– Особливо ти, Хосефіно. Дивись, щоб не повторилося те, що було минулого разу, бо, клянуся, покличу поліцію.
– Жодних скандалів, Чунгіто, – сказав Хосефіно. – Даю слово. Дикунка нагорі?
– А де ж їй ще бути? – відповіла Чунга. – Але як почнеться колотнеча, то я тобі, сучий сину, цього не спущу, клянуся.
II
– Тут мені добре, доне Адріан, – мовив сержант. – Такі ж ночі і в моїх краях. Прохолодні, світлі.
– Так, немає краю кращого, ніж наш, – озвався Ньєвес. – Паредес минулого року був у Андах, а як повернувся, то казав, що там сумно, жодного деревця, саме лише каміння та хмари.
Місяць у височині освітлював терасу, небо було всіяне зірками, що віддзеркалювались у річці; за лісом, огорнутим м'якою тінню, виднілися фіолетові брили гір. Нижче – хатини. Серед очерету й папороті плюскались жаби, а з хатини долинав голос Лаліти; потріскувало вогнище. Загрозливо гавкали собаки: одна видирала в другої пацюка, – бачили б ви, сержанте, як вони їх ловлять. Лягають під бананами, вдаючи, що сплять, а коли яка наблизиться, хап – і за карк. Це я їх того довчив.
– У Кахамарці люди їдять морських свинок, – сказав сержант. – Просто з лапками, очима й вусиками. Вони схожі на пацюків.
– Колись Лаліта і я довго подорожували сельвою, – мовив Ньєвес. – Тоді й ми змушені були їсти пацюків. М'ясо в них смердюче, але м'якеньке й біле, як у риб. Акіліно отруївся, ледве не помер.
– Це вашого старшого звуть Акіліно? – поцікавився сержант. – Того, що має такі китайські оченятка?
– Саме того, – відповів Ньєвес. – А у ваших краях готують якісь особливі, місцеві страви?
Сержант підвів голову, – ех, доне Адріан, – і на кілька секунд завмер, немовби в екстазі, – якби ви зайшли до першого-ліпшого шинку у Мангачерії й покуштували секо по-п'юранськи! Померли б від насолоди, слово честі, з цим не зрівняється ніщо в світі. А лоцман Ньєвес: рідний край найкращий! Чи вам, сержанте, часом не хочеться повернутися до П'юри? Авжеж, тільки про це й мрію, але хіба людина може задовольнити всі свої забаганки, коли вона бідна, доне Адріан? А ви що, народилися тут, у Санта-Марія де Ньєві?
– Нижче, – сказав лоцман. – Річка там дуже широка. Коли туман, то іншого берега не видно. Але я вже призвичаївся до Ньєви.
– Вечеря готова, – повідомила Лаліта, визирнувши у вікно. Розпущене волосся зливою падало на підвіконня, міцні руки здавалися мокрими.
– Сержанте, ви хочете повечеряти надворі?
– Якщо для вас це не буде складно, то навіть дуже, – відповів сержант. – У вас я почуваю себе зовсім, як удома. Тільки наша річка вужча, а в спеку висихає. І замість дерев дюни.
– Отже, зовсім нічого схожого, – засміялася Лаліта. – Мабуть, у П'юрі так само добре, як тут.
– Вона хоче сказати, що така сама спека, той самий вітер, – зітхнув Ньєвес. – Для жінок батьківщина нічого не варта, сержанте.
– Та я пожартувала, – мовила Лаліта. – Але ж сеньйор сержант не образився?
Звідки такі думки, я люблю жарти, це створює гарний настрій, взаємоприхильність, а, до речі, ви, сеньйоро, з Ікітоса, так? Лаліта подивилася на Ньєвеса: з Ікітоса. І за мить він побачив її обличчя – металевий виблиск шкіри, піт, прищики. Мені так здалося, коли почув вашу вимову, сеньйоро.
– Вона виїхала звідти багато років тому, – сказав Ньєвес. – Це дивно, що сеньйор вловив у неї тамтешній акцент.
– У мене дуже тонкий слух, як і у всіх мангачів, – пояснив сержант. – Коли я був хлопчиськом, то навіть гарно співав.
