— Тільки якнайкоротше.
Юлія сама почувала, що повинна поспішати з розповіддю. Як тільки вона скінчила, полковник взяв знову трубку і звернувся до телефоніста:
— З'єднайте мене зараз з Кирилом Андреєвим, дзвоніть, доки не відповість.
Полковник добре знав батька Пешо, він був з ним деякий час у Славенській в'язниці. Чекаючи дзвінка, він продовжував розпитувати Юлію; очі дівчинки сповнились тривогою, а потім стали майже злякані.
— Треба йти, товаришу начальник! — благаюче сказала вона. — Його можуть убити!
У цю мить телефон задзвонив, полковник узяв трубку.
— Це ти, Андреєв? — спитав він спокійно. — Говорить полковник Філіпов. Слухай, одне маленьке запитання — скажи мені швиденько, син твій Пешо вдома, він у ліжку?
— Звичайно, вдома! — відповів здивовано сонний голос.
— Я хочу, щоб ти це перевірив!
— Та що за нісенітниці!
— Перевір, перевір! Я не можу гаяти часу!
Юлія чекала напружено. Полковник, не віднімаючи трубку від вуха, злегка посміхаючись, підбадьорював її поглядом, наче хотів сказати: "Зараз, зараз! Як тільки відповість, зараз же йдемо!"
Чекати довго не довелось — полковник здригнувся і прислухався.
— Так, говори! Справді? — спитав він з напруженим обличчям. — Не бійся, нічого немає небезпечного! Кажу ж тобі — ніякого нещастя немає. Ні, не можу зараз! Не можу, поспішаю! Чекай біля телефону, незабаром подзвоню!
Юлія не знала назви вулиці, на якій жили диверсанти, і довелося взяти її з собою. Дзі потужних автомашини помчали безлюдними вулицями, що блищали тепер, як ковзанки, бо поки дівчинка була в Міністерстві, пройшов дощик.
Незабаром вони доїхали до місця і зупинилися коло будинку. З великої машини вийшла група людей і відразу ж розсипалася в усіх напрямках, немов крізь землю провалилась. Полковник Філіпов звернувся до Юлії:
— Ти почекаєш тут! — ласкаво сказав він. — Через кілька хвилин я приведу твого друга.
— Я піду з вами! — благаюче сказала дівчинка.
Полковник посміхнувся.
— А якщо почнуть стріляти?
Коли Юлія залишилась сама, її знову пройняв холодний жах. А що як.справді стрілятимуть? Вона хотіла крикнути, але полковника вже не було. Крізь віконце автомашини дівчинка побачила, що вікна нижнього поверху засвітилися, показався молодий чоловік в піжамі, з ним заговорили люди полковника Філіпова. Юлія знала, що це художник, в якого треба було взяти ключ від парадних дверей будинку.
Полковник Філіпов разом зі своїми людьми зійшов сходами. Як завжди в таких випадках, він був спокійний і впевнений в успіху. Якщо бандити ще в квартирі, вони не зможуть утекти. Та й навряд чи вони чинитимуть опір. Завжди, відчуваючи над своєю головою залізну руку народної влади, бандити робилися м'якими, як віск, втрачали самовладання, швидко капітулювали. Хоч полковник ніколи не недооцінював ворогів, хоч воював з ними з повним напруженням, він ставився до них з презирством і часто нехтував небезпекою, що загрожувала його життю.
Група спинилась перед дверима квартири інженера. Філіпов подзвонив тривало і наполегливо. Всі чекали, поклавши пальці на курки револьверів.
Зсередини ніхто не відповідав. В квартирі панувала мертва тиша, наче там нікого не було, наче ніхто там не бував за час відсутності всієї родини інженера.
Треба дзвонити знову й знову.
Ніякої відповіді!
Раптом відчинилися сусідні двері, на порозі показався літній чоловік в піжамі з сердитим, сонним обличчям. Побачивши військових, він одразу немов остаточно прокинувся, збентежено закліпав очима, забурмотів якісь вибачення.
