Вона була наодинці з Гомбо у його студії. Це була нестерпна думка.
— Чи не зробити нам візит Гомбо? — безтурботно запропонував він. — Буде цікаво глянути, що він тепер поробляє.
Він засміявся в думці, уявивши, як розлютиться Гомбо, коли побачить їх.
Деніс не вгадав. Гомбо аж ніяк не розлютився, коли їх побачив. Він навіть зрадів, коли в отворі розчинених дверей з'явилися два обличчя: одне засмагле й худе, друге — бліде й повне. Гарячкова енергія, породжена роздратуванням, уже згасала в ньому, повертаючись до своїх чуттєвих джерел. Та ще мить, і він нову втратив би самовладання, проте Анна залишилася б, як завжди, спокійною, що причинилося б до нового нападу люті. Тому він, безумовно, зрадів, побачивши їх.
— Заходьте, заходьте. — гостинно запросив він.
Деніс із містером Скоганом піднялися по драбинці і переступили поріг. Деніс підозріло зиркнув на Гомбо, потім на його модель, але вираз їхніх облич не повідав йому нічого, тільки те, що вони обоє, здається, зраділи гостям. Чи то вони так майстерно прикидаються? Він хотів би це знати.
Тим часом містер Скоган роздивлявся портрет.
— Чудово, — мовив він схвально, — чудово. Навіть аж надто схоже на оригінал; справді, аж надто. Але я не сподівався, що ви встрянете в психологію.
— Він показав на обличчя і провів пальцем по безвладних лініях намальованої постаті. — Я гадав, ви з тих, кого цікавлять лише зрівноважені маси та перетнуті площини.
Гомбо засміявся.
— Це трошки не так, — сказав він.
— Мені дуже шкода, — відповів містер Скоган. — Особисто я ніколи не виявляв ані найменшого пієтету до малювання, проте кубізм мене завжди чимось приваблював. Мені приємно дивитися на картини, з яких абсолютно вилучено природу, картини, які є чистим витвором людського розуму. Від них я зазнаю не меншої втіхи, ніж від оригінальної думки, математичної задачі чи технічного винаходу. Природа — і все що нагадує про природу, — дратує мене, вона надто безмежна, надто складна і, головне, надто безцільна та непізнаванна. З людськими витворами мені добре; я спроможний зрозуміти все, що будь–коли робила чи думала та або інша людина. Ось чому я намагаюсь, по можливості, завжди їздити в метро, а не автобусом, бо навіть у Лондоні з автобуса ви неодмінно побачите хоча б кілька заблудлих творінь господа — скажімо, небо, зрідка дерева, квіти у вітринах. Зате в метро ви бачите лише творіння людських рук: листи заліза, склепані в геометричні форми, прості лінії бетону, площини кахляних стін. Тут усе походить від людини. усе — продукт дружнього і цілком збагненного розуму. Усі філософії і всі релігії — чим вони є, якщо не духовними Метро, прокладеними у всесвіт! Не наражаючись на небезпеку, ми з комфортом подорожуємо ними вузькими тунелями, де все по–людському знайоме, і при тому забуваємо, що повсюди — і вгорі, і внизу, і навколо — лежить суцільна маса землі, нескінченна й незвідана. Ні, краще давайте мені Метро та Кубізм; давайте мені ідеї, так само зручні й акуратні, прості і надійно зроблені. І звільніть мене від природи, звільніть від усього, що не по–людському величезне, складне й незрозуміле. Мені не стане сміливості і, головне, вже пізно вирушати в цей лабіринт.
Поки містер Скоган виголошував свій монолог, Деніс пішов у найдальший куток кімнати, де в тій самій граціозній і лінивій позі сиділа на низенькому стільчику Анна.
— Ну? — запитав він, майже з ненавистю втупивши в неї погляд. Про що він її запитував? Мабуть, і сам цього не знав.
Анна поглянула на нього і замість відповіді теж запитала "Ну?", проте вже в іншому, веселому ключі.
У даний момент Денісові більше не було чого сказати. В кутку за стільчиком Анни лицем до стіни стояли дві чи три картини. Він повернув їх і почав розглядати.
— Можна я теж подивлюся? — попросила Анна.
Він поставив їх у ряд, прихиливши до стіни. Анна мусила повернутися у своєму стільці кругом. Тут було те саме велике полотно з людиною, що впала з коня, а також натюрморт із квітами та невеличкий пейзаж. Спершись руками на бильце, Деніс нахилився до Анни. З другого кінця кімнати чувся за мольбертом голос містера Скогана. Вони довго мовчки дивилися на картини, тобто Анна дивилася на картини, а Деніс, головним чином, — на Анну.
— Мені подобається людина з конем, а тобі? — сказала вона нарешті, глянувши на нього із запитальною посмішкою.
Деніс кивнув, а потім дивним, здавленим голосом, неначе кожне слово коштувало йому величезних зусиль, вимовив:
— Я кохаю тебе.
Анні й раніше досить часто доводилося вислухувати подібні освідчення, і найчастіше вона сприймала їх спокійно. Але тепер — можливо, тому, що вони пролунали так зненацька, чи з якої іншої причини — ці слова несподівано схвилювали її.
— Бідолашний Деніс! — сказала вона, силувано засміявшись.
Але не змогла стриматись, щоб не почервоніти.
Був полудень. Спустившись із своєї кімнати, де він даремно намагався щось написати ні про що конкретно, Деніс опинився сам у порожній вітальні. Він уже збирався вийти до саду, аж тут його погляд упав на знайомий, але таємничий предмет — великий червоний блокнот, який так часто він бачив у Дженні, коли вона нишком черкала щось у ньому. Вона забула його на підвіконні. Спокуса була велика. Деніс узяв блокнот і зняв резинку, що передбачливо стягувала його.
