Обоє дуже його люблять і т. ін. У Алека з собою книжка "Олівер Твіст", і в дівчини ця сама книжка. Слухайте, мене трохи не занудило. Коротко кажучи, вони відразу втьопуються одне в одного — обоє ж бо просто схиблені на Чарлзові Діккенсі тощо, і Алек допомагає їй налагодити роботу у видавництві. Бо в неї своє видавництво, в тої дівчини. Але справи там ідуть не блискуче — брат у дівчини п'яниця і пропиває всі гроші. Це дуже озлоблений тип, її брат,— на війні він був хірургом, а тепер уже не може оперувати, бо нервам хана, отож він усю дорогу й дудлить, хоч загалом чоловік досить головатий і т. ін. Одне слово, цей каналія Алек пише книжку, дівчина її видає, і обоє заробляють купу грошви. Вони вже збираються побратись, коли це з'являється ще одна дівчина, Марсія. Ця каналія Марсія була нареченою Алека до того, як він утратив пам'ять, і вона впізнає його, коли він підписує комусь у магазині свою книжку. Марсія каже Алекові, що він же герцог, але він, каналія, не вірить їй і відмовляється провідати з нею свою ж таки матір. А мати в нього геть сліпа. Однак та друга дівчина, котра проста, вмовляє його піти. Вона страшенно благородна й т, ін. Отож він і йде. Проте пам'ять однаково не повертається, навіть тоді, коли його здоровенний датський дог скаче йому на груди, а мати обмацує руками його обличчя й приносить плюшевого ведмедика, яким Алек любив бавитись, коли був маленький. Але якось діти гралися на лужку в крокет, і м'яч поцілив цьому Алекові по кумполу. Тут до нього зразу й повертається клята пам'ять, він біжить додому, цілує матір у лоб і т. д'. Так він знову стає справжнім герцогом і зовсім забуває просту дівчину, в якої своє видавництво. Я б вам розповів цю історію до кінця, та мене, чого доброго, ще занудить. Ні, я не боюся зіпсувати вам усе враження — там і псувати нема чого] Одне слово, наприкінці Алек одружується з тією простою дівчиною, її брат, що пив, виліковує свої нерви, робить операцію Алековій матері, та стає видющою, і колишній п'яниця й каналія Марсія закохуються одне в одного. Насамкінець усі там сидять за довжелезним столом, вечеряють і рвуть боки від сміху, бо отой здоровенний датський дог прибігає з виводком цуценят! Всі ж бо, видно, гадали, що він пес, а виявляється — сука. Так що одне я вам скажу: коли не хочете, щоб вас цілий тиждень після того нудило, не йдіть на цей фільм.
Але що мене вбило остаточно, то це одна дама, яка сиділа [114] поруч: вона весь той каторжний фільм проплакала! І чим більше там було фальшу, тим гіркіше вона плакала. Збоку могло здатися, ніби вона ллє сльози через те, що збіса чуйна та добра. Але ж я сидів поруч і бачив, що вона зовсім не така. З нею був маленький хлопчик, він страшенно нудився, просивсь у туалет, але вона не вела його туди, і край. Всю дорогу йому товкмачила, щоб сидів нишком і гарно поводився. Одне слово, така добра, як вовчиця, хай їй чорт! Я вам кажу: дев'ятеро із десятьох тих, хто проливає сльози, бачачи в кіно отаку брехню й дурисвітство,— в душі сволота сволотою. Слово честі.
