Прекрасний новий світ

Олдос Гакслі

Сторінка 24 з 34

Це був Гельмгольц повсякденний, що вмів забувати й пробачати, а не Гельмгольц, задурманений сомою. Бернард, звичайно, був вдячний (велика втіха — знову мати друга) і водночас ображений (приємно було б якось досадити Гельмгольцу за його великодушність).

При першій же зустрічі Бернард вилив другові свої нещастя й прийняв слова розради. І лише через декілька днів він довідався, собі на диво й сором, що не він один у біді. Гельмгольц також законфліктував із Владою.

— Це сталося через вірші, — пояснював Гельмгольц. — Я читав звичайний курс із Вищої емоційної технології для студентів третього року навчання. Дванадцять лекцій, з яких остання була про поезію. Точніше: "Про використання віршів у моральній пропаганді та в рекламі". Я завжди ілюструю свої лекції багатьма конкретними прикладами. Цього разу я вирішив пригостити їх віршиком, який тільки-но сам написав. Чисте безумство, звичайно, але не міг стриматися, — засміявся Гельмгольц. — До того ж кортіло побачити, яка буде реакція. Крім того, — додав він серйозніше, — я хотів упевнитися, чи зможу надихнути їх тими почуттями, які мав сам, пишучи вірші. О Форде! — Він знову засміявся. — Який здійнявся крик! Директор Інституту викликав мене й пригрозив негайно звільнити з роботи. Відтепер я піднаглядна людина.

— А про що твої вірші? — запитав Бернард.

— Про усамітнення.

Бернард звів брови.

— Якщо хочеш, я продекламую, — і Гельмгольц почав:

Немов барабанна паличка

Зламалася — день минув.

Флейти угамувалися,

Центр міста заснув.

Лиця заснули і губи,

Машини в пітьмі.

Купи сміття на вулицях,

Де кишіло людьми.

Тиша повниться тишею,

Шепотом, що згасає,

Наче голосом дівчини,

Якої ніяк не згадаю, —

Еджері чи Сюзанни?

Мрійний шелест ходи...

Руки, плечі кохані,

Апетитні зади...

Промовляє до мене —

Що? Навіщо? Чому?

Як з порожньої сцени

У порожню пітьму.

Може, врешті, згадаємо,

Чим заповнити ту

Монотонних злягань

Німоту, пустоту.

Отож, я навів їм це як приклад, а вони донесли на мене Директорові.

— Я не дивуюся, — сказав Бернард. — Бо віршик заперечує все, чого навчають під час сну. Не забувай — їм щонайменше чверть мільйона разів втовкмачували, що самотність шкідлива.

— Знаю. Але мені хотілося побачити, який буде ефект у слухачів.

— От і побачив.

Гельмгольц лише засміявся.

— Я відчуваю, — сказав він, помовчавши, — ніби знаходжу, ніби вже бачу те, про що варто писати. Ніби я стаю здатним використати ту силу, яку відчуваю в собі, — особливу, приховану силу. Здається, у мені щось пробуджується.

"Наперекір біді він щасливий", — подумав Бернард.

Гельмгольц і Дикун відразу заприятелювали. Та так сердечно, що Бернарда аж шпигонули заздрощі. За всі ці тижні йому не пощастило так зблизитися з Дикуном, як Гельмгольцові з першого дня. Спостерігаючи їх, прислухаючись до їхніх розмов, Бернард іноді жалкував, що звів їх докупи. Він соромився своїх заздрощів, намагався їх притлумити то зусиллям волі, то сомою. Але зусилля не мали особливого успіху, а сомою без кінця напихатись не будеш. Мерзотні ревнощі-заздрощі настирливо поверталися знову й знову.

Під час третьої зустрічі з Дикуном Гельмгольц прочитав йому свого вірша про самотність.

— Як тобі мої вірші? — запитав, коли скінчив.

Дикун похитав головою.

— Послухай-но краще це, — відповів і, відімкнувши шухляду, вийняв обгризену мишами книжку, розкрив її й почав читати.

