Здавалося, цього чоловіка, який об'їздив увесь світ під ім'ям Стрінберга, народила не жінка, — ні, він начебто смердюче породження скандінавських туманів, покликане виконувати на землі певну таємничу руїнницьку місію.
Та й тепер мало хто знав його в обличчя, знали тільки, що голова його має форму яйця, волосся сиве, змочене туалетною водою, пригладжене, лице довге, з квадратною щелепою, шкіра — кольору мокрого паперу, очі — світлі, з невидющим поглядом, який майже неможливо витримати, такий він пильний та холодний, і, на додаток до всього цього, величезні руки, вузькі й червоні, руки візантійської фрески, що, здавалось, помилково були приліплені до його тіла.
Будь-якої пори року і будь-якої години дня його бачили в одних і тих самих черевиках з чорного блискучого шевро, причому він злегка шкутильгав; якби Стрінберг був провінціальний суддя, це можна було б витлумачити, як задавнений артрит коліна, а в нього це скидалося на шкутильгання диявола.
Часом наприкінці дня, коли сонце сідає за Тріумфальною аркою і на Єлісейських Полях автомобілі мчать один повз одного у призахідному промінні світла, який-небудь дипломат, виглянувши з машини, говорив із гордістю й тривогою, а також і з деяким соромом, породженим цими почуттями:
— О, та це ж Стрінберг!
Цієї пори фінансист прямував на берег Сени, в Рюель або Бужіваль. У всіх столицях, де він тільки бував, Стрінберг любив їздити по берегах рік, цих могутніх артерій, де заводські димарі, колеса генераторів, підіймальні крани та вагонетки на пристанях чергуються з довгастими зеленими острівцями, з великими парками навколо старовинних замків, з поетичними старими сільцями.
Машина мчала у вечірній прохолоді. Стрінберг, зручно вмостився на задньому сидінні й, пробігаючи неуважним поглядом по пейзажу за вікном машини, диктував листи секретарці, яка влаштувалася на відкидному сидінні навпроти нього.
Потім у якому-небудь ресторані біля ріки він мовчки обідав, запиваючи страви мінеральною водою, а секретарка в цей час попивала французькі вина й поступово, — особливо це підкреслювало її сиве волосся, — ставала схожа на хлібну м'якушку, вмочену в лілову фарбу.
Повернувшись до готелю, відокремлений од світу тишею порожніх кімнат, він відкривав рояль і своїми величезними червоними ручиськами з міцними грубими пальцями та безбарвними нігтями грав що-небудь німецьке, переважно якийсь твір Баха або Моцарта, а в цей час дивовижна лічильна машина, схована в його яйцеподібній голові, рахувала й підраховувала із швидкістю й точністю магнітного робота.
Ця людина будь-яку мить могла визначити обмінний курс валюти першої-ліпшої держави і одним-єдиним своїм словом змінити цей курс, але ніколи не мала при собі жодної банкноти й ніколи нічого не платила сама, Секретарка або хто-небудь із його охоронців розплачувався за дрібниці. А його величезні рахунки за готелі, де б він не був, оплачував банк. Для цього йому не треба було навіть чек підписувати.
Гроші не існували для нього ні в загальновживаній і банальній формі кредиток, ні у вигляді дорогоцінного металу. Звичайне поняття багатства не можна було застосувати щодо нього. Як Пірр, як Олександр Македонський і Карл Великий не могли б продати свої імперії, навіть коли б хотіли, так само він не зміг би "реалізувати" своє багатство, бо на всьому світі не знайшлося б людини, у якої вистачило б грошей, щоб купити його.
II
Анатоль Руссо, який уже чотирнадцятий раз за свою кар'єру був міністром, але портфель міністра фінансів (він багато років подвизався на ниві освіти) дістав уперше, збирався саме вийти із свого кабінету на вулиці Ріволі й піти снідати.
Квапливо випровадивши останнього відвідувача ("На все добре, дорогий друже... Так, так, можете цілком покладатися на мене"), він глянув на великий настінний годинник у стилі Буль ("Інвентарний номер два, реєстр Людовіка Чотирнадцятого" — промайнуло у нього в голові, як завжди, коли він дивився на цей годинник) і побачив, що можна ще почекати цілих п'ять хвилин, перш ніж іти на побачення.
Іншим разом він негайно взявся б за будь-яку справу, щоб прийти трохи пізніше й мати змогу пояснити своє запізнення великою переобтяженістю.
Але сьогодні він тільки зібрав розкидані на столі папери й став чекати, поки помалу спливуть п'ять хвилин.
"Він, здається, не любить чекати, — подумав Руссо. — Але це ще зовсім не означає, що треба приходити заздалегідь".
Він підійшов до вікна. Підвіконня було мало не на рівні його грудей: замовлені черевики з високими підборами майже не збільшили його зросту. Руссо спрямував погляд на знамените подвір'я.
Щоразу, коли в нього з'являлося кілька вільних хвилин, протягом яких можна було радіти на самоті від думки про своє високе становище, він любив уявляти собі двір Лувра, де юрмляться мушкетери, охорона, сановники із шпагами, на змилених конях під'їжджають кур'єри, і коло цього самого вікна — довгу шерегу королів, що змінили один одного, — розумних, недоумкуватих, маніакальних, хтивих королев-регенток, фаворитів, міністрів-кардиналів, котрі, як і він, стояли тут, думаючи про долю держави й свою власну долю.
"Коли я очолю кабінет, — подумав він, — то неодмінно візьму собі також портфель міністра фінансів, щоб мати змогу працювати тут. А які я проведу реформи!".
Ось уже одинадцять років Анатоль Руссо після падіння кожного кабінету сподівався, що йому доручать сформувати новий, і досі не втрачав надії.