Після фільму я вирушив до бару "Вікер", де мав зустрітися з каналією Карлом Льюсом. Дорогою я все думав про війну і т. ін. Зі мною завжди так буває після воєнних фільмів. Мабуть, я б не витримав, якби довелося йти на війну. Серйозно кажу. Коли б тебе просто послали куди-небудь і відразу вбили абощо, то це було б іще півлиха, але щоб нидіти в армії цілі роки... Ні, це вже справжня трагедія. Д. Б., мій брат, промучився в армії цілих чотири роки. І на війні побував — висадився з нашими військами в Європі. А все ж таки армію він, здається мені, ненавидів більше, ніж саму війну. Я тоді був ще майже дитина, але пам'ятаю, що коли він приїздив у відпустку, то цілими днями пролежував у себе на ліжку. Навіть до вітальні рідко заходив. Потім Д. Б. попав на фронт, але його не поранило, і йому навіть не довелося ні в кого стріляти. Тільки те й робив, що день при дні возив на штабній машині якогось парадного генерала. Якось Д. Б. сказав нам з Аллі, що якби йому довелося стріляти, то він би навіть не знав, у кого цілитись. Бо в армії, каже, не менше сволоти, ніж у самих фашистів. Пригадую ще, якось Аллі спитав у нього, чи йому не корисно було побувати на війні — адже він, мовляв, письменник тощо і тепер має про що писати. А Д. Б. послав Аллі принести оту його бейсбольну рукавицю з віршами, а тоді сам запитав: хто краще писав вірші про війну — Руперт Брук чи Емілі Дікінсон? Аллі й каже: Емілі Дікінсон. Сам я в цьому ділі тямлю не багато — адже поезію я читаю рідко. Але одне я знаю напевно: якби мені довелося піти до армії і служити з такими гадами, як Еклі, Стредлейтер, каналія Моріс — ходити з [115] ними в строю і т. ін.,— я просто сказився б. Колись я тиждень побув бойскаутом і вже не міг навіть дивитися в потилицю переднього хлопця. А нам весь час тільки й товкли: треба дивитися в потилицю переднього. Слово честі, якщо коли-небудь буде ще війна, то нехай мене краще зразу виведуть і поставлять до стінки. Я не опинатимусь. Та одне дивує мене в Д. Б.: так ненавидить війну, а торік улітку дав мені прочитати оту книжку "Прощавай, зброє!". . Грандіозний роман, каже. Ось чого я не розумію. Там про того лейтенанта Генрі, який нібито чудовий хлопець і т. ін. Просто не збагну: як це Д. Б. так ненавидить армію, війну тощо, а сам захоплюється отим кривлякою? Я, наприклад, не розумію, чого йому подобається такий фальш, як цей роман, і водночас книжки Рінга Ларднера або "Великий Гетсбі", що на ньому він просто схиблений? Д. Б. аж образився, коли я сказав йому про це. Ти, каже, ще дуже малий і т. ін., щоб оцінити такий роман. Та я з ним не згодився. Адже ж подобається мені, кажу йому, Рінг Ларднер, "Великий Гетсбі" тощо. Від "Великого Гетсбі" я був просто в захваті. Каналія Гетсбі! Ото хлопець! Ото сила! Одне слово, я просто радий, що винайшли атомну бомбу. Якщо знов буде війна, я сяду на ту чортову бомбу верхи. Сам попрошуся, господом богом присягаюсь!
19
Якщо ви самі не з Нью-Йорка, то скажу, що бар "Ві-КЄр9 — в отому розкішному готелі "Сетон". Колись я до бару частенько навідувавсь, але тепер ні, не ходжу. Помалу я забув туди дорогу. Вважається, що то досить шикарна забігайлівка, і всяка шушваль туди плавом пливе. Тричі за вечір там виступали оті дві французочки, Тіна й Жаніна. Одна грала на роялі — просто жах! — а друга співала шансонетки — або досить непристойні, або взагалі по-французькому. Та, що співала, каналія Жаніна, спершу підходила до мікрофона й щоразу промовляла пошепки кілька фраз. Вона казала: "А зараз ми хотіти вам співати паш пісенька "Чи не бажаєте що-небудь французьке?" В ній співатися про маленька француженка, яка приїхала до велике місто, як Нью-Йорк, і вкохався в маленький хлопчик із Бруклін. Ми сподіватися, вам подобатись!" Пошепоче [116] отак, каналія, повипендрюється, а тоді як заведе щось гугнявити — чи то по-англійському, чи то по-французькому. А вся ота шантрапа від захвату аж на стіни лізе. Посидиш там годину-дві, послухаєш, як те збіговисько ляпає в долоні — весь білий світ немилим стане. Серйозно кажу. Бармен теж був добра штучка. Сноб снобом. І не забалакає до тебе, якщо ти не велика птиця чи не знаменитість абощо. Ну, а коли ти велика птиця або знаменитість, тоді він поводитиметься з тобою ще гидотніше. Підійде, повсміхається на всі тридцять два — мовляв, бач, який я в дошку свій! — і кине: "То як там у вас у Коннектікуті?" або: "Як cя має Флоріда?" Паскудна була забігайлівка, правду кажу. Я туди помалу й дорогу забув.