Над простором аравійським

Злине птаха голосна —

Мов гучна сурма сумна,

Чеснокриле скличе військо .

Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. Почувши про "аравійський простір", він здригнувся, на "чеснокрилому війську" приємно посміхнувся, від "хижацького крила" кров ударила йому в обличчя, а на "благочестивому реквіємі" він поблід; його кидало то в жар, то в холод. Дикун продовжував читати.

Щось цілком незрозуміле,

Як дволике божество:

Двох створінь одне єство —

І не пара, і не ціле.

Розум, сам недосконалий,

Збіг розбіжностей лиш бачив;

Та розбіжності, одначе,

Досконало пасували...

— Оргія-поргія, — сказав Бернард, голосним неприємним сміхом перериваючи читання. — Це схоже на гімн Служби Солідарності. — Він мстився обом своїм друзям за те, що вони любили один одного більше, ніж його.

Під час наступних двох чи трьох зустрічей він часто повторював цей глузливий акт помсти. Акт невибагливий, проте дійовий: Гельмгольц і Дикун глибоко переживали осквернення їхнього поетичного кристалу. Гельмгольц навіть пригрозив викинути Бернарда з кімнати, якщо він і далі перешкоджатиме Дикуну. Та, як не дивно, наступне втручання, найганебніше з-поміж усіх, було з боку самого Гельмгольца.

Дикун голосно читав "Ромео і Джульетту". Читав пристрасно, з тремом у голосі, бо ж у Ромео бачив себе, а в Джульєтті — Леніну. Сцену їхньої першої любовної зустрічі Гельмгольц прослухав із зацікавленням. Сцена в саду захопила його своєю поезією, проте почуття закоханих викликали лише посмішку. Доводити себе до такого стану через дівчину — досить смішно. Але коли зважити кожну словесну деталь, то це справжній зразок інженерії почуттів. Перед старим Шекспіром, визнав Гельмгольц, наші найкращі техніки пропаганди — ніщо, цілковиті дурні.

Дикун тріумфально посміхнувся й продовжив читання. Все йшло досить гладко до часу, коли в останній сцені третьої дії, де подружжя Капулетті спонукають Джульетту вийти заміж за нелюба, Гельмгольц неспокійно засовався, коли ж, патетично відтворюючи благання Джульетта, Дикун прочитав:

Невже немає співчуття у неба,

Щоб глянути в журбу мою до дна?..

О мамо люба, не женіть мене!

Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом,

Як ні — мені готуйте шлюбне ложе

У тому ж склепі, де лежить Тібальт, —

Гельмгольц вибухнув нестримним реготом. Мати й батько (подвійна непристойність) змушують дочку мати когось, кого б вона не хотіла! А дочка, як ідіотка, приховує, що має іншого, кому, принаймні в даний момент, віддає перевагу! Абсурдна й брудна ситуація, надзвичайно комічна. До цього він героїчним зусиллям умудрявся стримувати натиск веселощів, але "рідна мамо" (ці слова Дикун вимовив тремтливим, страдницьким голосом) і посилання на Тібальта, що лежить десь мертвий (очевидно, неспалений, тобто марнує свій фосфор у темній гробниці), доконали його. Він реготав, аж сльози котилися йому з очей, не в змозі зупинитися, тимчасом як зблідлий від образи Дикун дивився на нього поверх сторінок, і врешті, обурено закрив книжку, підвівся й сховав її до шухляди — нічого, мовляв, розсипати перли перед свинею.

