Олень стояв посередині ставка, а навколо нього плавали собаки. Звідусіль поспішали слуги й сторожа.
— Бачиш, татку, — кричала Леонтіна Лісовик. — Ось він, твій двохтисячний! А ти ще хвилювався, стільки крові собі зіпсував.
— Спускай човна, Карле! — звелів Лісовик. Побачивши маркіза, він підійшов до нього. — Цей олень плаває, наче риба, пане маркіз, наче справжня риба, — сказав він. — Шкода, що пан маркіз не може його бачити.
— Що ти, Лісовиче, я все бачу. У всякому разі... бачу контури. Олень, заколотий у моглевському ставку, — це справді чудово! Давно вже цього не було!
— Та ще й після такого вдалого полювання! Сьогодні ввечері я доповім про все панові маркізу й покажу на його ящику. І пані графиня, як завжди, примчала перша. Пан граф так гарно розпочав лови... але, далебі, йому, видно, не дуже подобається заступати молодого господаря... ніхто не бачив, куди він подівся.
Під'їхало кілька колясок. З них вийшло багато вершників, які давно вже спішились.
— Свято сьогодні вдалося на славу, Урбене. Ти цілком можеш бути задоволений тим, як пройшов для тебе день святого Юбера, — мовив товстун Мельхіор де Дуе-Душі.
Всі були задоволені собою та одне одним, веселі й сипали компліментами.
— Ідіть, Лісовиче, й порішіть оленя, —наказав маркіз. — Я не люблю, коли тварини мучаться.
Лісовик вскочив у човен, яким Карл правив за допомогою жердини.
"Боже, зроби так, щоб нічого не сталось!" — молилася Леонтіна. Вона вже не раз була свідком того, як олень в агонії перекидав човен. Але тоді Лісовик був ще молодий.
Навколо ставка зібралися мисливці. Горбоносі дворянчики, спішившись, попустили в коней попруги і, перекинувши через руку поводи, стояли, розтираючи стегна. Запала напружена тиша — тільки чути було, як пливе по воді човен.
Кілька секунд човен і олень пливли поряд, немов два кораблі, що готуються до абордажу. Потім Лісовик схопив лівою рукою оленя за хвіст і двічі встромив йому в груди ножа. Олень виринув і знову пішов під воду. Роги його похилились, наче збита щогла, і вода в ставку навколо них почервоніла.
Лісовик скинув шапочку. На березі знову засурмили в ріжок.
Бенкет було влаштовано перед замком, за кілька кроків від того місця, де вранці відбувалося благословення ловів. Розібрана туша оленя лежала на галявині. Плантроз, літній сторож, довго дражнив головою тварини зграю жадібних собак, потім відкинув "скатерку", оленячу шкуру, відкриваючи перед ними закривавлені нутрощі, і собаки накинулись на здобич.
—Жакліно! Жілоне! — гукнув маркіз. — Підійдіть до мене. То кому ж сьогодні буде виявлено велику честь? Назвіть-но мені прізвища тих, хто тут присутній.
— Дорогий маркізе, — сказав Жілон, — серед нас сьогодні присутній великий знавець ловів, і йому по праву належить ця честь.
— Хто ж він?
— Один із найдосвідченіших мисливців. Правда, Жакліно?
— Так, так, звичайно, — підтвердила Жакліна, усміхаючись.
— Але хто ж він, хай йому грець? — вигукнув сліпий.
На знак Жілона до них підійшов Лісовик. Його про все попередили заздалегідь.
— Пане маркіз, — почав він. — Оленя цього взято в Моглеві, і це двохтисячна тварина, загнана при мені у вас на полюванні. От усі панове й вирішили, що ногу цього оленя слід піднести вам, пане маркіз.
— Але ж це смішно, просто смішно! — промимрив зворушений маркіз.
Лісовикові у двохтисячний раз за час його успішної кар'єри доїжджачого потиснули руку; але це був перший по-людському теплий потиск руки, коли руку хазяїна і його слуги не роз'єднувала банкнота.