Коли я туди припхався, час був іще дитячий. Я сів біля стойки, — людей напхалося чимало,— й, не чекаючи каналії Льюса, взяв два віскі з содовою. Розмовляючи з барменом, я встав,— нехай усі бачать, який я високий, і не думають, що я шмаркач. Потім хвилю розглядав шушваль довкола. Той, що сидів поруч зі мною, зі шкури пнувся, щоб закадрити свою ціпу. Одно забалакував їй зуби — ох, ах, мовляв, які аристократичні в тебе руки! Я мало не здох. А в другому кутку бару аж кишіло гомиків. Правда, вигляд вони мали не зовсім такий — ні довгих патлів, нічого,— але в кожного на лобі було написано, хто він. Нарешті з'явився каналія Льюс.
Каналія Льюс!.. От субчик! Коли я вчився в Гутоні, він, як старшокласник, був моїм, так би мовити, шефом. Але насправді Льюс тільки й робив, що до півночі розпатякував про секс і т. ін., коли в його кімнаті збиралися хлопці. О, в цьому ділі він був підкований, особливо щодо всяких там збочень тощо. Всю дорогу розповідав нам про якихось психів, що крутяться біля овець або зашивають під підкладку свого капелюха жіночі штанці і т. ін. Про гомиків, лесбіянок... Каналія Льюс знав у Сполучених Штатах усіх гомиків і лесбіянок. Згадай тільки при ньому чиє-небудь прізвище — чиє завгодно,— i Льюс зразу скаже, педик він чи ні. Часом важко було й повірити, що всі оті кінозірки тощо, про яких казав Льюс,— або гомики, або лесбіянки. А багато ж із них були навіть одружені, чорт забирай! Сто разів його перепитуєш: "Хто-хто?! Джо Блоу? Гомик?! Оте здоровило, отой силак, що завжди грає гангстерів і ковбоїв?!" А каналія Льюс відповідає: "А то ж як!" Він завжди так відповідав: "А то ж як!" Каже, яка різниця — одружений чоловік чи ні. Половина одружених чоловіків у всьому світі, каже,— гомики, тільки, мовляв, і самі про це не знають. [117]
Каже, будь-хто, якщо він має задатки, може ввечері лягти спати нормальним, а вранці прокинувся — гомик. Лякав нас до смерті. Я сам усю дорогу потерпав, щоб не піддатись якому-небудь збоченню. А найсмішніше те, що каналія Льюс, як на мене, теж був майже псих. Побачить кого-небудь у коридорі — й аж язиком прицмокне: "Оце я розумію!" Або як почне тебе тиснути — кістки тріщать. А в умивалці ніколи не причинить за собою клятих дверей до гальюна: ти собі чистиш зуби тощо, а він з тобою звідти перемовляється! Це теж уже скидається на збочення. Серйозно кажу. У школах я чимало бачив справжніх гомиків, і всі вони любили викидати такі коники. Тим-то я завжди й мав підозру, ще каналія Льюс теж такий. Одначе хлопець він головатий. Що правда, то правда.
Вітатися Льюс моди не мав. Сівши біля мене, він одразу сказав, що прийшов усього на кілька хвилин.