У всьому світі для мене були жадані лише дві жінки, і хоча я не міг уявити собі їхні личка, але їхні імена Сен-Лу мені назвав, ручаючись за їхню схильчивість. Отож, якщо своїми недавніми словами завдав він тяжкої праці моїй уяві, то моїй волі вони принесли неабияке відпруження, тривалий спокій.
"Скажіть, — звернулася до мене дукиня, — крім балів, де ви й так буваєте, чи можу я чимось бути вам у пригоді? Може, є якийсь салон, і вам хочеться, щоб я ввела туди вас?" Я висловив побоювання, що єдиний салон, куди мені хотілося б потрапити, здасться їй не надто вишуканим. "У кого ж це?" — спитала вона голосом загрозливим і хрипким, майже не розмикаючи губів. "Баронеси Пютбюс". Цим разом дукиня вдала, ніби гнівається направду. "Ба ні, ні в якому разі! Здається, пан кпить із мене! Я чисто випадково відома за прізвище цієї паскуди. Це шумовиння. Це так, як би ви попросили мене познайомити вас із моєю шва-лею. Ба ні, що це я? Моя шваля — цяця. Пан трохи не сповна, мій бідний хлопче. У кожному разі я вас благаю: будьте гречні з тими, з ким я вас звела, завозьте їм візитівки, візитуйте їх і не згадуйте при них про баронесу Пютбюс — вони її знати не знають". Я спитав, чи не повійна трошки принцеса д'Орвільє. "О ні, хай Бог милує! Ви щось плутаєте, вона радше святобожна. Правда,
Базене?" — "Авжеж, принаймні, як мені здається, за нею ніколи не було ніякого поговору", — відповів дук.
— Чи не хочеться вам поїхати з нами на редуту? — спитав він мене. — Я позичу вам венеційського плаща. Я знаю когось, кого ваша поява на балу неабияк потішила б. Про Оріану я не згадую, це зрозуміло й так, ні, я маю на увазі принцесу Пармську. Вона все співає вам дифірамби, вашим іменем тільки й клянеться. Вона уже не перволіток і, на ваше щастя, дуже шанується. А то б узяла вас за чичисбея, як казали за мого молоду, за такого собі вірнесенького джуру.
На редуті мені не залежало, а залежало на побаченні з Альбертиною. Отож я вимовився. Екіпаж зупинився, виїзний лакей крикнув на придверника, коні били копитами, аж поки брама розчахнулася і повіз уїхав на дитинець. "Щасливо! — сказав мені дук. "Іноді я шкодую, що мешкаю так близько від Марі, — промовила дукиня, — бо дуже її люблю, але бачитися з нею люблю трохи менше. Але я ще ніколи так не шкодувала про те, що ми з нею майже сусіди, як сьогодні, бо через це ми мусимо так швидко розлучитися з вами". — "Ну, Оріано, годі цих балачок!" Дукині захотілося, щоб я бодай на хвилю заскочив до них. І вона і дук зареготали, коли я сказав, що не можу зайти, бо саме зараз має прийти до мене в гості молода панна. "Знайшли коли приймати гостей!" — кинула дукиня.
— Ну, серденько, поспішімо! — сказав дук Ґермантський дружині. — За чверть дванадцята, пора переодягатися...
Але він наткнувся, як на гостру варту, на двох дам із ціпками: вони не побоялися спуститися нічною добою зі своїх вершин, щоб урятувати дука від сорому. "Базене! Ми поквапилися вас попередити, бо боялися, як би ви не поїхали на редуту: бідолашний Аман'єн сконав годину тому". Дук розгубився. Йому вже бачилося, як пречудова редута димом пішла догори, бо ці кляті верховинки попередили його про смерть пана д'Осмона/ Та він швидко опанував себе і кинув своїм кузинам репліку, якою дав наздогад про намір не відмовлятися від утіхи і водночас довів, що не розуміє значення певних слів: "Сконав! Ба ні, без брешеш! без брешеш!" І, не звертаючи більше уваги на кузин, які, озброєні альпенштоками, готувалися до вночішнього сходження, заходився розпитувати камердинера: "Шолом прибув цілий?" — "Цілісінький, ваша ясновельможносте". — "А дірочку пророблено, щоб дихати? А то, сто чортів, ще задихнешся!" — "Пророблено, ваша ясновельможносте".— "Хай тобі грець! Якийсь проклятий вечір! Оріано! Я забув спитати в Бабала, чи це для вас черевики з загнутими носаками?" — "Серце моє! Костюмер із Комічної Опери тут, він скаже що й до чого. Але я не думаю, щоб на ці черевики можна було начепити остроги". — "Ходімо до костюмера, — мовив дук. — Прощавайте, хлопче, я б радий був запросити вас до нас, щоб ви подивилися, як ми примірятимемо строї, — це вас би розважило. Але ми забазікаємося, скоро північ, а щоб уволю натанцюватися на балу, треба явитися вчасно".
Мені теж нетерпілося розпрощатися швидше з дуцтвом. "Федра" закінчилася о пів на дванадцяту. Ми з Альбертиною мали зійтися в мене одночасно. Я вдався просто до Франсуази: "Панна Альбертина прийшла?" — "Ніхто не приходив".
Овва! Невже вона не прийде? Я почав побиватись; нині, коли Альбертина могла й не явитись, мені так кортіло бачити її.
