Вони не помітили підозрілого вогника у нього в очах, його гіркої посмішки. Тільки мати збагнула, що з хлопчиком щось діється.
— Чому ти не їси? — якось запитала вона його. — Що з тобою?
— Нічого не хочеться їсти... — сухо відповів хлопчик.
Ніколай справді жив новим, нестерпним для нього життям. Він почув, що в Софії говорять про його батька, як про гидкого викрадача дітей. З кожним днем жахлива правда все дужче й дужче оволодівала ним.
Одного разу він запитав батька:
— Татку, ти під'їхав до Васка машиною ззаду? Лікар здивовано подивився на сина:
— Так...
— А він ішов до брівки?
— Чому ти запитуєш?
— Хочу знати... Він ішов до брівки?..
— Так, до брівки...
— А ти сигналив йому?..
Обличчя в лікаря Ненова спохмурніло. Отямившись після першого шоку, він і сам дуже добре розумів, у чому його провина. Що ж відповісти тепер? Збрехати? Або ж сказати правду? Він подивився, знітивши серце, на звернуте до нього синівське обличчя й тихо відповів:
— Ні, не сигналив!.. Він був на тротуарі — навіщо ж йому сигналити?.. Він не був на проїжджій частіші...
Ніколай похмуро похитав головою.
— Отже, ти винний! — тихо проказав він.
Невдовзі після цього стався другий інцидент. Оскільки Васко був у повній свідомості і його здоров'я день у день поліпшувалось, для нього намагалися створити ілюзію, наче він перебуває в лікарняній установі. І лікар, і його дружина заходили до хлопчика тільки в білих халатах, з марлевими пов'язками на обличчі, щоб він згодом не міг нічого розповісти про людей, які його лікували.
План лікаря Ненова залишався той самий — коли Васко зовсім одужає, відвезти його, десь серед ночі, саме коли він спатиме, в місто й висадити біля його будинку.
Одного разу Ніколай хотів зайти до хлопчика.
— Надінь марлеву пов'язку! — наказав йому батько. — І накинь на себе якийсь халат!..
— Не хочу! — глухо відповів хлопець.
— Як це — не хочеш?
— Я піонер, — сказав Ніколай тремтячим голосом, — Я не бандит, щоб приховуватись!..
— Можливо, ти й піонер, — стримано зауважив батько. — Але ти мені не син...
Хлопець вилупив на нього очі.
— Ось так! — роздратовано проказав батько. — Не розчаровуй мене, адже я так тебе любив...
Хлопець заплакав...
— Татку, тобі треба признатися!.. — мовив він стиснутим від сліз голосом.
— А навіщо мені признаватися?.. Адже я виростив сина!.. Нехай він мене й виказує!..
І раптом щось наче прорвалося в грудях у хлопця.
— Я тебе викажу! — закричав він. — Так, викажу!
Наступного дня лікар Непов сам поїхав у місто по продукти. Перш ніж вирушити, він зайшов до Ніколая...
— Ти нікуди не виходитимеш, чуєш?.. Залишишся вдома!.. І не заходь до хлопчика!..
Ніколай не відповів, тільки мовчки відійшов до вікна.
Коли лікар повернувся на машині з міста, його зустріла перелякана дружина.
— Ніколай утік! — вигукнула вона. — Його недавно бачили в поїзді!..
— Нехай їде! — похмуро проказав батько.
Майже півгодини ходив він по кімнаті з темним, як хмара, обличчям. Він усе думав, розмірковував, і знову повертався до клятого запитання: чим пожертвувати? Свободою чи своєю честю?.. І те й друге було йому однаково дороге. Ні, хлопець іще не доїхав!.. Якщо зараз же вирушить, якщо...
За кілька хвилин він уже мчав по шосе до міста.
Читачі знають, що там сталося. Ніколай випадково не застав удома Васкових батьків. Батько силоміць затяг його в машину й знову одвіз на дачу.
Останній день видався найважчим. Вже два-три дні хлопчик був зовсім здоровий, але лікареві бракувало сил завершити останній акт драми. Він відкладав його з дня на день, наче могло статися якесь диво.
В останній день Ненов знову передумав усе. Але тепер його думками заволодів син. Лікар намагався забути про себе, проникнути в душу хлопця, збагнути його. І що більше він думав над цим, то глибше проникав у свою власну душу. За ці останні дні він втратив багато, дуже багато. Не відомо, то ще він може втратити. Він вагався між свободою і честю, між родиною і обов'язком, та хіба він, зрештою, не загубив усе це? Тоді навіщо ж губити й сина? Навіщо ранити його душу?