І Лаліта: я чула, що ті, з півночі, дуже добре грають на гітарі й мають лагідне серце, це правда? А сержант: зрозуміла річ, жодна жінка не встоїть перед піснями, які співають у моєму місті, сеньйоро. В П'юрі, коли чоловік закохується, то йде до своїх приятелів, усі беруть гітари, і дівчина мліє від зворушення, слухаючи серенади. А які чудові музиканти там живуть, сеньйоро, я знайомий з багатьма, наприклад, з одним дідом, який прекрасно грає на арфі, і з композитором, що пише вальси. Адріан Ньєвес кивком показав Лаліті у глиб хатини: а вона не збирається вийти? Лаліта знизала плечима:
– Соромиться, не хоче. Не слухається мене. Боніфація, мов та сарна, сержанте, завжди насторожується, все її лякає.
– Нехай хоч вийде привітатися з сержантом, – сказав Ньєвес.
– Дайте їй спокій, – попросив сержант. – Як не хоче, то нехай не виходить.
– Не можна так швидко змінити життя, – мовила Лаліта. – Вона жила лише поміж жінками і лякається, бідолашна, чоловіків. Каже, що вони подібні до зміїв, це черниці її такого навчили. Зараз ховається десь у кошарі.
– Дівчата бояться чоловіків, доки з ними не сходяться, – сказав Ньєвес. – А потім міняються, зжерти ладні.
Лаліта зникла в кімнаті, й за хвилину пролунав її голос: мене це, у всякому разі, не стосується, я ніколи не боялася чоловіків і не жерла їх, про що мова, Адріане? Лоцман почав сміятись і схилився до сержанта: Лаліта добра жінка, але з характером, тут уже нічого не скажеш. Малий Акіліно, худий, світлошкірий, з косуватими жвавими очима, вийшов на терасу, – добрий вечір, приніс вам каганець, бо вже темнішає, – і поставив його на поручні. Двоє інших хлопців – короткі штанці, рівне волосся, босі п'яти – винесли столик. Сержант підкликав хлопців до себе, і, доки лоскотав їх, бавився, сміявся разом з ними, Лаліта й Ньєвес принесли овочі, сушену рибу, маніоку, – як усе це апетитно виглядає, сеньйоро, – та дві пляшки анісової горілки. Лоцман дав кожному з дітей його порцію, і вони пішли. А сержант: у вас чудові чурре, доне Адріан, так називають дітей у П'юрі, сеньйоро. Я взагалі люблю дітей.
– За ваше здоров'я, сержанте, – виголосив Ньєвес. – Ми дуже раді бачити вас у себе вдома.
– Боніфація боїться всього, але дуже працьовита, – мовила Лаліта. – Допомагає мені по господарству, вміє готувати їжу. І дуже гарно шиє. Ви бачили штанці на хлоп'ятах? То якраз вона їх пошила.
– Але ти повинна їй щось порадити, – сказав лоцман. – З такою лякливою вдачею Боніфація ніколи не знайде собі чоловіка. Коли б ви знали, сержанте, яка вона мовчазна, розкриває рота лише тоді, коли її про щось запитають.
– Тим краще, – посміхнувся сержант. – Я не люблю папуг.
– Ну то Боніфація вам дуже сподобається, – зробила висновок Лаліта. – Вона спроможна за ціле життя не вимовити зайвого слова.
– Я повинен розкрити вам один секрет, сержанте, – сказав Ньєвес. – Лаліта хоче одружити вас із Боніфацією. Вона мені повсякчас про це говорить, тому й попросила покликати вас у гості. Обережно, ще є час подумати.
Сержант чи то усміхнувся, чи то засумував, – я вже колись ледве не оженився, сеньйоро. Відразу після вступу до жандармерії зустрів дівчину, яка в мене закохалася, ну і я в неї, трошки. Як її звали? Ліра. І що ж сталося? Нічого, сеньйоро, мене перевели з П'юри, а Ліра не хотіла зі мною їхати, так увесь роман і закінчився.