Потім маркіз удав, ніби пильно вивчає оленячу ногу, і почав обмацувати копито, а Лісовик заходився обтрушувати свою шапочку. .
— Погляньте, Лісовиче, у вашого оленя, здається, були міцні ноги!
— Так, пане маркіз, ноги в нього були надзвичайно міцні.
— Ви завжди були чудовим компаньйоном на полюванні, Лісовиче, — тихо сказав маркіз.
Знову озвалися звуки ріжків і, відбившись од високого фасаду в стилі Відродження, летіли через парк, падали на дахи невеличкого сільця; саме в цей час удалині з'явились двоє вершників у жовтих куртках і клусом наближалися до будинку. То були Де-Воос і огрядний голландський барон.
Обидва вершники недбалим жестом кинули слузі поводи і зіскочили долі; потім, дивлячись на всіх осовілими очима, заточуючись у своїх високих чоботях, вони, мов змовники, які вирішили досхочу розважитися, приєдналися до мисливців, кидаючи дамам іронічні і незграбні компліменти. Втім, голландець белькотів щось взагалі малозрозуміле.
"Ти ба, наш барон знову набрався, як чіп, — подумав Лісовик. — Добре, що його супроводив пан граф. Очевидно, тому графа й не було з нами, коли ми загнали оленя".
Коли Габріель побачив Жакліну, обличчя його, привітне й лагідне, посуворішало.
— Ви вже тут, — вигукнув він. — По-перше, я вимагаю, щоб Жюльєна вигнали під три чорти. Він не може простежити навіть за тим, щоб як слід підкували коней. Під три чорти, чуєте?! Ця стара казарма — справжній дім розпусти. Та заждіть: я тут наведу порядок, як у себе в ескадроні.
— Добре, добре, домовились. А зараз я прошу вас замовкнути, — обірвала його Жакліна, — ви п'яні, і мені боляче дивитися на вас. Я навіть не сподівалася, що ви можете до такого дійти.
— Я зовсім не п'яний! — вигукнув Габріель. — А якщо колись нап'юсь, то жінки нехай міцніше тримають свої спідниці.
На щастя, сурмачі не переставали сурмити в ріжки і заглушали його голос.
— В чому річ? — раптом спитав Габріель, знову переходячи на іронічний тон. — Чому не чути традиційної шудлерівської мелодії на честь Франсуа? Ну й народ тепер пішов!
І, піднісши до губ металевий мундштук, фальшиво вивів мотив, який сурмлять, коли беруть десятирічного оленя, на відомі всім жартівливі слова:
Хоч він надто гарний, наш любий олень,
Проте рогоносець, сердега...
Якби навколо не було стільки людей, Жакліна гірко заплакала б.
Спадали сутінки, а разом з ними і холод. Гості сідали в коляски або йшли підкріпитись до замка — там у їдальні було влаштовано буфет.
Жакліна хотіла врятувати Габріеля від цієї небезпеки й порадила йому йти спати.
— Ван Херен, ван Херен, друже мій, ходімо вип'ємо з тобою! — крикнув він. — І хай усі жінки йдуть під три чорти!
— Ну, що ж, поводьтесь і далі так само, якщо хочете, щоб вас прийняли за лакея Франсуа, — мовила Жакліна і злякалася своїх слів, побачивши, як спотворилось його обличчя. Але мети було досягнуто. Слова її розвіяли п'яний одур Габріеля і влучили в його єдине дошкульне місце. Та він не зняв руки на дружину.
Герой сьогоднішнього ранку, яким усі захоплювались, якому всі, виходячи з церкви, заздрили, побрів геть, ледве тримаючись на ногах, похнюпившись і весь час повторюючи: "Лакей Франсуа... лакей Франсуа..."
— Сердешна, — шепотілися гості. — Який жах; вона вийшла заміж за п'яницю.
Жакліна потягла пані де ла Моннері до маленької вітальні.
