А проте розмовній мові Берґотта бракувало освітлення, яке у його книжках, як і в книжках деяких інших письменників, нерідко трохи змінює одежу слова. Напевно, це тому, що світло йде з найглибшої глибини, і його проміння не сягає наших слів у ті хвилини, коли в розмові ми відкриваємося для інших, але зостаємося почасти закритими для самих себе. Під цим оглядом Берґоттові книжки багатші на інтонації, багатші на наголоси, ніж його мова, на наголоси, які автор робив не на те, щоб дотепніш було, красних слів він навіть не помічав, бо вони невіддільні від найглибиннішої суті його особистости. Таке акцентування тих місць книги, де Берґотт був сам собою, надавало ритму навіть вельми пустопорожнім словам. У тексті ці наголоси зовсім не позначені, ніщо на них не вказує, вони самі падають на фрази, і фрази вже не вимовиш інакше, і ось це і є найневловніше і найглибше в письменникові, це свідчить про його натуру, мовляв, попри всі свої грубощі, він був ніжний, попри всю свою змисловість, сентиментальний.
Деякі особливості дикції, якими мова Берґоттова тільки ледь позначена, були притаманні не тільки йому: коли я потім зазнайомився з його братами й сестрами, то побачив, що в них вони помітніші. У всіх чулося щось уриване й хрипке, коли вони вимовляли останні слова веселої думки, й у всіх голос якось млів і гас наприкінці фрази сумної. Сванн, який знав майстра ще хлопчиком, розповів мені, що вже тоді у нього, достоту як і в братів та сестер, давалися взнаки ці перепади, мабуть, спадкові, від крику бурхливої радости до шепоту тихої меланхолії, і що в покої, де вони гуляли, він найкраще виконував свою партію у цих то оглушливих, то дедалі тихіших концертах. Гук людських голосів, — хоч який своєрідний, — нетривкий і не переживає самої людини. З вимовою роду Берґоттів усе було інакше. Хоча важко зрозуміти, — це справедливо і щодо "Майстерзінґерів", — як може композитор складати музику під пташиний щебет, а проте Берґотт зумів перенести і зафіксувати у своїй прозі розтяг слів, що повторюються в радісному крику чи роняться в сумному. У його книгах трапляються закінчення фраз, де громадяться немовчні співзвуччя, як в останніх акордах увертюри, яка ніяк не може добігти кінця і все повторює останню каденцію, аж поки диригент покладе паличку, і саме в цих співзвуччях я потім виявив музичний відповідник фонетичним сурмам роду Берґоттів. Однак же сам він несамохіть перестав уживати їх у розмові, одколи переніс ці наголоси до своїх книжок. Тільки-но він почав писати, — як надто виразно було чути згодом, коли я з ним познайомився, — голос його розоркеструвався назавше.
Сі молоді Берґотти — майбутній письменник і його брати та сестри — не переросли, а, навпаки, скорше не доросли до рівня розумних і тонких молодих людей, яким Берґотти здавалися галасливими, ба навіть вульгарними, яких дратували їхні жарти, притаманні "стилеві" цього дому, напівсилувані, напівдуркуваті. Проте геній, ба навіть великий талант бере не так інтелектом, не так особливою розумовою витонченістю, як хистом змінити те, що в ньому закладено, і транспонувати його. Щоб нагріти рідину електричною лампочкою, не треба найпотужнішої лампочки, треба, щоб її струм перестав освітлювати і змінився так, аби замість світла давати тепло. Щоб літати у повітрі, потрібний не найпотужніший мотор, а такий, який, зупинивши свій гін по землі, перевів би його у вертикальний напрям і зумів змінити свою горизонтальну швидкість на підіймальну силу. Так само геніальні творіння видають не ті, хто обертається в елітному товаристві, не найблискучіші співрозмовники, не найбільші ерудити, а ті, хто має здатність, раптом переставши жити для самих себе, обертати свою особу в щось ніби дзеркало, так щоб їхнє життя, попри всю свою світськість, ба навіть інтелектуальну вбогість, відбивалося в цьому дзеркалі; геніальність полягає у здатності віддзеркалювати, а не у внутрішній вартості віддзеркалюваного. Того дня, коли молодий Берґотт здолав показати своїм читачам убогу вітальню, де минуло його дитинство, і розповісти про свої нецікаві балачки з братами, того дня він піднявся вище за приятелів свого сімейства, хоча вони були розумніші й розвиненіші за нього; повертаючись у прегарних "ролс-ройсах" додому, вони могли собі збиткуватися з вульгарности Берґоттів, а він на своєму скромному апараті, нарешті "злетівши", ширяв над ними.