— Втім, — сказав Гельмгольц, перевівши дух і вибачившися, чим дещо змилостивив Дикуна, — я визнаю, що драматург потребує смішних, безглуздих ситуацій, подібних до цієї, бо без цього не можна написати по-справжньому захоплюючий твір. Чому той старий дідуган був таким чудовим техніком пропаганди? Тому що писав про безліч безглуздих, болісних речей, які хвилювали його. Вам мусить щось дошкуляти й виводити вас із рівноваги, інакше ви не зможете придумати справді хороших, проникливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але "Батько! Мати!". — Він покрутив головою. — Вибачте, але я не можу сприймати всерйоз батьків і матерів. Та й хто з нас, хто перейматиметься тим, чи візьме, а чи не візьме хлопець дівчину? — Дикун скривився, проте Гельмгольц, задумливо втупившись у підлогу, нічого не помітив. — Ні, — закінчив він, зітхнувши, — зараз це нам не до шмиги. Ми потребуємо якогось іншого роду безумства й насилля. Але якого? Чого? Де шукати? — Він помовчав, хитаючи головрю. — Не знаю, — нарешті сказав. — Не знаю.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У червоних сутінках Ембріонарію замаячив Генрі Фостер.

— Підемо сьогодні на стереоконтактний фільм? Леніна покрутила головою, не кажучи ані слова.

— А з ким ти сьогодні? — його цікавило, хто саме з його друзів. — З Беніто?

Вона знову похитала головою.

Генрі помітив утому в її пурпурових очах, блідість під глянцем червонуватих плям і смуток у куточках неусміхненого малинового рота.

— Тобі нездужається? — запитав він трохи стурбовано, побоюючися, що вона підхопила одну з небагатьох інфекційних хвороб, які ще часами траплялися.

Та Леніна знов заперечливо похитала головою.

— На всяк випадок зайди до лікаря, — сказав Генрі. — "Схопиш десь якусь заразу — мчи до лікаря відразу", — додав гіпнопедичну приказку й поплескав дівчину по плечах. — Може, тобі треба пройти псевдовагітність або прийняти посилену дозу Сурогату Великої Пристрасті. Іноді, сама знаєш, стандартна доза не цілком...

— О Форда ради, — нарешті порушила свою вперту мовчанку Леніна, — замовкни! — і відвернулася до своїх занедбаних ембріонів.

Не вистачало ще Сурогату Великої Пристрасті! Вона б засміялася, якби не хотілося плакати. Мало їй власної пристрасті! Вона глибоко зітхнула, наповнюючи розчином шприц. "Джон, — прошептала вона тужливо, — Джон... — І раптом похопилася: — Форде мій! Чи ж зробила я ін'єкцію проти сонної хвороби цьому зародку? Зовсім не пам'ятаю... Але краще не ризикувати з подвійною дозою..."— і вона перейшла вздовж конвеєра до наступної ампули.

Через двадцять два роки вісім місяців і чотири дні багатообіцяючий молодий мінус-альфа, адміністратор з Мвамза-Мвамза, помре від трипаносоміазизу — сонної хвороби, і це буде перший випадок за півстоліття з гаком.

Зітхаючи, Леніна продовжувала свою працю.

Через годину, в переодягальні, Фенні енергійно протестувала:

— Абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, — повторювала вона. — І то через що? Через чоловіка — якогось одного чоловіка!..

— Але він саме той, кого я хочу.

— Ніби нема мільйонів інших на світі.

— Але їх я не хочу.

— А ти спробуй, тоді кажи.

— Я пробувала.

— Багато? — зневажливо хихикнула Фенні. — Одного, двох?..

— Кілька десятків. Ефекту жодного — не помагає.

— А ти ще пробуй, не лінуйся, — повчала Фенні, хоч було видно, що її впевненість у власних приписах захиталася. — Нічого не досягнеш без наполегливості.

— Але я... він...

— Викинь із голови!

— Не можу.

— Прийми сому.

— Приймаю.

— Ну й продовжуй.

— Але в інтервалах він продовжує подобатися. Він завжди буде мені подобатися.

— Ну, коли так, — рішуче сказала Фенні, — то піди й візьми його! Хоче він цього чи ні.

— Але якби ти знала, який він дивак!

— Тим більше, потрібні рішучі заходи!

— Легко тобі казати...

— Не зважай ні на що.

21 22 23 24 25 26 27