Мої родичі кинули мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ні допомоги, ні співчуття. Я більше не можу витримати, подальше перебування тут остаточно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.
Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважився сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були відкрити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони і не думають відмовлятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я думала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.
Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба),— це було б для мене великим щастям".
І далі:
"Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені вашу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший".
"Mon capitaine!
Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер,— будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі".
"Дорогий капітане!
Сьогодні я думаю так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені кортить робити всім на зло і я ні в чому не знаю міри. Чи не порадите ви мені якого-небудь психіатра? Тут усі лежать у ваннах і співають "Грайся, розважайся у своїм садочку", але я не маю ні свого садочка, ні розваг, ані надії на те, що колись їх матиму. Вчора в кондитерській вони знову взялися за своє. Я була б стукнула того типа вагою, але мене, стримали.
Більше я вам не писатиму. В голові все плутається".
Потім місяць не було листів. І раптом — перелом:
"...Поволі повертаюся до життя..."
"...Дивлюся на квіти, на хмари..."
"Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна..."
"...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі..."
"...Сьогодні була в Цюріху; яке це дивне почуття — знову побачити місто..."
"...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники..."
"...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де ростуть едельвейси..."
Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:
"Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохувалися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти".
Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну тривогу кохання: "Певно, я набридла вам...", "Тепер я розумію, що виходила за межі...", "Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли".
Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи відповідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, уста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом "Штучка-з-Ручкою".
Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до кабінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чудовий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого марнославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.
— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку,— сказав він.— Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й самому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.
Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але вирішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.
III
Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчаті листи від містера Девре Уоррена з чікагської родини Уорренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Уоррен прибув до клініки із своєю шістнадцятирічною дочкою Ніколь, дівчиною явно хворою; на час розмови містера Уоррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.
Уоррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації — високим, плечистим, ставним, "un homme très chic", [26] як казав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сонцем на Женевському озері, в поводженні вгадувався сибарит, що знає життя тільки в найприємніших його проявах. Розмовляли вони німецькою мовою — як виявилося, гість здобув освіту в Геттінгені. Він був помітно схвильований, нервувався.
— Докторе Домлер, у моєї дочки щось негаразд із психікою. Я показував її десяткам фахівців, наймав найкращих доглядальниць, вона пройшла кілька курсів лікування, але ніщо не допомагає, і стан її мене дуже непокоїть. Мені порадили звернутися до вас.
— Чудово,— сказав доктор Домлер.— Розкажіть про хворобу з самого початку.
— Початку, власне, немає. Наскільки мені відомо, в нашій родині душевнохворих не було ні з мого боку, ні з боку дружини. Дружина померла, коли Ніколь було одинадцять років, і відтоді я був для неї батьком і матір’ю... Батьком і матір’ю водночас.
Він розчулено вимовив ці слова. На його очах виступили сльози, і доктор Домлер аж тепер почув, що від нього злегка тхне спиртним.
— Вона була чарівною дитиною, всі нестямно любили її, геть усі, хто її знав. Весела, розумна, жвава, як іскорка. Любила читати, малювати, танцювати, грати на роялі. Дружина казала, що вона єдина з наших дітей ніколи не плакала ночами. У мене є ще старша дочка, був і син, він помер маленьким, але Ніколь була... Ніколь... Ніколь була...
Він затнувся, і доктор Домлер підказав:
— Цілком нормальною, здоровою, життєрадісною дитиною.
— Атож, атож, цілком.
Доктор Домлер чекав. Містер Уоррен похитав головою, скрушно зітхнув, глянув скоса на доктора Домлера і знову втупив погляд у підлогу.
— Місяців вісім тому, чи шість, а може, й десять — ніяк не пригадаю, де ми жили тоді,— вона почала поводитись якось дивно, незвично. Старша дочка перша звернула на це увагу й сказала мені, а я не помічав нічого, для мене Ніколь була така ж сама, як і завжди,— пояснив він квапливо, ніби виправдуючись,— така сама мила й ласкава дівчинка. Поки не стався цей випадок із камердинером.
— Ага! — сказав доктор Домлер і кивнув сивою головою, ніби він, як Шерлок Холмс, знав, що в цьому місці обов’язково з’явиться камердинер, саме камердинер, а не хтось інший.
— Я мав камердинера, він прослужив у мене багато років, до речі, він швейцарець.— Він глянув на доктора Домлера, немов сподіваючись, що той виявить патріотичний захват.— І от Ніколь раптом узяла собі в голову, ніби мій камердинер переслідує її. Тепер я певен, що це — нісенітниця, але тоді повірив і зразу ж показав йому на двері.
— А в чому саме вона його звинувачувала?
— Отож-бо і є, що лікарі не могли домогтися від неї нічого конкретного. Вона мовчала й дивилася на них так, ніби вони самі повинні все знати. Очевидно, вона приписувала йому якісь брудні наміри.
— Розумію.
— Мені, звісно, доводилося читати про самотніх жінок, яким ввижається чоловік під ліжком і таке інше, але звідки це могло взятись у Ніколь? Від залицяльників у неї відбою не було. Ми тоді жили на своїй віллі в Лейк-Форресті — це дачна місцевість під Чікаго. Ніколь цілими днями грала з хлопцями в гольф і в теніс, і багато хто з них був закоханий у неї по вуха.
Поки Уоррен розповідав усе це, старий, сухенький і зморщений доктор Домлер раз у раз повертався думкою до Чікаго. Замолоду його запрошували туди, пропонували доцентуру в Чікагському університеті, і, якби він пристав на ту пропозицію, то, можливо, був би тепер багатою людиною, мав би власну клініку, і не задовольнявся б жалюгідним пакетом акцій. Але він не наважився: коли він уявив собі американські простори, безмежні лани, розлогі прерії, його власні знання видалися йому, як на такі масштаби, надто мізерними. Але він тоді багато прочитав про Чікаго, про могутні феодальні династії Арморів, Палмерів, Філдів, Крейнів, Уорренів, Свіфтів, Маккорміків; а згодом у нього побувало чимало пацієнтів із цих кіл Чікаго й Нью-Йорка.
— Їй дедалі гіршало,— розповідав Уоррен.— Почалися напади, під час яких вона зовсім заговорювалася. Старша сестра іноді записувала її слова — ось гляньте...— Він простяг Домлерові згорнутий аркушик паперу.— Здебільшого про чоловіків, які нібито її переслідують, тут і наші знайомі, і випадкові люди...
Потім він повів мову про муки й страждання, яких їм довелося зазнати, про жахливе становище сім’ї, яку спіткало таке лихо, і про марні спроби лікування в Америці; кінець кінцем, повіривши, що їй може зарадити зміна оточення, він не злякався підводної блокади й повіз дочку до Швейцарії.
— На американському крейсері,— гордовито пояснив він.— Це було не так-то легко влаштувати, але допоміг щасливий збіг обставин. І принагідно хочу додати,— він скромно усміхнувся,— що за грошима, як кажуть, діло не стане.
— Авжеж,— сухо погодився доктор Домлер.
Він намагався зрозуміти, навіщо і в чому саме цей чоловік бреше йому. А якщо й не бреше, то чому віє такою нещирістю від його мови, від елегантної постаті в костюмі вільного крою, що так невимушено вмостилася в кріслі? Там, надворі, під лютневим небом справжня трагедія, пташка з перебитими крильцями, а тут — щось удаване, роблене й нещире.
— А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з вашою дочкою,— сказав доктор Домлер, переходячи на англійську мову, неначе це могло зблизити його з Уорреном.
Через кілька днів після того, як Уоррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:
"Diagnostic: Schizophrénie.