Майже не змовляючись, ми вчотирьох: я, шофер, лакей та садівник — кинулися до басейну.
На поверхні води ледве вгадувався її глибинний плин від одної до другої труби. I на тій поверхні, на дрібних брижах, що були тільки натяком на хвилі, повільно плавав матрац із своїм вантажем. Легенького повіву вітерця, такого, що ледь морщив воду, вистачало, щоб відхиляти той обтяжений випадковим вантажем матрац від його випадкового напрямку. Наштовхнувшись на купку опалого листя, він починав повільно кружляти на місці, виписуючи, мов ніжка циркуля, тонке червоне коло на воді.
Вже коли ми несли тіло Гетсбі до будинку, садівник помітив у траві недалеко від стежки тіло Вільсона — останньої жертви жертовного вогню.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Тепер, через два роки, решта того дня, і ніч, і наступний день згадуються мені як нескінченний круговорот полісменів, фотографів та репортерів в особняку Гетсбі. Біля головної брами поставили полісмена й між вереями її напнули линву, щоб не пропускати цікавих, але дітлахи швидко зметикували, що до саду можна пробиратися через моє подвір'я, і коло басейну весь час товклося кілька малих роззяв. Якийсь чоловік поважного вигляду, можливо, детектив, схилившись над тілом Вільсона, кинув: "Божевільний!" — і категорична інтонація цього зауваження задала тон повідомлення ранкових газет.
Майже всі ці репортажі були мов нічні кошмари — химерні, безладні, настирні й далекі від дійсності. Коли Міхаліс на слідстві засвідчив, що Вільсон підозрював у чомусь свою дружину, я вирішив, що цю історію тепер роздмухають у сороміцький пасквіль, але Кетрін, якій було тут що сказати, не сказала жодного слова. Вона виявила несподівану силу вдачі,— твердо дивлячись просто в очі слідчому з-під своїх виправлених брів, присягалася, що її сестра цього Гетсбі знати не знала, що зі своїм чоловіком її сестра жила в добрій згоді, і що взагалі її сестра була чиста як скельце. Вона, видно, й сама себе переконала в тому, і ридала в хусточку так, наче будь-який сумнів щодо цього вражає її в саме серце. Тож, щоб не ускладнювати справу, Вільсона звели до рівня людини, яка діяла "в стані афекту". На тому все й скінчилося.
А втім, мені вся ця процедура здавалася далекою і неістотною. Вийшло так, що інтереси Гетсбі представляв тільки я сам, і ніхто більше. Від тієї хвилини, як я подзвонив до селища Вест-Егг і повідомив про нещастя, люди почали звертатися до мене з усіма домислами й усіма питаннями, що потребували практичного розв'язання. Спочатку це дивувало й бентежило мене; але години спливали, а Гетсбі лежав там, у своєму будинку, нерухомий, бездиханний, безмовний, і в мені зростало почуття відповідальності через те, що ніхто більше не виявляв інтересу до нього — я маю на думці той щирий, особистий інтерес, на який кожен з нас має якесь право під кінець.
За півгодини після того, як ми його знайшли, я подзвонив Дейзі, подзвонив, не вагаючись, керований якоюсь внутрішньою спонукою. Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж.
— I не залишили адреси?
— Ні,
— А коли повернуться, не казали?
— Ні.
— I ви не знаєте, де вони? Як з ними зв'язатися?
— Не знаю. Не можу сказати.
Мені хотілося привести до нього кого-небудь. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і пообіцяти йому: "Я приведу до вас кого-небудь, Гетсбі. Будьте спокійні. Покладіться на мене, я кого-небудь до вас приведу..."
Імені Мейєра Вольфсгайма в телефонній книзі не було. Лакей дав мені адресу його контори на Бродвеї, і я зателефонував до довідкової, та коли мені дали номер, було вже по п'ятій, і ніхто до телефону не підходив.
— Може, ще раз подзвоните, міс?
— Я вже дзвонила тричі.
— В мене дуже важлива справа.
— Шкода, але там, видно, вже нікого нема.
Я повернувся до вітальні, й на мить мені здалося, що прибули якісь несподівані гості — до неї раптом набилося повно людей,— але виявилося, що то все офіційні особи. Відгорнувши простирадло, вони байдужими очима роздивлялися Гетсбі, а в голові моїй безнастанно звучало його благання.
"Слухайте, друже, ви повинні знайти мені кого-небудь. Постарайтеся, друже. Не можу я пройти крізь усе це сам-один".
Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, вибігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу — він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було — тільки зі стіни дивився на мене портрет Дена Коді, пам'ятка давніх бурхливих часів.
Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети,— так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телеграма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене переповнило почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі — супроти всіх.
"Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою і не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корисний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче громом прибило.
Щиро ваш
Мейєр Вольфсгайм"
А нижче похапцем дописано:
"Прошу повідомити, коли ховатимуть тощо, про родичів нічого не знаю".
Коли надвечір задзвонив телефон і міжміська сказала, що викликає Чікаго, я подумав: нарешті Дейзі. Але в трубці озвався приглушений відстанню чоловічий голос:
— Це говорить Слегл...
— Слухаю.— Прізвище було мені незнайоме.
— Ну, як тобі ця халепа, га? Ти одержав мою телеграму?
— Ніяких телеграм не було.
— Той шмаркач Парк ускочив-таки,— скоромовкою заговорив Слегл.— Його схопили, коли він подавав папери касирові. Уявляєш, за п'ять хвилин до того з Нью-Йорка надійшов циркуляр з переліком номерів! Як тобі це подобається, га? В отаких-от глухих закутках ніколи не знаєш...
— Алло, алло! — квапливо урвав я його.— Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.
На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз'єднали.
Здається, на третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття.
Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея принести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.
— Я довідався з чікагської газети,— сказав він.— В чікагській газеті було написано. Я зразу ж виїхав.
— Я не мав вашої адреси.
Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.
— Це зробив божевільний,— сказав він.— Тільки божевільний міг зробити таке.
— Ви хоч кави випили б,— наполягав я.
— Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, містере...
— Каррауей.
— Мені вже справді краще. Де Джіммі?
Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.
Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка почервоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у тому віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і коли він, уперше роззирнувшись довкола, побачив величний простір холу та анфіладу пишних покоїв, що відкривалася з нього, до горя його почало домішуватися почуття святобливої гордості. Я провів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі приготування були відкладені до його приїзду.
— Я не знав, які будуть ваші побажання, містере Гетсбі...
— Моє прізвище Гетц.
— ... містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвезти тіло на Захід.
Він похитав головою.
— Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були приятелем мого хлопчика, містере?..
— Ми були з ним близькими приятелями.
— Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє чекало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього добре варило.
Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.
— Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.
— Ваша правда,— ніяково сказав я.
Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване покривало, ліг, випростався і враз заснув.
Того вечора зателефонував якийсь явно переляканий чоловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я сказав йому, з ким він говорить.
— Ви говорите з Каррауеєм.
— А! — радісно вигукнув він.— Вам дзвонить Кліпспрінджер.
Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній приятель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.
— Похорон призначено на завтра,— сказав я.— Приїздіть сюди на третю. I будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.
— Так, так, неодмінно,— квапливо погодився він.— Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадково...
Його тон насторожив мене.
— Але ж самі ви, звичайно, приїдете?
— Постараюсь, постараюсь. Я вам, власне, телефоную, щоб...
— Хвилинку,— перебив я.— Ви все-таки скажіть: приїдете ви чи ні?
— Розумієте, річ у тому, що я тепер мешкаю у одних знайомих у Грінвічі й вони певним чином розраховують на мене на завтра.