— Зайдіть в квартиру, громадянине! — сказав полковник ввічливо. — Спіть спокійно, нічого особливого не сталось.
Збентежений чоловік поспішив зникнути.
— Ламайте двері! — наказав спокійно полковник. — Більше не можна чекати.
Полковник першим зайшов крізь зламані двері і зараз же ввімкнув світло. Коридорчик був порожній, але на мозаїчній підлозі валялися рештки розбитої пляшки, гостро і неприємно тхнуло застояним повітрям і алкогольними напоями.
— Коньяк! — безпомилково визначив полковник Філіпов, хоч сам не пив.
В коридорі було троє дверей. Ті, що були праворуч, — великі, майже цілком з матового скла, певно, вели до кімнати. Ліворуч були звичайні, кухонні двері, теж з маленьким матовим віконцем. Треті двері були точно проти входу, досить вузькі, білі і, очевидно, подумав полковник, вели до ванної кімнати. Він вирішив, що ванна кімната — перше передмостів'я в квартирі, і рішуче натиснув на двері. Двері одразу відчинилися, але полковник відчув, що вони уперлись у щось м'яке і нерухоме, наче в Людину.
Полковник остовпів. Так стукнулися 6 двері, коли б за ними лежав мішок з одягом або ж труп людини!
Труп людини!
Він гарячково обернув штепсель і одним поглядом охопив усе вузьке біле приміщення. На мозаїчній підлозі справді лежала, міцно зв'язана мотузками, людина, або, точніше, хлопчик. Рот його був зав'язаний білою серветкою, але очі дивилися на полковника безрадісним, похмурим поглядом, немов той прийшов не визволити, а заарештувати його.
Одним рухом полковник зняв серветку і в хвилюванні опустився на коліно біля хлопця.
— Бандити втекли! — сказав зажурено Пешо.
Полковник одразу зрозумів, що діється в хлоп'ячій душі, і, заглушаючи свою власну досаду і розчарування, сказав посміхаючись:
— Нічого, на цей раз вони не втечуть далеко! Двоє його помічників підійшли і розв'язали хлопця.
— Тут, у ванній кімнаті, був радіопередавач, — повідомив Пешо. — Зовсім невеликий, можна носити його під пахвою.
Полковник кивнув:
— Це я вже знаю. А давно втекли диверсанти?
— Не менше години! — відповів Пешо глухо.
Полковник подумав трохи, далі спитав:
— У квартирі є телефон?
— Не знаю, товаришу полковник… Я ніде не був, крім ванної…
— Іди за мною…
Вони ввійшли у вітальню. В широкій, гарно мебльованій кімнаті панувало безладдя, — здавалося, через неї промчав бурхливий літній вихор. Як і в коридорі, тут нестерпно тхнуло непровітреним приміщенням, коньяком, неправою білизною. На підлозі валялися порожні пляшки, олов'яні обгортки від шоколаду, недокурки, обривки газет і особливо багато шматків хліба і сала. Оглянувшись, полковник Філіпов побачив телефон і з радістю констатував, що він не пошкоджений. Підійшовши до нього, полковник швидко почав набирати якийсь номер.
— Товаришу полковник, а звідки ви дізнались, що я тут? — раптом спитав Пешо.
— Від Юлії… Почекай хвилинку!
Як тільки був набраний номер, з другого кінця проводу негайно обізвалися, наче там чекали тримаючи руку на трубці.
— Товариш Андреєв? — спитав полковник, жартуючи, змінюючи свій голос. — Прошу, говоріть! — Обернувшись, він сунув трубку в руки Пешо. — Держи!
Глибоко схвильований, вражений несподіваним ходом подій, хлопець взяв трубку і підніс її до вуха.
— Тату… — сказав він тихо, хриплуватим голосом. — Це я…
В надійні руки
Цієї ночі майже ніхто з учасників події не міг спати.Лише Юлію відвезли одною з автомашин додому. Перед будинком між полковником і дівчинкою сталася суперечка, як їй зайти в квартиру — у двері чи знов через вікно. Зрозуміло, дівчинка енергійно наполягала: через вікно! Полковник повеселішав, гра сподобалась йому.
