— Я запросив їх саме на зустріч з тобою.
— Спочатку треба було запитати мене, чи я хочу з ними зустрітися.
— Але ж ти раніше ніколи не відмовлявся, Джоне.
— Саме тому я й не хочу виходити знову. Досить.
— Не вийдеш навіть, щоб зробити мені приємність? — підлещувався Бернард.
— Ні.
— Ти що, серйозно це говориш?
— Так.
— Що ж мені робити? — розпачливо голосив Бернард.
— Забирайся під три чорти! — гримнув роздратований голос за дверима.
— Але ж цього вечора до нас завітав сам Архіспівальник Кентерберійський! — ледь не плачучи, крикнув Бернард.
— Ai яа таква! — лише мовою зуні Дикун міг належно висловити своє ставлення до Архіспівальника. — Хані! — лайнувся він знову й додав із глузливою люттю: — Соне eco це-на! — І плюнув на підлогу, як плюнув би Попе.
Так і довелося зніченому Бернардові піти ні з чим до своїх покоїв і повідомити нетерпляче зібрання, що Дикун цього вечора не появиться.
Цю новину прийняли з обуренням. Чоловіки лютували, бо почувались ошуканими: змарнувати стільки люб'язності на цього миршавого Бернарда, та ще й із такою огидною репутацією й єретичними поглядами! Чим вище становище в суспільній ієрархії вони посідали, тим сильнішим було їхнє обурення.
— Утнути такий жарт зі мною! — повторював Архіспівальник. — Зі мною! Жінки ж злостилися, що нікчемний чоловічок з помилково залитим ще в ампулу алкоголем, з тільцем мінус-гамми брав їх лукавими хитрощами. Це просто неподобство, — говорили вони дедалі голосніше. Особливо в'їдливою була Головна вихователька з Ітона.
Одна Леніна мовчала. Вона сиділа в кутку бліда, з затьмареними незвичним сумом голубими очима, відрізана від довколишніх бурхливих емоцій. Вона йшла на вечірку з дивним відчуттям радості. "Ще кілька хвилин, — думала вона, заходячи до кімнати, — і я побачу його, говоритиму з ним, скажу (вона прийшла з готовим рішенням), що він мені подобається — більше, ніж будь-хто, кого я будь-коли знала. І тоді він, може, скаже... Що він скаже? — її щоки палила гаряча кров. — Чому він так дивно поводився після того фільму? Такий дивний. І все ж я впевнена, що насправді подобаюся йому. Я певна".
І саме в цей момент Бернард повернувся з новиною: Дикун не вийде до гостей.
Леніна раптово відчула все те, що звичайно переживають на початку лікування Сурогатом Великої Пристрасті — почуття жахливої порожнечі, задушливу тугу, нудоту. Її серце, здавалося, перестало битися. "А може, це тому, що я йому не подобаюся?" — подумала вона. І відразу ця можливість переросла в упевненість: Джон відмовився прийти тому, що вона йому не сподобалася... Не сподобалася...
— Це справді ні в тин ні в ворота, — говорила Головна вихователька з Ітона до Директора Крематорію й Утилізації фосфору. — І подумати, що я навіть...
— Так, — почувся голос Фенні Краун, — про алкоголь — чистісінька правда. Знайома моєї знайомої працювала в Ембріонарії в той час. Вона казала моїй подрузі, а подруга мені...
— Паскудний жарт, — співчутливо притакнув Генрі Фостер Архіспівальникові Кентерберійському. — Вам, мабуть, цікаво буде довідатись, що наш екс-Директор уже майже був перевів його до Ісландії...
Проколена кожним сказаним словом, туга куля Бернардової щасливої самовпевненості зморщилася, випускаючи газ із тисячі дірочок. Блідий, розгублений, жалюгідний і схвильований він метушився тепер поміж гостями, затинаючись, белькотів невиразні вибачення, запевняючи, що наступного разу Дикун неодмінно прибуде, благав пригоститися каротинними сендвічами чи скуштувати пирога з вітаміном А, випити склянку штучного шампанського. Гості справно їли й пили, але Бернарда вже ігнорували, грубіянили йому в обличчя чи просто перемовлялися про нього голосно й образливо, наче його не було поряд.
— А тепер, друзі мої, — говорив Архіспівальник Кентерберійський тим красивим дзвінким голосом, яким він правив під час святкування Дня Форда. — Тепер, мої друзі, я думаю, що пора вже... — Він підвівся з крісла, поставив свою склянку, струсив з фіолетової віскозної жилетки крихти перекуски й поважно попрямував до дверей.
Бернард кинувся навперейми.
— Невже вам справді вже треба йти, Ваша фордосте?.. Адже ще дуже рано. Я сподівався, що ви...
Так, на що він тільки не сподівався, коли Леніна по секрету сказала йому, що Архіспівальник Кентерберійський прийме запрошення, якщо воно буде надіслане.
— А знаєш, він дуже милий, — і вона показала Бернардові маленьку золоту Т-подібну застібку для одягу, яку подарував їй Архіспівальник на спогад про вікенд, проведений з ним у Єпархіальній Співальні. "Званий вечір за участю Архіспівальника Кeнтeрбeрійського і пана Дикуна" — ці тріумфальні слова красувалися на всіх запрошеннях. Але Дикун вибрав цей вечір, щоб замкнутися в своїй кімнаті й кричати "Хані!" і навіть (на щастя, Бернард не розумів мови зуні) "Соне eco це-на!" Те, що повинно було стати вінцем всієї Бернардової кар'єри, перетворилося на його найбільше приниження.
— Я сподіваюся... — затинаючись, повторив він, поглядаючи на великого сановника благальними, розпачливими очима.