— А, Дюпеті, — сказав він, коли до кабінету зайшов досить молодий, але вже сивий, довгов'язий чоловік. — Покладіть усі ці папери мені в шухляду й замкніть її на ключ... І, звичайно, ні слова пресі і взагалі будь-кому про те побачення, на яке я зараз їду, зрозуміло?
Дюпеті, начальник канцелярії міністра, слухняно схилив свою лису голову.
Два автомобілі — машина міністра й машина Стрінберга — майже одночасно в'їхали у двір Шудлерового особняку. Обидва чоловіки вклонились один одному у вестибюлі, але знайомитися не захотіли. Руссо зразу відчув неприязнь до фінансиста, якийсь інстинкт підказав йому не починати нічого разом із цією людиною. Сходами, засланими великим червоним килимом, вони піднялися поруч нагору.
III
Шудлер їв лівою рукою і коли брався за ніж, метал неприємно скреготів по тарілці.
— Коли моя дружина Адель, яку ви добре знали, мій дорогий Руссо... — несподівано почав він і не докінчив: веселий вираз його обличчя змінився на тривогу, і ніхто так і не довідався, що він хотів сказати.
— Значить, ваше превосходительство, пан барон розповів вам про свій проект... який я підтримую? — спитав Стрінберг.
Стрінберг завжди урочисто звертався до людей, як це роблять дві категорії осіб, що стоять на різних кінцях суспільної скали, інакше кажучи, люди, яким, щоб зберегти свою посаду чи становище, доводиться тішити марнолюбство інших.
І це звернення — "ваше превосходительство", таке приємне для Руссо, пом'якшувало інстинктивну антипатію до Стрінберга.
— Так, частково, — відповів Руссо, щоб виграти час.
Міністр любив за сніданком вислухувати те, що йому вже було відоме, — тоді він міг неквапливо їсти. Ось і зараз, уминаючи пилав з лангуста, качку та гусячу печінку, Руссо після кожного кусня та ковтка рідкісного вина, про тисячолітню давність якого йому шептав на вухо дворецький, докоряв собі за обжерливість: "Потім весь день я відчуватиму тяжкість у шлунку. Я не зможу працювати... А втім, хай йому грець! Людина живе тільки раз, — думав він. — Прийму проносне. А все-таки мені треба було б поводитися, як він", — подумав Руссо трохи згодом, дивлячись на Стрінберга, який не пив нічого, крім мінеральної води.
А Шудлер тим часом знову викладав свій задум.
Через десять років після укладення мирного договору в районах, спустошених війною 1914–1918 років, все ще було чимало будинків, що потребували відбудови, і держава не виплатила навіть половини тих сум, які вона зобов'язалася щороку видавати потерпілим на відшкодування завданих їм збитків.
На підставі одного з положень закону про фінанси 1920 року, потерпілі, щоб скоріше одержати належні їм суми й розпочати будівництво, могли створювати об'єднання, які через посередництво певних банків мали право випускати позики, гарантовані державою.
Практично операція ця проводилася так: банк, що дістав або сподівався дістати згоду держави, через створене за його порадою або безпосередньою участю об'єднання зосереджував у своїх руках усі наявні в даному районі посвідчення на право одержання компенсації за збитки. Потім банк випускав і розповсюджував позику на суму, рівну загальній сумі зібраних у такий спосіб зобов'язань; позика ця погашалася за рахунок щорічних надходжень від держави, які покривали і проценти, і певну частину основного боргу.
Тоді банк видавав потерпілим належні їм гроші, але тільки під гарантію, що вони негайно візьмуться до відбудови.
Банки зобов'язані були на першу вимогу пред'явити представникам міністерства фінансів документацію, яка підтверджує, на що витрачено гроші, видані з коштів, зібраних за рахунок позики.
Одержаний банком дозвіл на такі операції міг бути першої-ліпшої хвилини анульований, якщо до банку втрачено довір'я, і тоді він зобов'язаний був негайно повернути державі одержані по позиці суми.
На той час, про який тут іде мова, в Лотарінгії й Артуа створювалося два таких об'єднання — більших за них у Франції ще не було: сума боргу кожного з них перевищувала мільярд франків.
І от Ноель Шудлер хотів дістати дозвіл Руссо, щоб його банк мав право випустити позику під ці два мільярди й орудувати ними.
Велетень сів на свого улюбленого коника: завів мову про будівництво міст і підприємств. Він говорив про благотворний вплив, який через такі великі будівельні синдикати може мати банкір, людина сміливих поглядів, на вкрай необхідні оновлення архітектури й вигляду міст. Хіба банкіри всіх часів не надихали архітекторів?.. Взяти хоча б Медічі...
Деякі люди в кінці життя немовби повертаються до розваг дитинства, коли, дочитавши останню сторінку книжки з малюнками, вони уявляли себе Цезарями, Людовіками XI або принцами Конде, восьмирічними Ля Балю[1].
Можливо, в глибині душі люди ніколи не перестають гратися в знаменитості, але на двох полюсах свого існування вони наважуються вдаватися до цього прилюдно, тільки з тією різницею, що в літніх людей ця гра набагато небезпечнішого характеру, ніж у дітей.
Руссо все це вже трохи набридло, але йому не спало на думку порівняти, в яку гру він грав сам годину тому, стоячи біля вікна Лувра.
— Жоден великий почин не робиться без участі волі й розуму державного мужа, — мовив Стрінберг, глянувши на Руссо.
Той кивнув на знак згоди головою, зрадівши в душі цим словам.
Шудлер сидів замислений, низько похиливши голову.
— Коли Адель, моя дружина...