Опудало

Володимир Желєзніков

Сторінка 24 з 28

– Робочий день закінчився.

– Тому що я зрадниця?

– Я не маю права вибору клієнта, – відповіла тьотя Клава. – Подобається він мені особисто чи ні, повинна його обслужити. – І раптом зірвалася, голос у неї затремтів: – У мого Толика батько в Москві. Він його три довгі роки не бачив. Толик ночі не спав, вигадував, як вони зустрінуться, про що розмовлятимуть і куди підуть… Я йому: "А може, в батька робота?" А він мені, дурненький: "Нехай з роботи заради, мене відпроситься. Адже рідний син приїхав!.." Я так хотіла, щоб він подружився з батьком! А ти мого руденького під самісінький корінь зітнула…

– Не стинала я його, – сказала Ленка і, сама не сподіваючись цього, вперше призналася, тому що в неї не було іншого виходу. – Це не я їх зрадила.

– Ну навіщо ж ти брешеш? – обурилася тьотя Клава. – Заради якоїсь там зачіски. Ну ти дітка з клітки.

– Я не брешу! Я цього ще нікому не казала… Вам першій. Я на себе чужу провину взяла.

– Навіщо ж ти це зробила?. – тьотя Клава недовірливо скосувала на неї.

– Допомогти хотіла… одній людині, – відповіла Ленка.

– А та людина що ж? – обережно запитала тьотя Клава.

– Сказала, що признається… трохи перегодя. Щоб я потерпіла. І не призналася.

– А ти? – тьотя Клава з жахом подивилася на Ленку.

– А я все мовчу, – відповіла Ленка.

– Ой, нещасна твоя голівонька! – заголосила відразу тьотя Клава. – А може, краще розповісти все дітям? Вони зрозуміють… – Але вона тої миті збагнула, що це не вихід для Ленки, й швидко відступилася: – Ну гаразд, гаразд, я тебе вчити не буду, не з моїм розумом міркувати про це. Сама в житті багато дурниць наробила. – Рішуче взяла халат і дістала інструменти, брязкаючи ними. – Тільки ти йому не пробачай!.. – Обернулася до неї гнівним обличчям: – Дай слово, що не пробачиш!

Ленка змовчала.

– Ти чого мовчиш? – тьотя Клава обурено наступала на Ленку, озброєна ножицями й гребінцем. – Може, ти йому вже пробачила?

– Нізащо! – відказала Ленка.

– Сідай у крісло, – звеліла тьотя Клава. – Ти будь гордою! Хтось же повинен не пробачати!.. Люба моя, золота, я з тебе таку красунечку зроблю! Він очманіє!.. А ти плюй на них, на чоловіків, праворуч і ліворуч…

Тьотя Клава розв'язала стрічки на Ленчиних косах.

– Коси можна не розпускати, – сказала Ленка.

– Це чому ж?

– А мене… наголо.

– Це що за вибрики! – обурилася тьотя Клава. – Чого це ти кару єгипетську собі вигадала?

– Мене Опудалом дражнять, – сказала Ленка.

– То й що? – відповіла тьотя Клава. – А мого Толика – Рудим.

– Я хочу, щоб усі бачили, що я страховисько!.. Що я справжнє опудало!

– Ну вже ні! Ліпше я тебе красунею зроблю. – Тьотя Клава усміхнулася. – Гарна зачіска знаєш як допомагає!.. – Вона заходилася розчісувати Ленчині коси. – Ось побачиш! Я тебе зараз зачешу, постараюсь, і в тебе настрій зміниться.

– А я – опудало! – Ленка підхопилася. – І не боюся цього! Я всім це доведу!.. – Вона схопила ножиці й почала кремсати свої коси.

– Ти що, ненормальна?! – тьотя Клава кинулася до Лейки. – Зупинися!..

Ленка бігала по перукарні, ухиляючися від тьоті Клави, шмигаючи поміж крісел, кремсала свої коси й кричала:

– А я опу-да-ло! А я опу-да-ло!..

Нарешті тьотя Клава спіймала Ленку, хоча було вже пізно: та встигла вистригти кілька пасом волосся.

– Що ж ти накоїла? – Тьотя Клава пригорнула Ленку до себе й заколисувала, наче маленьку. – Лопушок ти нещасний… А руденький мій був колись добрий. Слово честі! Серце м'яке… А на тебе горлав: "Гадина!" Додому того дня прийшов наїжачений, грубіянив. А потім, не повіриш, заплакав раптом мій Толик зовсім як маленький.