— Мій дорогий друже, — промовив Архіспівальник гучно й урочисто-суворо; запала могильна тиша. — Дозволь мені дати тобі пораду. — Він погрозив Бернардові пальцем. — Добру пораду, поки не пізно. — Його голос став замогильним. — Виправся, мій молодий друже, виправся. — Він зробив знак Т над ним і відвернувся. — Леніно, моя радосте, — покликав він уже іншим тоном, — ходи зі мною.
Слухняно, хоча без посмішки й захвату, зовсім не усвідомлюючи зробленої їй честі, Леніна вийшла за ним із кімнати. Через хвилину всі інші гості рушили слідом за ними — з пошани до Архіспівальника. Коли останній з них грюкнув дверима, Бернард залишився сам. Геть приголомшений, він упав на крісло, затулив обличчя руками й заплакав. А за кілька хвилин, не придумавши нічого кращого, прийняв чотири таблетки соми.
Нагорі, у своїй кімнаті, Дикун читав "Ромео і Джульетту". Леніна й Архіспівальник вийшли на дах Співальні.
— Скоріше, мій юний... тобто Леніно, — нетерпляче погукав її Архіспівальник з дверей ліфта. Леніна, що загаялась була, задивившись на місяць, опустила очі й поспішила через дах до ліфта.
"Нова біологічна теорія" — такий був заголовок наукової праці, яку Мустафа Монд саме закінчив читати. Якийсь час він посидів, задумливо хмурячись, тоді взяв ручку й написав упоперек першої сторінки: "Запропонована математична обробка концепції Мети є оригінальною й досить дотепною, проте єретичною й, оскільки стосується сучасного соціального ладу, небезпечною й потенційно руйнівною. Не публікувати, — підкреслив він останні слова. — Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба його переводу на Морську біостанцію на острові Святої Єлени". А шкода, — подумав він, ставлячи підпис. — Праця досконала. Та тільки дозволь їм розмірковувати над категоріями Мети, як Форд його знає, до чого вони дорозмірковуються. Подібними ідеями можна збити з пантелику представників вищих каст, зруйнувати їхню віру в Щастя як Найвище Благо й переконати їх, що життєва мета десь далі, десь поза сучасною людською сферою; що мета життя полягає не в підтримці добробуту, а в певній інтенсифікації й удосконаленні свідомості, в поширенні знання. І цілком можливо, — подумав Головконтр, — такою і є мета життя. Але в сучасних умовах це недопустимо. — Він знову взяв ручку і під словами "не публікувати" провів другу лінію, грубшу й чорнішу, потім підписався й зітхнув: "Як би весело було, коли б не треба було думати про щастя!"
З заплющеними очима, з обличчям, осяяним захватом, Джон ніжно декламував у порожнечу:
Померкли смолоскипи перед нею!
І світить вродою вона своєю
На щоках ночі — діамант ясний
у вусі мавра; скарб цей дорогий
І для землі, і для життя сія.
Вона — омріяна любов моя!
Золота Т-подібна застібка блищала на Леніниних грудях. Архіспівальник підхопив ту застібку і грайливо потяг.
— Я, мабуть... — сказала раптом Леніна, обриваючи довгу мовчанку. — Я краще прийму пару грамів соми.
Бернард на цей час уже міцно спав і посміхався до своїх райських снів. Посміхався, посміхався... Але кожні тридцять секунд велика стрілка електрогодинника над його ліжком невблаганно й майже нечутно клацала, стрибаючи вперед. Клац, клац, клац, клац... І настав ранок. Бернард був знову між нещастям простору й часу. У найгіршому настрої мчав він на службу у Кондиціювальний Центр. Тижні п'янкого успіху кінчилися. Бернард знову ставав собою; спустившись на землю з захмарного аеростата, він як ніколи зле почувався в довколишній атмосфері.
До цього Бернарда, зніченого й протверезілого, Дикун несподівано проявив співчуття.
— Тепер ти знову схожий на того, яким був у Малпайсі, — сказав він, коли Бернард розповів йому про сумний фінал вечірки. — Ти пам'ятаєш нашу першу розмову біля будинку? Тепер ти знову той самий.
— Бо я знову нещасний.
— Про мене, хай краще нещастя, аніж фальшиве, облудне щастя.
— Добре тобі казати, — скрушно зітхнув Бернард. — Це ти винен. Відмовився вийти до гостей і зробив їх моїми ворогами.
Бернард розумів, що звинувачення його абсурдні й несправедливі. Внутрішньо й навіть уголос він визнавав правоту Дикуна, котрий стверджував, що гірш ціна таким друзям, які через дрібниці стають ворогами й гонителями. Проте навіть усвідомлюючи й визнаючи його правоту, цінуючи його підтримку і співчуття, Бернард вередливо й уперто затаїв образу, обмірковуючи як помсту, цілу купу дрібних прикростей для Джона.
Плекати образу на Архіспівальника марна річ, неможливо так само помститися й Головному Ампульнику чи асистентові Визначальника.
Як жертва Дикун мав для Бернарда величезну перевагу над іншими в тому, що був досяжний. Однією з головних функцій товариша є терпіти кару (в м'якій і символічній формі), кару, яку б ми хотіли, але неспроможні завдати ворогам.
Іншим Бернардовим другом-жертвою був Гельмгольц. Коли Бернард, зазнавши поразки, прийшов до нього поновити дружбу, яку в часи успіху не вважав за потрібне підтримувати, Гельмгольц погодився. Погодився без докору, без жодного коментаря, ніби й забув, що колись між ними була якась сварка. Зворушений цим, Бернард одночасно почувався приниженим такою великодушністю, тим більш дивною, і тому ще принизливішою, що вона аніскілечки не походила від соми, а була повністю проявом Гельмгольцевого характеру.