— Коли захочу, то скажеш мені все, як попові… скажеш ім'я і матері своєї!
— Не скажу! — похмуро і рішуче заявив Пешо. — Вам так здається, що скажу!
Знову на гладенькому лобі диверсанта з'явилась глибока зморшка, але через якусь мить губи його розпливлися у широку посмішку, з якою він досі провадив допит.
— Ну, добре, зараз ми не будемо сперечатися з цього приводу. Отже, ти прийшов сюди взяти свої вудочки… Де вони?
— Я їх сховав в одне… в одне таємне місце.
— А де саме?
— В кладовці…
— Добре, скажи мені, де міститься ця кладовка? Звідки вхід в неї?
— В кладовку вхід з кухні…
— А чи є в кладовці вікно?
— Є… тобто… немає, немає!
— Та-аак… Скажи тоді, скільки кімнат є в квартирі, як вони розташовані?
Це запитання не було несподіванкою для Пешо. Він бачив квартиру Живки і гадав, що інженерова квартира має приблизно таке ж саме розташування.
— Квартира? — спитав неначе байдуже він. — Є насамперед велика вітальня з вікнами на вулицю… З вітальні через великі двійчасті двері вхід до кабінету…
— Які саме?
— Ну, такі — скляні, входять у стіни… Напроти цих дверей є другі, звичайні, які ведуть у спальню!
Русявий замовк, потім посунув свого стільця зовсім близько до Пешо. Хлопець, який напружено стежив за ним, не міг помітити нічого особливого у виразі його обличчя.
— Подивися мені в очі! — сказав русявий зміненим, трохи різким і пискливим голосом. — Прямо в очі дивися!
Пешо, наче гіпнотизований спрямував на нього свій погляд.
— Так!… Я, хлопче, скажу тобі, що ти безсоромний брехун! Як тільки ти дивишся-мені в, очі і так брешеш?!
— Не брешу!
— Брешеш!
— Не брешу!
У повітрі несподівано змахнула маленька ру-, ка диверсанта, удар різко і гучно упав на щоку Пешо. Хлопець боляче вдарився головою об плити і відчув, як щось побігло по вдареній щоці — може, кров чи піт.
— Не смій бити! — з глибокою і лютою ненавистю промовив Пешо. — Дорого заплатиш за це!
— Приб'ю тебе, брехун такий! — прошипів злобно русявий.
— Не брешу!
— Брешеш! Зараз же я доведу тобі, що брешеш! Поперше, в квартирі немає ніякої кладовки! Подруге, крім вітальні, є не дві кімнати, а одна, і немає ніяких скляних дверей!
— Може, я забув! — глухо сказав Пешо.
— Хіба можна забути — квартиру, в якій жив?
— Можна… Жили ми тут давно, забув я…
— Як давно?
— Та… мабуть, уже десять років!
— Десять років, — злісно повторив русявий. — А тепер тобі скільки?
— Тепер мені дванадцять!
— Ясно! — диверсант глузливо подивився на нього… — Та ти тоді справжній вундеркінд! Просто — диво природи!
Пешо не зрозумів насмішки.
— Так, так! — похитав головою русявий. — В два роки ти грався собі вудочками, навіть ховав їх в неіснуючі кладовки. Молодець!
Пешо відчув, що серце застигло в грудях. Ясно — він заплутався в своїй брехні, не зміг витримати. Не знаючи, що відповідати, він насуплено замовк.
— Слухай тепер уважно, що я скажу! — "почав знову русявий диверсант. — Досі ти нас увесь час морочив! Даю тобі хвилину строку, щоб ти поміркував і сказав нам правду добровільно! Не скажеш, то є багато випробуваних засобів примусити тебе говорити. Але тобі не легко буде, попереджаю!