– А я досі не знала, що його Толиком звуть, – сумно сказала Ленка.

– Толиком… Толиком… –Тьотя Клава підвела Ленку до крісла. – Сідай, люба, я тебе пострижу, як хочеш пострижу.

Ленка сіла в крісло, і тьотя Клава вкрила її простирадлом.

А тим часом свято в Димки Сомова доходило кінця. Частина дітей порозходилась, і лишилася тільки мироновська компанія, найближчі друзі.

– Давайте гуляти до ранку, – запропонувала Шмакова. – Шмакова діло каже! – вигукнув Попов. – Га, друзі?.. У Попова Шмакова завжди пропонувала "діло".

– Кудлатий, ти ночуєш у мене, – сказав Рудий.

– Щастить! – відповів Кудлатий. – Не треба чалапати у лісництво.

Валька підскочив до програвача й увімкнув його на всю потужність.

– Щоб у Безсольцевих шибки дзвеніли! – реготнув він. –Добре веселимося!..

Шмакова схопила за руку Димку, і вони почали танцювати. Шмакова крутилася, вигиналася – танці були її стихія.

І ось тої миті відчинилися двері, й з'явився новий, зовсім несподіваний гість. У кімнату ввірвалася Ленка.

Але яка!.. Невпізнанна!..

Плетена шапочка натягнена по брови, куртка нарозхрист, а під нею знаменита обгоріла сукня.

Але річ була не в тім, як вона була вдягнена, а в тім, яке в неї було незвичайне обличчя, змінене до невпізнання її сміливим учинком. Досі обличчя в неї бувало добрим, милим, відчайдушним, безпорадним, а тепер воно було натхненно-рішучим.

І всім одразу стало зрозуміло, що прийшла вона до них для того, щоб зробити те, що хоче. І заважити їй ніхто не зможе.

Вони все це зрозуміли й завмерли. Щойно оце сміялися, реготали, танцювали – і враз скам'яніли. Чекали, що ж буде далі.

А Ленка не квапилася.

– Браття, чого ж ви не танцюєте? – запитала Ленка. – Давайте!.. Стрибайте!.. – Вона почала танцювати, викривляючись та блазнюючи. Але тої миті платівка закінчилася, музика увірвалася, і запала тиша.

– Шкода, не потанцювали, – Ленка подивилася на хлопців та дівчат і вперше, зустрічаючись з ними поглядом, не здригнулася. Вона відчула у своїй душі давно забутий спокій. – Які ви всі гарні!.. – Пройшлася кімнатою, розглядаючи кожного, немовби дуже давно їх не бачила. – Не діти, а картинка!

Ленка зупинилася посеред кімнати.

– А я – опудало! – Притьмом смикнула шапочку, відкриваючи всьому світу свою острижену голову. – Опу-да-ло!– Ленка поляскала себе по голові. – Гарний качанчик! І рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха. Правда, Шмакова?

Ленка усміхалася, і кутики губів у неї повзли вгору, а зона намагалася розтягнути їх якомога дужче, шоб вони якось дістали до вух. При цьому вона крутила головою, щоб усім було видно, яке вона справжнє страшне опудало!

Всі, як і доти, мовчали. Можна сказати, що вони тільки безмовно ахнули.

Ленка ж спершу в гарячці взагалі забула про Димку, а потім побачила, який він стояв блідий і переляканий. "Оце його перекосило, то перекосило", – подумала вона, плавно підійшла до нього й мовила:

– Вибачайте-даруйте!.. Забула вас привітати з днем народження. Ото дурна! Прийшла, можна сказати, за цим і забула.

Димка стояв у якійсь неприродній позі, повернувшись до Ленки боком, щосили намагаючися не зустрітися з нею очима.

– А ти чому, Сомов, од мене відвертаєшся? – Ленка ляснула Димку по плечі, – Чому ж ти так тремтиш, бідолашний?.. Схуд. Невже страждаєш, що я виявилася зрадницею? Га?.. Звісно, важко. Ти такий сміливий і чесний, а дружив з негарною дівчинкою, з якою нікому не слід дружити! Вона – ябеда!.. Донощик!.. Гадина-а-а! – Вона підійшла до Рудого. – Твої слова, Руденький!