Інші мовні особливості зближували Берґотта уже не з домівниками, а з деякими письменниками, його сучасниками. Наймолодші відкидали його й заперечували всяку з ним духовну спорідненість, і все ж самі виказували себе з головою тим, що вживали тих самих прислівників, тих самих прийменників, які невпинно повторював він, тим, що так само будували фразу, говорили тим самим стишеним і розміреним тоном, через реакцію на пишномовність попереднього покоління. Може, ці молоді письменники, — ми побачимо, що були й такі, — просто не знали Берґотта. Але його мислення, яке вони запозичили, вимагало нової синтакси і нового звучання, нерозривно пов'язаних з оригінальністю думки. Зрештою цей зв'язок потребує появнення. Берґоттів стиль відзначався цілковитою своєрідністю, зате у мовленні він багато чого запозичив у давнього товариша, блискучого говорухи, яким захоплювався Берґотт і якого наслідував у розмові, хоча той був не такий здібний і ніколи краще за Берґотта не писав. Отож, якщо судити про Берґотта за усною мовою, його можна б назвати учнем, епігоном, але, перебуваючи під впливом свого приятеля у розмові, з пером у руках він був оригінальний, він був творець. Коли Берґотт хотів одзначити чиюсь книгу, він — ще й на те, звичайно, аби ще раз відмежуватися від попередників, залюблених у абстракції, у тріскучі загальники, — завжди вирізняв, завжди наводив образ чи пейзаж, позбавлені символічної закраски. "Ох, так! Це здорово! — казав він. — Там є дівчинка в помаранчевому шалику. Авжеж, це здорово!" Або: "Тим-бо й ба! Там є таке місце, де через місто проходить полк. Тим-бо й ба! Це здорово!" Як стиліст Берґотт не міг похвалитися якоюсь особливою модерністю (зате був завзятий націоналіст, зневажав Толстого, Джорджа Еліота, Ібсена та Достоєвського) і коли хвалив чийсь стиль, то неодмінно тулив епітета "ніжний": "Так, у Шатобріана я волію більше "Аталу", ніж "Рене", як на мене, це ніжніше". Він вимовляв це слово так, як його вимовляє лікар, почувши скарги хворого, що від молока йому дме живіт: "Та це ж дуже ніжний харч". Годі заперечити й те, що Берґоттовому стилеві притаманна була якась гармонія, подібна до тієї, за яку підносили своїх промовців старожитні, але нелегка для нашого розуміння, бо ми звикли до язиків нових, які не шукають таких ефектів.