Він замовк, втупив очі в свій гарний золотий годинник. Пешо знову гарячково почав думати. Вигадати за, цей короткий час нову брехню здалося йому і неможливим, і бридким. Так чи інакше, заплутають його зливою запитань — і зрозуміють, що він їх обманює. Тоді що ж, сказати їм правду? Ніколи! Пешо відразу відчув таку сміливість і рішучість, що вмить зрозумів — ніколи! Нехай що хочуть роблять, хоч як нехай мучать його, він не скаже їм правди! Так робив колись його батько, так зробить і він. Що завгодно хай станеться, що хочуть нехай з ним роблять, він мовчатиме, і хоч не дорослий він, а хлопець — не поступиться, буде таким, як батько!
— Все! — сказав русявий диверсант. — Строк минув! Будеш говорити?
— Не буду! — різко відповів Пешо, і очі його наче засяяли від рішучості, хороше смугляве обличчя стало ще кращим, ще світлішим. Цей натхненний вираз не випав з уважно спостерігаючого ока русявого диверсанта, і він здивовано спитав:
— А чому, скажи, будь ласка? Що тут такого… небезпечного і страшного в цій простій справі? Чому ти не хочеш говорити?
— Ось так, не хочу і все! — затято і похмуро відповів Пешо.
— Але чому ж так?
— Тому що взагалі не хочу розмовляти із… зрадниками!
Вперше русявий диверсант здригнувся і серйозно подивився на хлопця.
Пешо відразу зрозумів, що зробив помилку, сказавши їм те, що знав і не повинен був казати.
— Цікаво! — пробурчав злісно русявий. — А чому саме ми повинні бути зрадниками?
— А що ви робите з цим апаратом? — Пешо показав головою на передавач. — 3 ким маєте зв'язок?
— Так! Значить, ти не хочеш говорити?
— Не хочу!
— Тоді силою примусимо тебе говорити! — сказав русявий і обернувся до дверей. — Принеси мені шнур від електроплитки!
Диверсант з грубим обличчям мовчки вийшов і незабаром повернувся з електричним шнуром. По блиску в його очах можна було зрозуміти — він догадався, що надумали робити з хлопцем.
Русявий зірвав нижній контакт шнура, розділив дротики, потім сунув один кінець шнура в штепсель точно над головою хлопця.
— Ясно тобі? — спитав він тихо, дивлячись на Пешо холодними зміїними очима.
— Ні, не ясно! — глухо відповів хлопець, хоч і догадався.
— Зараз зрозумієш! Електричний струм легко може убити дорослу людину, тим більше такого хлопця, як ти. Ну, попосмажимо тебе! Що ти скажеш на це? Чи не краще розповісти все добровільно?
— Нема чого мені розповідати! — відповів Пешо, і очі його знову засяяли.
— Добре, побачимо! Це тільки Для початку.
Русявий швидко торкнувся руки Пешо оголеними дротиками. Електрична іскра затрясла слабке тіло хлопчика, він злегка скрикнув.
— Будеш говорити?
— Ні!
Обличчя Пешо Стало гордим і світлим, яким, певно, було обличчя в батька, коли катували його в поліції.
— Зав'яжіть йому рота! — сказав рішуче русявий. — Йому не це ще потрібно!
Диверсант з грубим обличчям нахилився над Пешо і швидко зав'язав йому рота.
Через п'ять хвилин усі троє диверсантів сиділи біля низького круглого стола у вітальні. В кімнаті було зовсім темно, бо вмикати світло вони боялися, і тому не могли навіть бачити стривожених і похмурих облич один одного, хоч сиділи всі поруч. Майор зовсім витверезився, диверсант з грубим обличчям неспокійно дихав. Тільки русявий, видно було, цілком зберіг самовладання.
— Ясно, хлопець не заговорить! — сказав він тихо і наче задумливо. — Цей екзальтований типчик, мабуть, з комуністичної сім'ї, добре начинений різними "Молодими гвардіями"…
— Ти дай його мені, — сказав майор, — потім побачимо…
— Немає часу, та й ніякого смислу! Не віриться мені, щоб ми дізнались про щось особливе. По-моєму, це якась хлопчача історія, інакше досі органи Державної безпеки схопили б нас…
Ця ймовірність була настільки страшною, що всі одразу замовкли.