– Боніфація за своїм чоловіком пішла б скрізь, – сказала Лаліта. – Такі вже ми є, жінки, не ставимо умов. Вам слід одружитися з кимось із тутешніх, сержанте.
– Ось бачите, коли Лаліта щось собі візьме в голову, то не дасть спокою, доки не досягне свого, – мовив Ньєвес. – Такі вже ті жінки з Лорето.
– Які ви милі люди, – розчулився сержант. – В Санта-Марія де Ньєві кажуть, що Ньєвеси – нетовариська родина, ніколи ні з ким не зустрічаються. Однак, сеньйоро, я стільки часу вже тут, а ви перші мене запросили до свого дому.
– Бо ніхто не любить жандармів, сержанте, – сказала Лаліта. – Ви самі добре знаєте, які вони. Безчестять дівчат, полишають їх з байстрюками, а потім просять про переведення в інше місце.
– Тоді чому ти хочеш віддати Боніфацію за сеньйора сержанта? – спитав Ньєвес. – Одне до другого не пасує.
– Ти ж сам казав, що сержант не такий, як інші, – відповіла Лаліта. – Хоча хто знає, чи це правда.
– Правда, сеньйоро, – запевнив сержант. – Я чесна людина, щирий християнин, як тут кажуть. І товариш, якого ще пошукати треба, ви, сеньйоро, самі в цьому переконаєтесь. Я вам дуже вдячний, доне Адріан, бо добре себе почуваю у вашому домі.
– Приходьте, коли вам тільки заманеться, – мовив Ньєвес. – Прошу провідувати Боніфацію. Але з Лалітою обережніше, бо я дуже ревнивий.
– Слушне застереження, доне Адріан, – погодився сержант. – Сеньйора така гарна, що й я на вашому місці був би ревнивий.
– Велике спасибі, сержанте, – сказала Лаліта. – Але я знаю, що ви говорите це просто так, тепер мене вже не назвеш гарною. Колись, замолоду – інша річ.
– Але ж сеньйора ще молода, – заперечив сержант.
– О, то я вам уже не довірятиму, – застеріг Ньєвес. – Ви краще сюди не приходьте, коли мене немає вдома.
На фермі й далі гавкали собаки, час від часу чулися голоси хлопців. Довкола каганця кружляли комахи, Ньєвес і сержант курили, розмовляли, жартували, і раптом: лоцмане Ньєвес! – усі троє повернули голови у бік найближчих заростей; темрява вкривала стежку, яка вела до Санта-Марія де Ньєви. Лоцмане Ньєвес! А сержант: то Важкий, ну й зануда, що це йому треба, чого морочить вам голову о такій порі, доне Адріан? Діти вбігли на терасу. Акіліно підійшов до батька й прошепотів йому на вухо, що його кличуть.
– Напевне, треба буде рушати в дорогу, сержанте, – промовив лоцман Ньєвес, повернувшись назад.
– Та він п'яний, – сказав сержант. – Не треба на нього зважати, як вип'є, то починає казитись.
Рипнули сходи, за спиною Акіліно виросла масивна постать Важкого, – нарешті, мій сержанте, нарешті я вас знайшов. Лейтенант і хлопці шукають вас скрізь, добрий вечір.
– Я не на службі, – буркнув сержант. – Чого вони від мене хочуть?
– Знайдено вихованок, – повідомив Важкий. – На них наштовхнулася ватага лісорубів поблизу табору, що вверх по річці. Кілька годин тому до місії прибув посланець. Матері всіх підняли на ноги, сержанте. Здається, в однієї з дівчаток лихоманка.
Важкий, у самій лише сорочці, обмахувався кепі, а Лаліта засипала його питаннями. Лоцман і сержант встали. Річ у тім, сеньйоро, – сказав Важкий, – що треба одразу ж плисти за ними. Ми хотіли почекати до завтра, але черниці переконали дона Фабіо й лейтенанта. А сержант: що? вночі рушати? Так, пане сержант, черниці бояться, що лісоруби можуть згвалтувати старших дівчаток.
– Вони мають рацію, – погодилася Лаліта. – Бідолашки, стільки днів у лісі.