Про свої власні книжки, коли ними захоплювалися, Берґотт говорив на відповідь із сором'язливою усмішкою: "Мабуть, що так, загалом це правдиво, загалом точно, від цього може бути користь", але говорив він так лише зі скромности, уподібнюючись до жінки, яка на запевнення, що в неї гарна сукня або гарна донька, відказує: "Еге ж, зручна", або: "У неї щаслива вдача". Інстинкт будівничого Берґотт мав досить чуйний, і не міг не знати, що єдиний доказ того, що він вивів щось пожиточне і надійне, це радість, яку воно справило насамперед йому, а потім іншим. І лише з плином літ, коли він геть виписався, щоразу, як з-під пера його виходило щось таке, чим він був незадоволений, тоді він, щоб не викинути його в кошик (як годилося б), а натомість віддати до друку, переконував уже самого себе: "Все-таки це загалом точно, для батьківщини якийсь пожиток та буде". Фраза та сама, хіба що раніше він шептав її своїм шанувальникам (з фальшивої скромности), а нині тайникам свого серця (заспокоюючи вражене самолюбство). І ті слова, якими колись Берґотт несправедливо принижував вартість своїх перших творів, з роками сталися йому безсилою, а все ж потіхою перед лицем пересічности його останніх опусів.
Певна смакова вибагливість, продиктована бажанням писати лиш речі, про які можна сказати: "Це ніжно", власне, те, через що його охрещено безплідним манірним перодряпом, різьбарем цяцьок, і було таємницею його сили, бо звичка виробляє не лише людський характер, а й письменницький стиль, і якщо автор раз, удруге, втретє вдовольнився тим, що досяг у виразі своєї думки якогось загальновизнаного чару, він уже назавше обмежив свій талант, — так людина, надто часто віддаючись утісі, лінивству, страхові болю, раптом опиняється перед фактом: картина її розбещености і межі її чесноти настільки перемінилися, що довести тут щось до ладу вже годі.
Якщо, попри силу відкритих мною вже згодом спільних рис між письменником і людиною, я все ж у пані Сванн спершу не вірив, що переді мною Берґотт, автор стількох божистих книжок, то, мабуть, не надто його кривдив, бо він і сам (у достотньому значенні слова) "вірив" у такий свій статус не більше, ніж я. Він, безперечно, не вірив у нього, бо запобігав перед світськими людьми (не бувши, зрештою, снобом), перед літераторами, перед журналістами, людьми набагато нижчими за себе. Звісно, визнаний усіма вже тоді, він знав, що має талант, проти якого суспільна вага й офіційне становище нічого не варті. Знав про свій талант, але не вірив у нього, оскільки підкреслено шанобливо поводився з пересічними письменниками, щоб пройти в академіки, хоча до сфери вічного Духу, до якої належить письменник Берґотт, Академія і Сен-Жерменське передмістя причетні не більше, ніж до категорії причинности чи до ідеї Бога. Звісно, він сам здавав собі справу і в цьому, як здає собі справу клептоман — без жодної користи для себе, — що красти зле. Цей чоловік з борідкою і з равликуватим носом пустився на хитрощі джентльмена, що краде срібні ложки, пустився задля того, аби під ступитися до омріяного академічного фотеля, до якоїсь герцогині, що могла дати йому кілька голосів на виборах, але так підступитися, аби ніхто з тих, хто мав за сором відверто домагатися цього, не завважив його маневрів. Та домігся він лише напівуспіху, мова правдивого Берґотта чергувалася з мовою Берґотта шанолюбця, егоїста, який волів говорити, аби похизуватися знайомствами, лише про впливових людей, вельможних чи багатих, він, хто в своїх книжках, коли був сам собою, переконливо показував весь чар бідности, цнотливої, як кринична вода на світанку!
Що ж до інших Берґоттових вад, на які натякав маркіз де Норпуа, а натякав він на те, що любовні його справи можна вважати майже за кровозміс, ба гірше: при цьому він показував себе ще й загребущим, — то як ці вади і заходили у кричущу суперечність із тенденцією останніх його романів, сповнених надзвичайно болісного, навіть із дріб'язкових приводів, страху втратити душевну чистоту, страху, що труїв навіть маленькі радощі героїв і наганяв у душу читачів нестерпучої туги, від якої серед них нудили світом навіть пестунчики долі, — то вони, ці вади (хай навіть їх приписували Берґоттові даремно), не могли довести, що його писання — брехня і що його надмірна вражливість — кумедія.