробити не зможе.
Димка уявив на одну мить, що йде якимось темним провулком у чужому місті. Холодно, пронизливий осінній вітер шарпає на ньому куртку, в обличчя періщить дощ… Але в нього немає знайомих у цьому місті, і ніхто його не покличе в дім, щоб погріти й нагодувати, йому нестерпно шкода стало себе…
– А чому ж ви тоді мовчали? – пробелькотів Димка, як завжди в такі хвилини до невпізнання змінюючись на обличчі.
– А ми й далі мовчатимемо, – відповіла Шмакова. – Правда, Попику?
– Мовчатимете? – Димка жалібно усміхнувся, нічого не розуміючи, хоча вже на щось сподіваючись.
– Слухайте, треба все розповісти, – похмуро промовив Попов.
Шмакова взяла з тарілки тістечко й наказала Попову:
– Розкрий рот!
Попов слухняно розкрив рот.
Шмакова сунула йому в рот тістечко й сказала, обтрушуючи пальці від кришок:
– Помовч і пожуй, а то вдавишся… Все так заплуталося, що й не добереш нічого. Якщо ми тепер відкриємося, нас теж по голівці не погладять. Розумієш, Попику? Отож ми тепер усі однією мотузочкою зв'язані. Повинні міцно один за одного триматися. – Вона підійшла до програвача й поставила платівку. – Потанцюємо, повеселимося в тісному колі. Треба ж догуляти! Дні народження бувають не щодня. – Вона усміхнулася Димці: – Димочко, дай мені моє улюблене.
– "Кошичок"? – затинаючися запитав Димка, взяв тістечко й квапливо віддав Шмаковій.
Попов голосно видихнув:
– Усе! – Він підвівся. – Слухайте! Несила мені більше! – І вибіг з кімнати, грюкаючи важкими черевиками й наражаючись по дорозі на перекинуті стільці.
– Куди це він? – перелякався Димка.
— Не бійсь. Він у мене вірна людина. Видно, надумав подихати свіжим повітрям. – Шмакова відкусила тістечко й проспівала: – Тістечко – розкіш! Мати пекла?
Димка похмуро сів на диван.
Шмакова ж, вкрай задоволена собою, своєю цілковитою перемогою над Димкою і Безсольцевою, у захваті танцювала, дожовуючи "кошичка" і таємничо усміхаючись.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Микола Миколайович прокинувся на світанку, коли на обрії уже з'явилася ясно-сіра смужка. Вірніше, не прокинувся, а встав, бо не спав майже всю ніч.
Він умився холодною водою, плескаючи її великими пригорщами в обличчя, щоб освіжитися. Акуратно поголився, автоматично надів свій костюм. Потім критично оглянув себе. Так, Ленка має рацію! Яке ж усе на ньому старе – зовсім не має ніякого вигляду. Треба перевдягтися б.
А що його гардероб був убогий, то він раптом вирішив одягти свою стару військову форму. Він дістав її із шафи, вийшов на балкончик, аби краще її роздивитися. Форма виявилася в цілковитому порядку. Він кілька разів струснув її, почистив щіткою і не полінувався пройтися по костюму праскою.
Орденські планки, які в три ряди прикрашали груди кітеля, йому не сподобалися – від часу вони дуже потьмяніли й стерлися, і це було недобре. Він зняв їх і вирішив сьогодні ж купити нові. Потім Микола Миколайович швидко перевдягся; суворий і зосереджений, сів до столу й щось довго писав і переписував. Написане склав і сховав до нагрудної кишені.
Тільки після цього Микола Миколайович заглянув до Ленчиної кімнати, її незвична, стрижена й тому така маленька й беззахисна голова спокійно лежала на білій подушці – вона міцно спала.
Микола Миколайович подивився на годинник: була вже восьма. Він вирішив, що Ленку будити не варто, хай поспить: катер відходив об одинадцятій.
Невже він поїде звідси, і невже це все відбудеться сьогодні!.. Микола Миколайович раптом заквапився, рішуче накинув на плечі своє знамените пальто й, нечутно зачинивши двері, вийшов з дому…
За годину старий будинок Безсольцевих задвигтів од сильного й тривожного стукоту, немовби якийсь велетень гатив по ньому гігантською кувалдою.
Цей стукіт розбудив Ленку. Вона рвучко сіла на ліжку, Іде нічого не розуміючи, повернулася до вікна й побачила, як чиясь рука приклала поперек її вікна дошку. В кімнаті одразу стало менше світла. І знову пролунав стукіт, що різко бив по голові. Вона збагнула: дідусь забивав свій дім!
Подія, що так уразила Ленку, викинула її з ліжка, і вона, як була, в нічній сорочці, вискочила на вулицю.
Ленка не відчула ранкового холоду, що пронизав її тіло, і навіть не почула, що босоніж ступає по мокрій осінній траві. Вона нічого цього не помічала, тому що очі її тільки бачили Миколу Миколайовича, який стояв спиною до неї на драбинці й забивав вікна свого будинку. Мов зачарована стежила Ленка за його несамовитою рукою з сокирою, яка розмірене ходила туди-сюди й била навідліг, заганяючи цвяхи в старі колоди. Одна за одною дошки невблаганно лягли поперек вікон.
Ленка підвела голову вгору – всі чотири її улюблені балкончики, які виходили на чотири сторони світу, були вже позабивані. Це її особливо засмутило.
– Дідусю, – крикнула Ленка, – що ти робиш?
Микола Миколайович обернувся, побачив перелякану стрижену Ленку в довгій білій сорочці, босу і якусь легку, летючу, в його збудженій свідомості майнуло: "Зовсім як Машка!" – і гукнув їй:
– Іще цвяхів!
– Ти їдеш? Зі мною? – запитала Ленка, не рушаючи з місця. – Ти покидаєш свій дім?!
– Кому сказано – ще цвяхів! – він так владно гримнув, що її наче вітром здуло. – І вдягнися! Навіжена!
Коли Ленка вдяглася, то в неї зуб на зуб не попадав. Ні, не від холоду, а від того, що дідусь надумав усе покинути й поїхати з нею.
Надумав покинути своє місто!
Свій дім!!
Свої картини!!!
Ленка схопила скриньку з цвяхами й потягла її до дідуся. Микола Миколайович узяв із скриньки цвяхи й забив два останні вікна.
Будинок Безсольцевих знову осліп і оглух.
Микола Миколайович, важко ступаючи, зліз з драбини.
Ленка тицьнулась йому в груди й заревла.
Тепер, коли роботу було закінчено, він якось протягло зітхнув – боявся, йому забракне сил поглянути на свій забитий будинок.
– Ну годі! – сказав Микола Миколайович.