Уракуси ритмічно вдаряють собі по стегнах, по грудях, і раптом один з чоловіків, міцний та показний, відокремлюється від гурту, – це він, пане капітан, – і прямує в бік берега. Решта йде за ним. А Хуліо Реатегі: я губернатор Санта-Марія де Ньєви, хочу з вами поговорити. Солдат-перекладач виходить наперед, спльовує, вимахує руками, показуючи, щоб тубільці підійшли ближче й слухали його. Вони зупиняються. А Хуліо Реатегі: ти Хум з Уракуси? Міцний чоловік розводить руками, – Хум! – набирає повітря в легені, – піруани! Капітан і солдати перезираються, Хуліо Реатегі киває головою, підступає до Хума й зупиняється біля нього на віддалі метра. Спокійно, не відриваючи погляду від індіанця, Хуліо Реатегі відстібує висячий на паску ліхтарик, затискає його в долоні, здіймає поволі, і коли Хум простягає руку, щоб взяти подарунок, Реатегі щосили б'є його. Вереск, тупотіння, пилюка, що вкриває усе, гучний голос капітана. Посеред виття та клубів пилюки кружляють, падають, підводяться постаті в зелених сорочках і темні тіла, а ліхтарик, немов сріблястий птах, вдаряє раз, другий, третій. Згодом вітер розвіває пилюку, вщухає галас. Солдати стоять колом з карабінами, націленими в бік переляканих уракусів, що тиснуться один до одного, утворюючи щось на зразок величезної сороконіжки. Якась дівчинка плаче, обіймаючи ноги Хума, той затуляє обличчя руками й стежить крізь пальці за солдатами, за Реатегі, за капітаном. Рана на чолі починає кривавитись. Капітан Кірога крутить пістолет на пальці, – губернаторе, ви чули, що він нам гукнув? Піруани то, напевне, означає перуанці, так? А Хуліо Реатегі: уявляю, капітане, де цей тип чув таке слово, краще буде, коли ми заженемо їх нагору. У селищі ліпше, ніж тут. І капітан: там менше москітів, чуєш, перекладачу, накажи їм, нехай підіймаються. Солдат спльовує й жестикулює, коло розмикається, сороконіжка починає важко повзти, здіймаючи хмари пилу. Капрал Роберто Дельгадо заходиться сміхом: Хум уже впізнав мене, пане капітан, дивиться так, немовби хоче з'їсти. А капітан: я теж його впізнав, капрале, чого ти чекаєш? Капрал пхає Хума, той іде, зціпивши зуби, руки так само притиснуті до обличчя. Дівчинка дріботить за Хумом, чіпляючись йому за ноги й заважаючи йому рухатись. Капрал хапає її за волосся, хоче відтягти від вождя, та опирається, дряпається, кричить, як мавпочка, і капрал: от стерво! – дає їй ляпаса, а Хуліо Реатегі: що це означає, чорт забирай, хіба можна так поводитися з дитиною, чорт забирай, як ти смієш, чорт забирай? Капрал відпускає дівчинку, – я не хотів її бити, сеньйоре, я хотів лише, щоб відчепилася від Хума, щоб не заважала, сеньйоре, а, крім того, вона мене ще й подряпала.
– Вже чутно арфу? – сказав Літума. – А може, це мені сниться, непереможні?
– Ми всі її чуємо, братику, – підтвердив Хосе. – Або теж усі спимо.
Мавпа слухав з похиленою головою та з вибалушеними очима, повними захвату:
– Ото музикант! Мабуть, чи не найліпший у світі!
– Шкода лише, що такий старий, – мовив Хосе. – Очі йому вже геть відмовили, братику. Нікуди не ходить сам, Молодий і Болас мусять його супроводжувати.