На палітурці великими літерами було написано: "Особисті записи. Не розкривати". Він підвів брови. Подібні написи учні початкової школи роблять на своїх латинських граматиках:
А хто візьме мою книжку,
Буде їсти дохлу кішку
В цьому є щось на диво дитяче, подумав він і всміхнувся сам до себе. Розгорнув блокнот. Заглянувши туди, здригнувся, наче від удару. Деніс був своїм найсуворішим критиком; принаймні завжди так думав. Йому подобалося вважати себе безжальним аналізатором, який порпається у тріпотливих надрах власної душі. Він був сам для себе піддослідним кроликом, його вади, його смішні риси ніхто не знав їх краще, ніж він сам. У глибині душі йому навіть здавалося, що ніхто, крім нього, про них і не здогадується. У нього якось не вкладалося в голові, що люди можуть дивитись на нього так само, як він на них; що вони можуть поміж себе говорити про нього в тих легких, критичних і, щоб бути вже абсолютно чесним, трохи єхидних тонах, у яких він звик говорити про них. На його погляд, хиби в нього були, та привілей бачити їх надавався лише йому самому. Для решти світу він, безперечно, чистий, як кристал. Це була майже аксіома.
Після того, як він розкрив червоний блокнот, його кристальний образ брязнув об землю і розбився на друзки. Виявляється, він не був своїм найсуворішим критиком. Це стало для нього болісним відкриттям.
Перед ним лежали плоди черканини Дженні. Карикатура на нього: він читає (тримаючи книжку догори ногами). На задньому плані танцює пара, в якій можна впізнати Гомбо й Анну. Внизу підпис: "Байка про Третього зайвого та Зелений Виноград". Охоплений жахом, Деніс, мов заворожений, уп'явся очима в малюнок. Виконаний він був майстерно. "Безсловесного, невідомого" Рувейра було помітно в кожній невблаганній лінії. На обличчі вдавана байдужість і зверхність, змішані з безсилими заздрощами; зарозуміла й пихата поза і в той же час нервово повернені носками всередину ноги — ці деталі були жахливі. Та ще жахливішою була та впевненість, з якою підмічено й майстерно підкреслено всі його маленькі вади.
Деніс погортав блокнот. Там були карикатури й на інших: на Прісіллу і містера Барбік'ю-Сміта; на Г енрі Уїмбуша, Анну й Гомбо; на містера Скогана, якого Дженні подала не просто в трохи зловісному світлі — вигляд у нього був воістину сатанинський; на Мері й Айвора. На цих він глянув тільки мигцем. Його охопило невтримне бажання взнати про себе усе найгірше. Він заходився гортати сторінки блокнота далі, затримуючись лише там, де був зображений сам. Йому присвячувалося цілих сім сторінок.
"Особисті записи. Не розкривати". Він злегковажив заборону і дістав по заслузі. Деніс у задумі закрив блокнот і знов натягнув резинку. Потім вийшов на терасу, посмутнілий, але набагато мудріший. Так он як, подумав він, використовує Дженні час у своїй відлюдній кришталевій вежі. А він вважав її простодушним створінням, не здатним критично мислити! Виходить, дурнем виявився саме він. Деніс не мав серця на Дженні. Ні, справа тут не в самій Дженні, а в тому, що стояло за нею і за її червоним блокнотом. Вони лише нагадали йому, що, окрім нього, існує цілий світ розумних людей, світ, у який він досі не вірив, бо надто замкнувся у своїй інтелектуальній самотності. Досі він міг стояти на площі Пікаділлі, міг дивитися на юрми людей, що сунули перед ним, і вважати себе єдиною по–справжньому свідомою, мислячою особистістю серед усіх цих тисяч. Чомусь здавалося неможливим, що інші люди можуть бути не менш складними й завершеними істотами, ніж він. Неможливим. А проте вряди–годи він робив якесь болюче й страшне відкриття, що незаперечно свідчило про існування зовнішнього світу, наділеного свідомістю й інтелектом. Червоний блокнот став для нього одним із таких відкриттів, слідом на піску.
Сидячи на балюстраді тераси, він деякий час обмірковував цю неприємну істину. Усе ще не в змозі з нею змиритися, він замислено поплентав униз, до басейну. На галявинці павич і його пава тягли по траві свої заношені прикраси. Мерзенні птахи! Їхні шиї, товсті й ненажерливо-м'язисті внизу, вгорі звужувалися й переходили в злостиві безмозкі голови з порожніми очима й гострими дзьобами. Байкарі мали рацію, подумав він, коли для ілюстрації своїх трактатів на теми людської моралі брали звірів. Тварини скидаются на людей з усією правдивістю карикатури. (Ох, цей червоний блокнот!) Він жбурнув тріскою в птахів, які повільно дибали поблизу. Вони кинулися до неї, гадаючи, що то їжа.
Він пройшов далі, і його поглинула густа тінь велетенського падуба. Дерево розпростерло свої довгі щупальця, мов величезний зелений спрут.
Під падубом крислатим…
Він намагався пригадати, чий це вірш, і не міг.
А руки в коваля.
Мов гумові паси.
Точнісінько, як у нього; треба буде йому спробувати регулярніше робити мюллерівську гімнастику.
Він знову вийшов на сонце. Перед ним лежав басейн, що відбивав у своєму бронзовому дзеркалі голубінь і зелень літнього дня.