— почав він і, здригнувшись, озирнувся, наче це сказав хтось інший, а не він.
— Отже, ваше превосходительство, — знову озвався Стрінберг, — яка ваша думка... З цього приводу?
— Бачте, дорогий месьє, — мовив Руссо, — я вважаю цей проект цілком здійсненним. Наш друг Шудлер дасть мені потрібні відомості, і мої люди розглянуть їх при повній моїй підтримці — в цьому він може не сумніватися...
Вицвілі очі північного фінансиста, підсліпуваті очиці Анатоля Руссо, темні очі-щілини велетня, прикриті товстими повіками. Червоні руки Стрінберга, наче руки ката третього століття; коротенькі загребущі ревматичні ручки міністра; товста рука барона з довгими пальцями, які, здається, весь час ліплять щось із глини... Троє чоловіків мовчали, поки в них забрали порожні тарілки й подали сир.
Анатоль Руссо, цей беззмінний міністр, дізнавшись про розпуск чергового кабінету, робив, як правило, незначну операцію із своєю рентою, але про те, щоб узяти процент з прибутків, хабар або якусь плату — не могло бути й мови.
Отже, Руссо не бачив для себе в цій справі ніякої користі й не відчував потреби поспішати.
"Але чому Ноель вважав за потрібне, — запитав він себе, — щоб Стрінберг був присутній під час вирішення питання, яке він цілком міг уладнати зі мною сам на сам? Можливо, щоб справити на мене враження... показати, що в нього є серйозна підтримка.... що він зв'язаний із Стрінбергом... А може, й навпаки, він хоче з моєю допомогою справити враження на Стрінберга... очевидно, це саме так".
— Розумієте, Руссо, об'єднання самі наполягають на тому, щоб мій, а не якийсь інший банк фінансував їх, — підкреслив Шудлер, мимоволі кинувши оком на Стрінберга.
— Звичайно... — сказав Руссо.
У нього майнув здогад про роль, яку відігравав у цій справі міжнародний фінансист, і про те, чому Ноель так поспішає, але він зразу ж забув про нього. "Ні, я таки переїв... І потім усе це така дурниця..."
— Треба сказати, — почав він, відкидаючи назад пасмо сивого волосся, — що уряд, одверто кажучи, не схильний заохочувати створення нових об'єднань. Ці щорічні виплати надто важким тягарем лягають на бюджет, і, можливо, сама держава, щоб виконати свої зобов'язання, змушена буде скористатися позикою. Робитиме вона це чи ні, і якщо робитиме, то на яких умовах, — нічого невідомо.
"Руссо боїться прохопитися, — подумав Ноель. — Не треба йому говорити про те, що їх не цікавить і чого вони не зрозуміють".
Слова, які двічі мало не зірвалися у нього з язика, дзижчали в його мозку, мов оса, що залетіла в банку й шукає виходу.
Міністр боровся із сонливістю, що поступово охоплювала його, і мимрив щось невиразне собі під ніс.
— Ходімо до мене в кабінет пити каву, — заклопотано запропонував Шудлер, підводячись з-за столу.
Першим з кімнати вийшов Руссо, гордовито задерши голову, такий маленький, незважаючи на високі підбори своїх черевиків, порожевілий, із здутим черевцем.
Троє чоловіків пройшли до високої кімнати, оббитої зеленою шкірою, — осереддя і фортеці могутності Шудлерів.
— Я ще вам не показував свої нагороди, — звернувся Шудлер до Стрінберга і підвів гостя до вітрини під своїм портретом, у якій на чудовому малиновому оксамиті лежали металеві й емальовані відзнаки, стрічки та перев'язі найрізноманітніших орденів найрізноманітніших країн.
Стрінберг, здавалося, вперше зацікавився чимось таким, що не мало нічого спільного з фінансовими операціями.
— Оцього в мене немає... — показав він на білий із зеленим хрест. — О, ви кавалер цього ордена! А в мене Великий хрест... Ого! Ну, звичайно, у вас є ордени колишньої Австро-Угорщини...
Вони скидалися на двох філателістів, які от-от почнуть обмінюватися між собою своїми скарбами. Хочете мого святого Венцеслава? Можу віддати свого Зеленого дракона.
— Глядіть, не забувайте про міністрів, які видають ці ордени... — сказав Руссо, фамільярно поплескавши Шудлера по плечу. Він хотів немовби мимохідь нагадати, що своєю стрічкою Почесного легіону той завдячує саме йому.
— Трошки коньяку, — запропонував Шудлер.
Руссо зробив заперечний жест.
— Даремно, дорогий мій. Це коньяк вісімсот одинадцятого року і, до того ж, остання пляшка...
— Ну, коли вісімсот одинадцятого року, тоді, звичайно... — погодився Руссо.
Це був той рідкісний коньяк, який Шудлер ставив на стіл у дні великих подій. Остання пляшка.
Ноель обережно взяв чарку лівою рукою, побоюючись, щоб не підвела права.
Руссо затиснув чарку в долонях, немов змерзлу пташку, і зручно сів у глибоке оксамитове крісло, щоб як слід поласувати дорогоцінним напоєм. ,
Стрінберг подивився на цих двох блазнів, — дрімаючого карлика й тремтячого велетня, яких сама доля передавала в його червоні ручиська, — і сказав:
— Щойно ви, ваше превосходительство, висловили думку про позику для покриття витрат на відбудову. Якщо йдеться про позику в приватної особи, то я ладен вам її надати.
Руссо підняв ніс від чарки; кров прилила йому до обличчя, і воно ще дужче порожевіло. Що? Стрінберг, людина, чиєї ласки уряди добивалися місяцями, людина, від якої всі міністри фінансів сподівалися чуда, з доброго дива запропонувала йому... Ні, цього не може бути, це занадто розкішно...