Дім Чунги стоїть за стадіоном, неподалік від вигону, який відділяє місто від казарм Грау, поблизу заростей, прозваних плацдармом. Там, на випаленій траві, під вузлуватим гіллям ріжкових дерев уранці та ввечері ховаються п'яні солдати. Підстерігши пралю, яка повертається з річки, чи служницю з кварталу Буенос-Айрес, що йде на базар, вони валять її на пісок, задирають спідницю на голову, а тоді гвалтують її один за одним і втікають. Жертву п'юранці називають прочісаною, саму операцію прочісуванням, а дитину, що з'явилася на світ як наслідок такої події, – прочісуванцем чи семибатченком.
– Будь проклятий той час, коли я поїхав на Мараньйон, – забідкався Літума. – Якби залишився тут, одружився б з Лірою і був би щасливим чоловіком.
– Не таким уже й щасливим, брате, – заперечив Хосе. – Коли б ти знав, на кого вона стала схожа!
– На дійну корову, – сказав Мавпа. – З пузом, як бубон.
– А плодовита, мов крільчиха, – докинув Хосе. – Має десь із десятеро вилупків.
– Одна повія, друга дійна корова, – вигукнув Літума. – Везе ж мені на жінок, непереможні.
– Старий, ти мені обіцяв, а слова не дотримуєш, – сказав Хосефіно. – Що було, те загуло. Гаразд, ходімо. Тільки не зводь рахунків. Будеш чемний, правда?
– Немов ягнятко, слово честі, – всміхнувся Літума. – Я ж жартую.
– Хіба ти не розумієш, що при найменшій витівці залетиш, – сказав Хосефіно. – Ти вже мав науку, Літумо. Хочеш, щоб знову тебе посадили і хто знає, на скільки цього разу?
– Чого це ти так про мене турбуєшся, Хосефіно? – спитав Літума.
Поміж стадіоном і пусткою, за півкілометра від шосе, яке розгалужується за містом на дві темні дороги, що розтинають пустелю, одна – в напрямку до Пайти, друга – до Сульяни, купчаться мазанки та халабуди передмістя – воно молодше, бідніше й менше від Мангачерії. Там, власне, зводиться в центрі, немов собор, дім Чунги, який називають також Зеленим Домом. Цей високий, солідний будинок з мурованими стінами та бляшаним дахом видно вже зі стадіону. Суботніми вечорами, підчас боксерських змагань, до вух глядачів долинають звуки литавр Боласа, арфи дона Ансельмо й гітари Молодого Алехандро.
– Присягаю, що я чув її, – сказав Літума. – Виразно, аж серце стріпувалося. Так, як зараз, Мавпо.
– Напевне, у тебе було собаче життя, братику, – співчутливо мовив Мавпа.
– Я кажу не про Ліму, а про Санта-Марія де Ньєву, – вів далі Літума. – Вночі, Мавпо, коли я стояв/на варті, від нудьги померти можна було. Побалакати ні з ким. Хлопці хроплять собі солодко, і я раптом чую вже не жаб та цвіркунів, а арфу. У Лімі не чув її ніколи.
Ніч була холодна, ясна, круті тіні ріжкових дерев вимальовувалися на піску тут і там. Друзі йшли в один ряд. Хосефіно потирав руки, брати Леон посвистували, а Літума рухався з похиленою головою, з руками в кишенях, підводячи часом погляд і жадібно дивлячись у небо.
– Нумо наввипередки, як тоді, коли ще ми були дітлахами, – запропонував Мавпа. – Раз, два, три.
І чкурнув, мов ошпарений, його маленька мавп'яча постать зникла в мороці. Хосе перестрибував через уявні перешкоди – то починав бігти, то уповільнював крок, вертався до Літуми й Хосефіно, кричав:
– Тростинова горілка – чудова річ, а піско зрадливе. Коли ж ми заспіваємо гімн?
Вже поблизу передмістя вони знайшли Мавпу, що лежав на спині, відсапуючись, як віл. Допомогли йому підвестися.
– Серце аж заходиться, чорт забирай, сам себе не впізнаю, – пробурмотів він.
– Роки безслідно не минають, – сказав Літума.
– Але хай живе Мангачерія! – вигукнув Хосе.