Вранці Ненов зайшов у кімнату до сина. Хлопчик сидів на ліжку — коли він забачив батька, обличчя його зовсім скам'яніло. Лікар сів поруч із ним, погладив його по щоках. Відколи він не робив цього?.. Здається, вже багато років!.. Ніжна хлоп'яча шкіра немов ошпарила його. За мить він уже геть забув про все на світі — продовжував голубити сина, помітивши, як губи в нього починають злегка тремтіти.
— Ніколаю, ти мав цілковиту рацію! — ледве видушив із себе батько. — Я зроблю так, як ти хочеш!..
Хлопець заплакав і кинувся до нього в обійми.
Напевно, читачі вже й самі здогадались, як інспектор Табаков знайшов винуватця. Слова лікаря: "Дитина в цілковитій безпеці!" — немов зняли полуду в нього з очей... Лікар!.. І лист, можливо, також написаний лікарем... Але хто він?.. Що в нього може бути спільного з тією тихою вулицею?.. А що взагалі спільного в лікарів з мешканцями інших вулиць? Вони там лікують хворих!.. Хто ж був хворий того дня на вулиці Ясній?..
Філіп, так, Філіп!.. І машина зупинялася саме там...
До всього іншого Табаков швидко дійшов своїм гострим розумом. За відправну точку він одразу ж узяв несподіваний нещасний випадок, і версія складалася сама собою незвичайно швидко.
Лишалося тільки перевірити факти. Та здоровий глузд інспектора підказував йому, що цього разу він не помилився.
Під час розмови з журналістом Табаков з'ясував, що той справді викликав уранці лікаря Ненова, який пообіцяв прийти, але не прийшов...
Чому така сумлінна людина не викопала обіцянки?
Друга перевірка в автоінспекції підтвердила, що лікар мав автомобіль, який до того ж зазнав аварії.
Ось чому лікар Ненов поїхав автомашиною, ось чому його автомашина була перефарбована, ось чому він так злякався цього нещасного випадку.
Третя перевірка показала, що лікар Ненов мав умовний вирок — ще одна важлива підстава злякатися свого вчинку. Крім того, в лікарні інспектор довідався про зовнішність лікаря, склад його родини і про дачу.
Ось де схований Васко, он якого хлопчика — власного сина! — викрав лікар вдруге!..
Крім того, всі дані про зовнішність лікаря збігалися з тим, що інспектор чув од випадкових свідків.
Інспектор Табаков вирушив на дачу лікаря Попова з повною впевненістю, що знайде там хлопчика, який загубився. І, як ми вже знаємо, остання його версія блискуче підтвердилась.
Що ж було чалі?
Звичайно, інспектор Табаков одразу ж поїхав на море, де чудово провів час разом із своєю дружиною і маленьким сином, який щасливо одужав.
Хлопчики з тихої вулиці ще довго згадували про цікаву пригоду, яку вони пережили. Зарко ще дужче ствердився в намірі стати колись таким, як інспектор, — піти ного надзвичайно важким, але цікавим шляхом. Філіп уважно вивчив усю цю історію й почав писати про неї роман. Але, зрозумівши, що йому для нього бракує сил, передав свої цікаві нотатки авторові цієї повісті.
Піронкови знову зажили своїм щасливим, звичайним життям. Васко повністю одужав і навіть вийшов з цієї заплутаної історії з певним виграшем. Як відомо, він раніше заїкався, а тепер те заїкання безслідно минуло.
А що сталося з лікарем Неновим?.. Другого дня його звільнили з-під арешту и випустили під розписку на волю. Коли я дописував останні рядки цієї книги, його справа ще не розглядалась. Не хочу заспокоювати читачів — вирок йому буде, безумовно, суворий. Інакше не може й бути. Тримати в руках кермо — це не лише задоволення. Це також і велика відповідальність. Не кажучи вже про те, що людина може її сама загинути. Та іноді не це найстрашніше. Найстрашніше — зруйнувати життя близьким людям, завдати їм ран, які ніколи не загояться.
Але ми вже знайомі, хоч і дещо поверхово, з лікарем Неновим. Ми знаємо, що це в основному гарна й чесна людина. Будемо ж сподіватися, що він знайде в собі сили витримати ці випробування і повернеться в свою сім'ю з чистою і спокійною совістю.