— Для нас є лише одне важливе питання! — вів далі русявий приглушеним голосом. — Чи хлопець сам діяв, чи з помічниками! Ясно, однак, що міліція нічого не знає, інакше хлопець не був би зараз сам! З двох варіантів треба припустити гірший: хлопець має якихось помічників, і вони знають про нашу квартиру. Таким чином, не пізніше завтрашнього дня вони дізнаються, що їхній приятель зник, і дивись — вдруге прийдуть не самі!
— А чи не прийдуть ще цієї ночі? — обізвався похмуро майор. — Цей хлопець, може, зайшов сюди, а другий чекає на вулиці?
— Мені не віриться! — сказав русявий, однак у голосі його вперше почулась тривога. — Ти ж кажеш, що внизу двері замкнені на ключ?
— Замкнені…
— Коли б знадвору чекав його якийсь помічник, він не замкнув би їх! Як видно, в даному разі хлопець діяв сам.,.
— Це невідомо! — сказав стривожений майор.
— Так чи інакше — ми повинні зараз же тікати звідси. Попередимо і Тороманова! Через, півгодини щоб нас і духу тут не було!
— Це найрозумніше! — просопів мовчазний диверсант. — Чим раніше, тим краще!
— А що робитимем з хлопцем? — спитав майор.
— Залишимо його тут зв'язаним! — відповів байдужим голосом русявий.
— Дурниці! — обізвався сердито диверсант з грубим обличчям. — Найкраще, перед тим як залишити квартиру, ліквідувати його.
— А навіщо?
— Як навіщо? Адже він, мерзенний, знає про все. Знає і про передавач, добре знає і наші фізіономії! Завтра Державна безпека матиме точний опис усього. Тоді навіть постові міліціонери пізнають нас.
Русявий диверсант знав це краще, ніж його товариш, і все ж він був рішуче проти вбивства. Справа в тому, що обидва його помічники маля тяжкі судимості з боку місцевої влади, для них уже не існувало дороги назад. Його ж особисте становище не було таким безнадійним. Навіть коли б його і зловили, він відбувся б якимось більш-менш легким вироком, тоді як убивство хлопця приведе його ирямо на шибеницю. Але чи міг він сказати їм про це? Ні! З другого боку, після тривалого добровільного ув'язнення в квартирі інженера, віра в благополучний кінець їхньої справи занепала.
— Не згоден я його вбивати! — сказав він рішуче. — Не треба забувати, що ми маємо не тільки диверсійні завдання, але й політичні. Якщо ми вб'ємо хлопця, їхня пропаганда використає це, щоб підбурити проти нас весь народ. Ви уявляєте собі: по-звірячому вбитий хлопчик! Та після цього навіть простий зеленяр, городник насторожиться! Ні, я не згодний!
— А згодний ти, щоб ми самі поклали свої голови на плаху? — сердито прогув диверсант з грубим обличчям. — Я на це не згодний!
— І я! — додав сухо майор.
Русявий диверсант подивився на свого годинника із циферблатом, що світився, і звернувся до майора:
— Ти йди зараз до передавача. Незабаром тебе викликатимуть.
Майор швидко підвівся.
— Що передати?
— Передай, що група через непередбачені обставини переїде до об'єкта 14 цієї ночі, замість завтрашньої ночі.
Помовчавши трохи, він звернувся до диверсанта з грубим обличчям:
— Іди допоможи йому з шифром! Я зараз же зв'яжуся з Б-8 і підготую наш переїзд.
Обидва диверсанти, пройняті тривожним нетерпінням, швидко подалися до ванної кімнати. Русявий чоловік постояв ще з півхвилини на місці, потім ледве чутно, зітхнув і підійшов до телефону.
Непередбачені події, незважаючи на його зовнішній спокій, погано вплинули на його самопочуття.