Стрінберг додав, що він робить цю пропозицію не французькому урядові взагалі, а Анатолеві Руссо особисто. Його превосходительство справді перший французький політичний діяч, який своїм розумом зміг викликати в нього до себе таке довір'я... Руссо не насмілився уточнити цифру, щоб це не прозвучало як сумнів щодо необмежених можливостей Стрінберга.
"От, — подумав Руссо, — яке помилкове може бути перше враження про людину!"
Він уже уявляв собі, як може вплинути на його становище така позика. Зміцнивши свої позиції угодою із Стрінбергом, він, Руссо, стане незамінним... месією... головою майбутнього кабінету міністрів.
— Франція з радістю прийме... — сказав він, окидаючи поглядом розставлені по кімнаті вітрини, немов шукаючи, чим би негайно віддячити фінансистові. — Нам треба буде зустрітись, і то якнайскоріше, — додав він.
— Гаразд, я люблю, щоб мої пропозиції приймалися швидко, — мовив Стрінберг.
Ну, і, звичайно, згода на випуск позики Шудлеровим банком — це таке питання, для вирішення якого досить самого лише підпису його превосходительства, і Стрінберг упевнений, що цей підпис буде поставлено протягом тижня.
Руссо зробив красномовний жест, мовляв, він усе розуміє.
— Це буде зроблено до нашої наступної зустрічі, — сказав він.
"У Стрінбергові, без сумніву, є щось геніальне, — подумав Шудлер. — Коли зустрічаються двоє геніальних людей, тут і позики для об'єднань, і урядова позика, — великі задуми і великі звершення... Яке щастя, що Руссо так сподобався Стрінбергові! Я добре зробив, що звів їх..."
Велетень раптом забув, що не треба випускати цієї фрази, яка, мов оса, дзижчала в його мозку.
— Яка приємна вийшла в нас зустріч, — мовив він. — Ви розумієте, коли Адель, моя дружина, починала нездужати...
Ну, от він і висловився: йому здавалось, що він позбувся якогось великого тягаря, проте почував себе трохи ніяково. Стрінберг, здавалося, не зрозумів, що він має на увазі.
І Ноель провадив далі:
— ...так от, у такі дні в неї з'являлася справжня манія порядку: вона змушувала перекласти всю білизну в шафах, почистити все срібло. Я завжди глузував з неї, казав: "Залиш це на післязавтра". А тепер, коли вона вмерла, я зрозумів, що жінки набагато організованіші за нас...
Він забув, навіщо навів цю паралель; правда, спогад про дружину зворушив його, але він ніяк не міг збагнути, чому з самого початку сніданку йому здавалося, що про це неодмінно треба сказати.
Руссо багато випив і був такий задоволений і собою, і всім навколо, що йому не здалися дивними Ноелеві слова. Він навіть спробував кинути дотеп:
— Ну, а ми, панове, навели сьогодні порядок у шафах Франції.
IV
Наприкінці дня в Анатоля Руссо розвіявся легкий туман благодушності, наслідок ситного сніданку, і міністр дещо обачніше почав обмірковувати сьогоднішні події. Він згадав тремтячу Ноелеву руку і його дивні слова й подумав, що в Шудлера дуже стомлений вигляд. З другого боку, ця несподівана Стрінбергова пропозиція... далебі, нелегко зрозуміти, що діється в головах цих двох людей.
Руссо подзвонив Сімонові Лашому й попросив його зайти до міністерства.
— О, дорогий Сімоне, — зустрів його міністр, — я хочу попросити вас, щоб ви зробили мені послугу... Один із фотографів вашої газети цими днями на благодійному святі захотів неодмінно зняти мене з молоденькими балеринками опери. Я розумію, це дуже мило... Але, зважаючи на деякі події й на ті важливі рішення, які мені найближчим часом, можливо, доведеться прийняти, я був би дуже вдячний вам, якби ця фотографія не з'являлась на сторінках преси.
Хоч Сімон із досвіду добре знав, що Руссо майже дві години із свого дорогоцінного робочого дня витрачає на докладне знайомство з тим, що про нього пишуть у газетах, на підготовку одних статей і заборону інших, на улещування карикатуристів, проте, він подумав, що міністр запросив його до себе не тільки з цієї причини.
Про всяк випадок Сімон вирішив скористатися з цієї зустрічі й попросив підвищити на посаді одного інспектора з його виборчої округи.
— Добре, добре, — сказав Руссо, — пришліть потрібні матеріали Дюпеті із запискою на моє ім'я, і все буде зроблено.
Руссо встав, — годинник "Буль" саме продзвонив сьому ("Номер два за інвентарним списком Людовіка XIV", — подумав він), підійшов до Сімона, фамільярно взяв його за лікоть і, підвівши до вікна, коротко розповів про те, що відбулося під час сніданку.
— Дорогий друже, — сказав він, — я без сумніву, покорив цього чоловіка, хоч його вважають неприступним і перед ним тремтить увесь світ. Він тепер буквально марить мною. Треба сказати, я йому надзвичайно точно і, мушу признатися, надзвичайно блискуче змалював ситуацію. Я ні про що не прохав його. Він сам зробив мені пропозицію, про яку я поки що не можу відкрито говорити, але це дуже й дуже солідна пропозиція... — Він трохи помовчав. — Ні, ви тільки подивіться! Яка краса, яка велич! — і показав на колонаду, де починали густішати сутінки. — Так от, — повернувся Руссо до перерваної теми, — мені хотілося б знати, що ви думаєте про становище нашого друга Ноеля і що, на вашу думку, зв'язує його із Стрінбергом.
— Але ж я про це нічогісінько не відаю, — обережно і водночас цілком щиро відповів Сімон.