Франсуаза теж була в злому гуморі, але з зовсім іншої причини. Вона саме посадила дочку до столу, щоб пригостити її ситою вечерею. Але, почувши, що я іду, зміркувала, що не встигне прибрати полумиски та порозкладати голки й нитки, вдаючи, буцімто вони працюють, а не вечеряють. "Я пригостила її супом та ще шийковою кісткою", — сказала Франсуаза, бажаючи, мабуть, показати, яка убога її вечеря, хоча насправді вечеря була сита, і тому вона, либонь, почувалася злочинницею. Навіть коли я знеобачки входив до кухні при сніданку чи при обіді, Франсуаза завжди вдавала, ніби вже по всьому, і казала вибачливо: "Я перехопила кавалочок або хитученьку". Проте докази були безперечні: стіл угинався від наїдків, які Франсуаза, застукана зненацька — як переступниця, хоча яка з неї переступннця! — не встигла прибрати. Потім сказала дочці: "Ну, іди спати, сьогодні ти досить напрацювалася (бо хотіла виставити справу так, ніби її донька нічого нам не коштує, ніби вона живе повітрям та й ще заживає кривавиці у нас). Пропадаєш тут на кухні і плутаєшся у панича під ногами — а він гостей сподівається. Гайда, забирайся", — додала вона, буцімто їй доводилося відсилати доньку живосилом, хоча донька, потому як вечеря зірвалася, зоставалася в кухні про людське око і якби я пробув тут ще п'ять хвилин, пішла б сама. 1, обернувшись до мене, Франсуаза сказала тією гарною людовою францужчиною, в якій відчувалося і її власне замилування: "А бачте, пане, вона аж з личка спала, так їй кортить на боковеньку". Я був радий, що збувся розмови з Франсу-азиною донькою.
Я вже згадував, що і мати і донька народилися хоча і в сусідніх, але одрубних сільцях, зовсім одмінних і землею, і зелом, і говіркою, а надто — деякими особливостями мешканців. Ось чому "різничка" і Франсуазина сестрениця порозумівалися між собою нелегко, зате мали одну спільну рису: коли йшли по справунки, то годинами засиджувалися "у сестри" чи "в кузини", ніяк не могли набалакатися і, зрештою, забували про те, навіщо їх послано, отож-бо, коли вони поверталися і їх запитувано: "Ну як, маркіз де Норпуа буде вдома о чверть на сьому?", вони навіть не плескали себе по лобі й не гукали: "Ой лишенько, вилетіло з голови!" — вони відповідали: "А мені і невтямки, що маркіза треба про це запитати, — я гадала, досить лише кланятися від вас". "Стріха поїхала" у них настільки, що вони не пам'ятали, про що мовилося годину тому, натомість у них годі було вибити з голови те, що там засіло після балачки з сестрою чи кузиною. Так, різничка від когось чула, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки, і, хоч я розтлумачував їй, що це вигадка, щомісяця приказувала до речі і не до речі: "А все через те, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки". — "Та я ж вам сто разів казав, що ви помиляєтеся!" Вона відповідала, доводячи всім ладом думок, що її поглядів не похитнути: "У кожному разі не треба цього мати і досі їм за зле, багато води уплинуло після сімдесятого року" тощо. Іншим разом, закликаючи до війни з Англією, а я таку війну відкидав, вона заявила: "Звісно, завше краще, щоб без війни; але як без війни не обійтися, то вже краще швидше. Чули, що сестра оце казала? Відтоді як англійці воювали з нами сімдесятого року, нам тільки руїна від цих торговельних угод. А коли ми їх поб'ємо, до Франції не пустять жодного англійця, аж поки не заплатить триста франків в'їзного, як оце платимо ми, аби поїхати до Англії".
Такі були відрубні риси мешканців цієї місцевости, яка нараховувала їх не більше як п'ятсот і була облямована каштанами, вербами, картоплями та буряковими полями, якщо не зважати на кришталеву чесність і дику впертість, з якою вони доводили своє, не дозволяючи себе перепиняти, з якою двадцять разів підхоплювали те саме, коли їх перепиняли, що надавало їхнім промовам несхитного наскрізного мотиву Бахової фуги.
Зате Франсуазина донька, маючи себе за жінку сучасну, зневажаючи старосвіччину, мовила паризьким арго і любила каламбурити. Коли Франсуаза сказала їй, що я гостював у принцеси, вона казала: "Ага, у принцеси на горошині!" Побачивши, що я чекаю когось у гості, вона вдала, ніби думає, що мене звати Шарлем. Я простодушно заперечив, а вона відрізала: "Он воно що!
Виходить, наш Шарль шарлить і шарлатанить!" Це було не дуже дотепно. Але ще більше мене вразило, коли вона з приводу Альбертининого спізнення сказала мені на потіху: "Не дочекатися вам до кінця світу. Вона вже не прийде. Ох, ці тутейші паннусі!"
Отож зразу видно, що вона говорила не так, як її матір; але ось що цікавіше: мати говорила інакше, ніж бабуся, байолепен-ка. Байо-ле-Пен сусідує з Франсузиною стороною, а проте говірка цих двох місцевостей не одна й та сама, як і природа. Хвиляста, яркувата околиця, де виросла Франсуазина матір, багата на вербняки. І, навпаки, дуже далеко звідти була у Франції місцина, де говорять майже так само, як мезеглізці. Це відкриття мене було роззлостило. Справді: якось я почув балачку Фран-суази з покоївкою з нашого дому, яка була з тих сторін і розмовляла місцевою говіркою. Вони розумілися між собою дуже добре, зате я нічого не тямив, вони це знали, але не переставали, радіючи тому, що вони краянки, хоч і родилися далеко одна від одної, і їм можна говорити при мені своєю мовою, як це роблять люди, коли не бажають, щоб їх розуміли. Ці мальовничі вправи лінгвістичної географії і кухонного сестринства відбувалися потім у нас на кухні щотижня і аж ніяк не радували мене.
Щоразу, коли відчинялася в'їзна брама, придверник натискав електричну кнопку, щоб освітити сходи.