– А я й не відмовляюся, – сказав Рудий. – Мої слова.

– Настане час, Толику, – відмовишся, – відповіла Ленка. Проте на ці Ленчині слова Рудий нічого не відповів. Та

Ленка й не чекала від нього відповіді. Вона вже рушила далі, до Миронової, зазирнула їй у вічі й сказала:

– Привіт, Залізна Кнопко!

Їй хотілося з кожним зіткнутися, на кожному перевірити свою хоробрість.

– Привіт, коли не жартуєш, – відповіла Миронова. – А що далі?

– Дивуюсь я з тебе, – зітхнула Ленка, – ось що.

– Чому ж ти дивуєшся, якщо не таємниця? Миронова була не Рудий, вона не здавала своїх позицій.

– Тому, що ти така правильна, а знаєшся з Валькою. А він – шкуродер. Ай-ай-ай!.. По карбованцю здає собак на шкуродерню. Отак, правдоборцю!

– Ну ти, легше! – стрепенувся Валька.

– Що це ти мелеш про Вальку? – запитав з прогрозою Кудлатий.

– А що, хіба ти, пикатенький, кинув з бідолашних собачок здирати шкури? – Ленка смикнула Вальку за краватку й обернулася до Кудлатого: – Ну стусони мене, щоб я замовкла! Ну доведи, що сила – це найголовніше у житті!

– І стусоне! Стусоне! – вигукнув Валька, –Набріхуєш на мене! Базікало! – замахнувся він на Ленку.

– Ой, боюся! – Ленка засміялася, проте не похитнулась і не відступила.

А Валька побоявся її вдарити. Завжди бив влучно, а тепер злякався.

– Ну, до побачення!.. – Ленка помахала всім рукою. – Щось мені зробилося з вами нудно. Радійте… Ви ж домоглися свого! Ви – переможці!.. Завтра я від'їжджаю. Тож давайте хором – раз, два, три: "В нашому класі біль-ше не-має Опу-да-ла…" Ну!.. Любенькі!.. Ну чого ж ви язики проковтнули?

Ленка зірвала з Шмакової квітку з сукні й приколола собі на куртку. Поволі застебнулася. Натягнула шапку по брови, ховаючи свою стрижену голову. Потім серйозно й сумно мовила:

– Чесно кажучи, шкода мені вас. Бідні ви, бідні люди, – і пішла собі.

Зникла, випарувалася Ленка, начебто її тут і не було. У кімнаті панувала моторошна неприродна тиша.

І раптом Кудлатий рвонувся вперед і схопив Вальку за руку:

– Що це Безсольцева про тебе тут молола?

– Та вигадала вона все!– залементував, випручуючись, Валька. – Кому повірив? Змії?

– А це що? – Кудлатий висмикнув з Вальчиної кишені повідець з нашийником. – А це що?! – Він потряс повідцем перед носом до смерті переляканого Вальки.

– Це?.. – Валька про всяк випадок відступив під натиском Кудлатого. – Це?..

– Знаряддя шкуродера! Ось це що! – вигукнув Рудий.

Кудлатий кинувся до Вальки, а той рвонув вбік і заметався навколо столу. Він бігав, шпурляючи під ноги Кудлатому стільці, проте ще не здавався, а вигукував на ходу слова погрози.

– Я Петькові скажу! В нього дружки!.. Тебе скрутять! Можеш у свого батька запитати!.. Він тобі розповість!..

– Кудлатий, це вони! – здогадався Рудий. – Слухайте, це вони!.. Отже, це Петькові дружки прострелили руку твоєму батькові, коли він у них лося відбивав! Точно!..

– То це ви! – заревів Кудлатий і, змітаючи все на своєму шляху, кинувся на Вальку.

Валька рвонув до дверей, щоб урятуватися втечею, але Рудий дав йому підніжку – він упав, і Кудлатий напосів на нього.

Нарешті Валька все ж примудрився, вирвався, підхопився, щоб бігти, але опинився на повідці, на якому водив собак на шкуродерню.

Нашийник щільним кільцем облягав Вальчину шию, а кінець повідця міцно тримав у руці Кудлатий, і обличчя в нього було похмуре й нещадне.

– Ти що?..

22 23 24 25 26 27 28