— Нехай буде так, — сказав він, по-батьківському плескаючи Юлію по худеньких плечах. — Однак завтра повідомимо батька, інакше не можна.
— Прошу вас, товаришу полковнику, не кажіть йому! — попросила дівчинка з безпорадним виглядом.
— Як же можна не сказати? — стримано посміхнувся полковник. — Ми зобов'язані сказати йому.
Юлія кивнула Пешо, який повинен був їхати машиною до Міністерства. Раптом вона простягнула йому свою білу ручку крізь відчинене віконце, очі її налилися сльозами. Вперше їм довелося потиснути один одному руку, як це роблять дорослі.
— Ти не сердься на мене! — сказала вона, майже плачучи. — Сам бачиш, що я не вину вата…
Пешо відчув, що і в нього очі сверблять.
— Щоб я на тебе сердився! — вигукнув він схвильовано. — Мені нема за що на тебе серди тись!
Автомашина рушила. Незабаром на безлюдній вулиці, де жила Юлія, якийсь випадковий прохожий побачив здалеку незвичайне видовище: два молодих офіцери в синіх кашкетах, обидва збентежені своєю незвичайною місією, допомагали дівчинці стрибати через вікно в кімнату. Опинившись всередині, Юлія уважно прислухалась. Тихо! Вона махнула рукою двом своїм друзям, які ще дивилися знизу, посміхнулась їм і зникла в темряві кімнати. В ту ж мить на вулиці тихо запрацював мотор автомашини.
В цей час Пешо, сидячи в кабінеті полковника, вже докладно розповідав Філіпову історію з кинутим ключем.
Полковник часто перебивав його, розпитував про найменші дрібниці, задавав додаткові запитання. Розповідь Пешо чи, вірніше, розмову його з полковником весь час записував стенограф. Від уваги полковника майже нічого не сховалось. Ні продавець, до якого звертався Тороманов, ані зміни в туалеті пані Тороманової.
З самого початку дві обставини привернули увагу полковника Філіпова — відвідування Торомановим букіністичної книгарні і нічна подорож на автомобілі. Поки він з'ясовував найменші дрібниці та епізоди, що стосувались відвідування книгарні, подзвонив телефон. Полковник узяв трубку, послухав деякий час з байдужим виразом, потім коротко наказав:
— Гаразд! Продовжуйте розшуки. — Потім, глянувши на хлопця, задумливо додав: — Тороманов утік разом з дружиною! Іншого, зрозуміло, не можна було й чекати!
Щодо автомашини, на якій Тороманови їздили вночі, Пешо міг дати про нього вичерпні відомості — марка, модель, зовнішні відмітні риси — все, крім номера. Як не дивно, а номер він забув, хоч і пам'ятав окремі цифри. Виникла необхідність викликати серед ночі Чарлі, і один офіцер поїхав за ним.
— Це питання надзвичайно важливе! — серйозно сказав полковник Філіпов, наче говорив з кимось із своїх помічників. — По-моєму, диверсанти втекли з міста на машині. Думаю, що це та сама машина, на якій їздив Тороманов.
— Я не чув, щоб заводився мотор, — сказав Пешо. — Я дуже уважно прислухався, навіть чув, як відчиняли й зачиняли двері внизу, але машина не під'їжджала.
Полковник посміхнувся.
— Нічого дивного немає, — сказав він. — Бандити вжили заходів, щоб виїзд їх з міста автомашиною залишився в таємниці. Вони, однак, не подумали про одну дрібницю.
Очі Пешо заблищали від цікавості.
— А мені ви скажете, яка це дрібниця?
— Звичайно, ти ж мій помічник! Вони не зважили на дощ! Та і навряд чи вони гадали, що тебе знайдуть в квартирі ще цієї ночі…
— Як це на дощ? — не зрозумів Пешо.
— Дуже просто.