Дім Чунги має форму куба, в нього два входи. Головний веде до великого квадратного танцювального залу, на стінах якого видряпано імена та емблеми: серця, пробиті стрілами, груди; не бракує й сороміцьких малюнків. Висять також фотографії акторів, боксерів, календар і панорамний вид міста. Другі двері, малі й вузькі, ведуть до бару, відділеного від залу дерев'яною стойкою, – там сидить Чунга в очеретяному кріслі-гойдалці біля столу, який заставлений пляшками, склянками, глеками. Навпроти неї, в кутку, розташувалися музиканти. Дон Ансельмо сидить на лавочці без спинки, опираючись на стіну, арфу тримає між ногами. Він в окулярах, волосся спадає на чоло, стовбурчиться на шиї, лізе з вух. Той, що грає на гітарі й має дзвінкий голос, – Молодий Алехандро, похмурий відлюдько, який не лише виконавець, а й композитор. Той, що сидить на плетеному кріслі, грає на барабані й тарілках; він найменш здібний поміж них, але найдужчий, – це Болас, колишній водій.
– Не тримайте мене так, не бійтеся, – мовив Літума. – Адже бачите, що я нічого не роблю. Лише шукаю її. Просто хочу поглянути на неї. Пустіть мене.
– Напевне, вона вже пішла, братику, – сказав Мавпа. – Хіба тобі не однаково? Подумай про що-небудь інше. Розважимося, відсвяткуємо твоє повернення.
– Я ж нічого не роблю, – повторив Літума. – Лише пригадую. Чого ви мене так стискаєте, непереможні?
Вони стояли на порозі танцювального залу в металевому світлі трьох ламп, огорнутих блакитним, зеленим та бузковим целофаном, перед натовпом пар. З кутків долинали голоси підхмелених компаній, чулися сміх, дзенькіт склянок. Дим повільно підіймався над головами танцюючих, пахло пивом, блювотою й міцним тютюном. Літума тупцяв на місці, Хосефіно й далі тримав його за плече, але брати Леон відпустили його.
– За яким столом це було, Хосефіно, за тим?
– Саме за тим. Але це вже справа минулого, брате, зараз ти починаєш нове життя, затям собі.
– Та йди ж бо, привітайся з арфістом, братику, – сказав Мавпа. – І з Молодим, і з Боласом, він завжди тепло тебе згадував.
– Щось я не бачу її, – здивувався Літума. – Чому вона ховається від мене, адже я нічого їй не зроблю. Лише подивлюсь.
– Я це залагоджу, Літумо, – сказав Хосефіно. – Приведу її, слово честі. Але мусиш пам'ятати свою обіцянку: все пройшло, минуло. Ну йди, привітайся зі старим. А я піду її пошукаю.
Оркестр перестав грати, пари здавалися тепер єдиним нерухомим буркотливим напруженим тілом. Хтось голосно бешкетував біля бару. Літума підійшов до музикантів, спотикаючись, – любий доне Ансельмо, – з розпростертими обіймами, – старий арфісте, – його супроводжували брати Леон, – чи ти вже мене не пам'ятаєш?
– Таж він тебе не бачить, брате, – зауважив Хосе. – Скажи йому, хто ти такий. Ану відгадайте, доне Ансельмо.
– Що? – Чунга схопилася, вмить опинилась за стойкою, – крісло-гойдалка далі гойдалося. – Сержанте? Це ти його привів?
– Нічого не можна було зробити, Чунго, – сказав Хосе-фіно. – Він лише сьогодні приїхав і одразу вперся, ми не могли його стримати. Але він про все знає, і йому те до одного місця.
Дон Ансельмо обіймав Літуму, Молодий і Болас поплескували його по плечах, усі троє говорили одночасно, їх було чутно аж біля бару, збуджених, здивованих, розчулених. Мавпа сів за барабани, бив у тарілки, Хосе перебирав струни арфи.
– Я викличу поліцію, – сказала Чунга. – Краще забери його звідси сам.
– Таж він п'яненький, Чунго, ледве ходить, чи не бачиш? – пояснив Хосефіно. – Ми його пильнуємо. Бійки не буде, даю слово.
– Ви приносите мені лихо, – сказала Чунга.