— Скажіть, мамо, що мені тепер робити? Не можу я з ним жити, коли він такий!
— Тільки не роби з цього драми, — мовила мати. — Він випив зайве — це може статися з будь-ким. І потім, він же служив у колоніальних військах!
Повернувшись до себе й роздягшись, Жакліна довго плакала. Серед ночі до неї прийшов Габріель.
— Ах, ні, тільки не сьогодні! — скрикнула вона. — Так поводитись, а потім прийти до мене! Я ніколи не забуду сьогоднішнього дня, ніколи!
Габріель проспав уже п'ять годин, проте остаточно він ще не протверезився. Не задумуючись над словами, він заговорив про свої претензії, пережовуючи ревниві нарікання, ставлячи вимоги. Потім, не звертаючи уваги на протести Жакліни, ліг до неї в ліжко.
— Я лакей Франсуа, так? Я лакей Франсуа? — повторював він, роздягаючи її і лягаючи поруч неї. — Гаразд, у такому разі ти зараз побачиш, який я, зараз побачиш.
Він говорив, не вмовкаючи. Рештки соромливості щезли з їхніх відносин: тепер Жакліна й Габріель не соромилися вже і своїх слів. Тієї ночі Габріель відкрив Жакліні радість лихослів'я.
Змучена, приголомшена, соромлячись свого гріхопадіння на подружньому ложі й водночас захоплена ним, Жакліна дивилася в темряву широко розплющеними очима: тільки тепер вона зрозуміла, що ні разу не зазнала з Франсуа таких радощів.
Після тієї ночі Жакліна завжди знаходила виправдання вчинкам свого другого чоловіка.
[1] Нінон де Ланкло — жінка, що уславилася в XVII столітті своїм розумом і красою.
[2] Нюнгессер і Колі — французькі льотчики, які загинули під час спроби перелетіти через північну частину Атлантичного океану.
Розділ третій. Крах Шудлера
I
На початку весни 1929 року в Парижі з'явився чоловік, про якого газети майже не писали, він не бував на прийомах, однак його присутність відчувалася в місті. Він найняв півповерху в готелі "Ріц", вікна якого виходили на Вандомську площу, до його послуг була окрема телефонна лінія, і не минало й години, щоб посильний не піднімався до нього в номер з тацею листів та телеграм. Проте слуги, які прибирали у нього в кімнатах, не знаходили ніде жодного клаптика паперу, навіть на дні кошиків. Він обходився без жінок — єдиним винятком була сива, підстрижена, мов хлопчик, секретарка з розумним, жорстоким, змученим обличчям. Зате чоловіків ходило до нього багато, різного віку й вигляду; своїми манерами вони скидалися то на охоронців, то нагадували завідуючих відділами в універсальних магазинах. Біля готелю його завжди чекав автомобіль з товстим склом.
Цей чоловік міг довести до краху сотні промислових фірм і приректи на злиденне існування десятки тисяч робітників; він міг не з'являтися на запрошення королів, міг організувати революцію в Південній Америці, поскидати міністрів у Європі, володів фортецею на одному з островів Балтійського моря і найбільшою в світі яхтою, що стояла на якорі у Трієсті; він мав чотири закордонних паспорти, в тому числі й ватіканський, і був нагороджений усіма можливими орденами. Йому було шістдесят років, і звали його Карл Стрінберг.
Чутки, пов'язані з його ім'ям у "партері" біржі, в кулуарах парламенту, в залах, де збирались адміністративні ради акціонерних товариств, і навіть у модних салонах під час демонстрації моделей, мало що говорили про нього: яхта, фортеця, довжелезні, двадцятисантиметрові турецькі сигарети з золотим мундштуком, які він курив безперервно, рояль, який ставили до нього в номер у кожному готелі напередодні його приїзду, його сварка з Пірпонтом Морганом, кілька банкрутств, що приписувались йому, його самітництво...
Та коли мова заходила про його походження, невпевнено показували на північний схід Європи.
Ніхто не міг похвалитися, що знав його замолоду.